Моя мама таке вчудила, що я й досі в себе не прийду. Здавалося б, у 60 років люди вже мудрі й розважливі, але виявилося — не завжди.

Уявіть собі: ще не минув рік, як не стало батька, а мама вже встигла знайти нового супутника життя!

Спочатку я нічого не підозрювала. Забрала її до себе — хотіла, щоб не почувалася самотньою. Рідна квартира тільки й нагадувала їй про покійного Василя. Мій чоловік Дмитро завжди добре ставився до тещі, тож не заперечував і навіть допоміг їй з переїздом.

Ми жили в повній гармонії: мама доглядала за дітьми, водила їх у школу та на гуртки, давала мені трохи вільного часу. Я вже подумала, що життя налагоджується.

Але щастя тривало недовго — всього три місяці. Одного дня вона каже:

– Олено, сьогодні Сашка з плавання не заберу.

– Чому?

– Маю зустріч.

– Яку ще зустріч?

– Для людей мого віку. Такі собі посиденьки — цікаво й весело. От і вирішила сходити.

– І тобі цього треба? Не вистачає клопотів?

– Доню, мені хочеться поспілкуватися, не можна ж в чотирьох стінах в’янути…

Що я могла сказати? Дозволила. Думала, сходить раз-два і забуде. Але ні — мама наче другим диханням дихнула. Бігала туди з таким захопленням, що я почала відчувати роздратування.

Про онуків майже забула, на кухню зайти — часу нема. То виступ у них, то майстер-клас, то ще якась подія. Я злилася, але мовчала.

Товари для кухні

А потім сталося головне.

– Доню, присядь, треба серйозно поговорити.

– Що сталося? Клуб закрили?

– Ні, просто… Я вирішила вийти заміж.

Мене наче холодною водою облили.

– Ти що, з глузду з’їхала? Всі люди сміятимуться! А мені як із цим жити? У мої тридцять з гаком ще звикати до “нового тата”?!

Я чекала пояснень, сліз чи каяття. Натомість мама мовчки пішла збирати речі. Навіть не попрощалась — викликала таксі й поїхала.

Відтоді минув місяць, але ми так і не поговорили. Чула, що з новим обранцем уже подали заяву в РАЦС. Мені це в голові не вкладається.

Підозрюю, на весілля мене ніхто не кликав і не збирається кликати. І знаєте що? Мені вже все одно. Я навіть бачити її не хочу.

Можливо, я вже б змирилася, якби не чоловік. Постійно дорікає, що я безсердечна донька й заздрю маминому щастю.

Але скажіть чесно: чи гідна мати так себе поводити? Обрати пенсіонера замість своєї сім’ї — це нормально?

А що думаєте ви?

Напишіть у коментарях на нашій Facebook-сторінці.

💬 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!