“Маргарита Сергіївна була зла. Причому не просто зла, а люто зла. Якби хтось побачив зараз її стиснуті в ниточку губи й примружене ліве око, він би сказав, що саме так виглядають фурії, гарпії та мегери одночасно

Маргарита Сергіївна була зла. Причому не просто зла, а люто зла. Якби хтось побачив зараз її стиснуті в ниточку губи й примружене ліве око, він би сказав, що саме так виглядають фурії, гарпії та мегери одночасно.

А якби жінку побачив її чоловік, який, як вона вважала, зараз перебуває на роботі, він навряд чи впізнав би свою милу Маргошу, яка тільки сьогодні вранці, проводжаючи його на роботу, дбайливо поправила на ньому краватку і звучно цмокнула в щоку.

Але він цього всього не бачив, і тому перебував у відмінному настрої від того, що сьогодні п’ятниця, а значить, його чекатимуть на вечерю відбивні з гороховим пюре – страва, яку так смачно готувала Маргарита Сергіївна, та мариновані огірочки, помідори та патисони з власного городу.

А до всього цього з холодильника можна буде дістати пляшечку, що запітніла – адже завтра субота, і на роботу йти не треба.

Так думав чоловік Маргарити Сергіївни, Леонід Маркович, не знаючи, які хмари зібралися в нього над головою.

А все це через дзвінок сусідки по дачі Алевтини.

Алевтина вже кілька років була на пенсії, мешкала вона у трикімнатній квартирі з сином, невісткою та двома онуками, тому, як тільки наставала тепла погода, її перевозили на дачу і перебувала вона там майже до початку жовтня.

Звичайно, бідній жінці було нудно, родичі приїжджали лише на вихідні – відпочити та шашлики посмажити, а решту часу Алевтина тільки з телевізором розмовляла.

Тому вона була дуже жадібна до всіх подій, які не так часто відбувалися навесні, та ще й у будні, на території дачного селища.

Ось і сьогодні годині об одинадцятій, Алевтина вийшла на свій високий ґанок, оглянула околиці й раптом побачила, як відчинилися ворота сусідньої дачі й туди в’їхала машина.

Алевтина в марках машин, особливо іноземних, по старості не зналася, але це точно була машина Леоніда Марковича – чоловіка її сусідки, Маргарити Сергіївни.

Машина заїхала у двір, але не зупинилася одразу за брамою, на спеціально обладнаному для цього майданчику, а проїхала далі й стала за кущами чорної смородини.

«Зрозуміло, – збагнула Алевтина, – не хоче, щоб його з вулиці хтось помітив. Ну і ну, хитрун Леонід Маркович, хитрун»!

В цей момент її відірвав телефонний дзвінок, і жінка не бачила, як сусід і його пані (а Алевтина була на сто відсотків впевнена, що з ним була пані!), вийшли з машини та зайшли до будинку.

Поговоривши телефоном, Алевтина знову зайняла свою спостережну позицію. Десь з пів години все було тихо, але потім її терпіння увінчалося успіхом: з дому вийшла жінка в рожевому спортивному костюмі й, широко розкинувши руки вбік, сказала комусь, хто був у будинку:

– А ти мав рацію – тут чудово. Тепло, і повітря таке свіже!

Це була не Маргарита Сергіївна, а зовсім незнайома Алевтині дівчина років двадцяти п’яти – симпатична білявка з чудовою фігурою.

«Ох і Леонід Маркович, – подумала Алевтина, яку Барбі собі завів. – А йому вже, мабуть, скоро п’ятдесят»!

Жінку гукнув чоловічий голос, і вона зникла в хаті.

А Алевтина дістала свій записник і почала шукати в ньому телефон Маргарити Сергіївни.

– Маргарита Сергіївно, вітаю, люба. Це Алевтина, твоя сусідка по дачі. Я давно хотіла тебе спитати, як ти пастернак висаджуєш. У тебе він такий сильний, а в мене ніяк не росте. Я зайду до тебе ввечері? – Запитала Алевтина.

– Та нічого особливого я не роблю – замочую насіння на пару днів, а потім сію. На травневі приїдемо – саджатиму. Адже я ще в місті, – відповіла Маргарита Сергіївна.

– Як у місті? А з ким тоді Леонід Маркович приїхав?

– Коли приїхав? – здивувалася Маргарита.

– Та з годину, мабуть. І машину не біля воріт залишив, а за кущі чорної смородини загнав. Мені з ґанку білий дах машини видно.

– Гаразд, Алевтино, до побачення, – сказала Маргарита Сергіївна і припинила розмову.

Подумавши кілька хвилин, вона набрала номер чоловіка:

– Льоня, ти де?

– На роботі ще, а що?

– Хотіла дізнатися, ти сьогодні вчасно прийдеш? Не затримаєшся?

– Як завжди, навіть трохи раніше – адже п’ятниця, – відповів чоловік.

“Ну, гаразд, ось зараз я поїду і подивлюся, яка там у тебе П’ятниця, Робінзон хрінов”, – подумала Маргарита Сергіївна і викликала таксі.

Народ ще не рушив на дачі, тож доїхали швидко. Жінка розрахувалася з водієм і попрямувала до будинку.

Машина справді виднілася за кущами. Маргарита Сергіївна тихо піднялася на ґанок, обережно відчинила двері й увійшла.

На кухонному столі вона побачила кілька тарілок з огірками та помідорами, з м’ясною та сирною нарізкою та відкриту коробку шоколадних цукерок. Тут же стояла напівпорожня пляшка і два фужери.

«Отже, Льоня вирішив апетит перед вечерею перебити. Ну, гаразд, будуть йому зараз відбивні», – подумала Маргарита Сергіївна і взяла з кута кочергу – у будинку не було газового опалення, але в кухні-вітальні був складений невеликий камін.

Маргарита Сергіївна, влетівши в спальню, кілька разів з усього маху вдарила кочергою по ковдрі, під якою вгадувалися контури двох фігур.

Пролунали крики, Маргарита Сергіївна спробувала зірвати ковдру, але не змогла: її міцно тримали чотири руки.

Молоду жінку вона не знала, а ось чоловік їй був добре знайомий – це був племінник Леоніда Марковича, Євген.

– Тьотю Рито, ви мені, здається, ребро зламали, – охнув чоловік. – Як ви сюди потрапили?

– Я сюди потрапила на таксі. Це, якщо я не помиляюсь, моя дача. А ось, як ти сюди потрапив? Зауваж, навіщо ти сюди приїхав, я тебе не питаю.

– Я попросив у дядька Льоні ключі на вихідні, він сказав, що ви раніше травня сюди не приїдете, – відповів Євген.

– Я й не збиралася, але мені пильні сусіди донесли, що хтось на нашу дачу заліз, – Маргарита Сергіївна не хотіла розповідати про свої підозри щодо чоловіка.

– Гаразд, живіть. Ось тільки таксиста відпустила. Як тепер додому дістатися, не знаю.

– А я вас довезу. Соня поки що вечерю приготує, а я швидко – туди й назад, – запропонував Євген.

Соня мовчки закивала головою.

Маргарита Сергіївна вийшла, щоб дати племіннику одягнутися, і за п’ять хвилин вони вже їхали у бік міста.

Коли Леонід Маркович прийшов з роботи, на нього чекала смачна вечеря та усміхнена дружина.

Чоловік їв і нахвалював, а Маргарита Сергіївна, наче, між іншим, повідомила йому:

– Уявляєш, мені сьогодні вдень Алевтина дзвонила. Сказала, що ти до нас на дачу якусь молоду жінку привіз.

– А ти що? – поцікавився чоловік.

– Та я їй не повірила. Сказала, що такого не може бути, у мене порядний вірний чоловік, він мені не зраджує.

– Правильно сказала. Алевтина зовсім сліпа. Я ключі від дачі Євгенові дав, він дуже просив. А в нього теж машина біла, ось вона зосліпу і переплутала, – пояснив Леонід Маркович.

А про себе подумав: «Зараза ця Алевтина, доведеться тепер нам з Вікою номери в готелях знімати».

Після вечері вони затишно влаштувалися біля телевізора, та з цікавістю дивилися чергову серію нового фільму. Маргарита Сергіївна дивилася на страждання героїні й думала: “Як мені таки пощастило з Льонею”.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.”