– Але ж мені всього 49… – Маргарита розгублено дивилася на лікаря. – Зовсім нічого не можна зробити? – З надією запитала вона.

– За належного лікування, пройшовши певні процедури, можна відсунути термін, скажімо, ще на рік або півтора. – Арсеній Юрійович постукав по столу кінчиком олівця, яким до цього робив якісь позначки в картці Маргарити.

За довгу кар’єру він звик і до шоку, і до сліз, і до істерик, і навіть до звинувачень. Реакція у всіх пацієнтів на діагноз була різною.

– Я подумаю. – Тільки й відповіла жінка і вийшла.

Донедавна Маргарита особливих проблем зі здоров’ям не відчувала. Навіть застудою рідко хворіла.
Кілька місяців тому, помітивши, що з організмом коїться щось недобре, Маргарита звернулася в лікарню.

Пухлина, на думку лікарів, була неоперабельною. Шість-вісім місяців – передрікав пацієнтці Арсеній Юрійович.

Маргарита не розридалася і не звинувачувала нікого в тому, що хворобу не помітили вчасно. Маргарита уявила, як це мало, 6 місяців. Вона не доживе навіть до свого ювілею.

– Чудовий сьогодні день. – Голос відволік Маргариту від сумних думок. Вийшовши з лікарні, вона присіла на лавочку і, замислившись, не помітила, як поруч присів старий. Він сидів, спершись руками на тростину, намагаючись дуже рівно тримати спину і примружившись, дивився на сонце.

– Вибачте, якщо відволік вас. – Вибачився старий, помітивши, що Маргарита здригнулася від несподіванки.

– Дрібниці. – Маргарита постаралася посміхнутися. – Погода, дійсно, чудова.

– У моєму віці я радію і дощовим дням. Але за ось такі сонячні особливо вдячний. Можна вважати це старечою примхою, але хочеться, знаєте, щоб останній мій прожитий день був би теплим і яскравим.

– Ви так спокійно говорите про це. – Здивувалася Маргарита.

– Мені 94. – Розсміявся старий. – Та й до того ж, від цього не застрахований ніхто. І хто знає, в якому віці вона прийде за тобою? До цього потрібно бути готовим завжди. Шкода, що я сам зрозумів це занадто пізно. Інакше б не відкладав багатьох речей на потім. Адже, хтозна, потім може й не настати.

Ви от, наприклад, що зробили, якби точно знали, що завтра вас не стане? Хоча, вибачте, мене старого, лізу зі своїми думками. Поговорити особливо ні з ким. Мої сусіди по палаті – страшні зануди, цілими днями тільки скаржаться і зітхають.

А чи є сенс витрачати на це час? За основним корпусом розташований хоспіс. Там ми й мешкаємо. І цілком зрозуміло, що якщо вже ми туди потрапили, то вихід буде тільки один. Цій лаві і парку я б віддав перевагу круїзному лайнеру. Останню подорож. – Старий розсміявся.

– Ви запитаєте, чому ж я все ще тут? Це вже інше питання. У мене немає грошей. Родичі здали мене сюди, квартира вже давно переписана на онука, і навіть пенсію вони тепер отримують за мене. Але я не в образі. Молоді. Напевно, вони вважають, що їм потрібніше. Вибачте ще раз, я зовсім розбовтався. – Схаменувся старий.

– Ні, ні, це нічого. – Маргарита уважно слухала. Між брів у неї залягла глибока складка.

Але ж усе життя Маргарита жила зовсім не так, як хотіла. І зараз раптом усвідомила це. Роботу свою вона не любила, але там добре платили. Спершу потрібно було виплачувати іпотеку. Потім допомагати доньці із зятем. Через це й трималася.

Чоловіка Маргарита теж давно не кохала. Ще десять років тому вона дізналася, що він їй зраджує. Причому з різними жінками і регулярно. Маргарита плакала від образи, але від розриву її зупиняла думка про те, що вона нікому не буде потрібна. Якщо вона не цікава навіть своєму чоловікові, який колись просив її руки, по-лицарськи прихиливши коліно.

Але ж Маргарита вважала себе гарною дружиною. Чистота, затишок, перше, друге, третє і компот, ніколи ніяких істерик. Дочку Маргарита любила, намагалася дати їй усе найкраще, що могла. Балувала. І навіть обмежувала себе в чомусь.

Зараз же дочка дзвонила, тільки коли потрібно було посидіти з онуком або поплакатися, що чоловікові вкотре не виплатили премію, а скоро зима, весна ,літо, неважливо. А взуття, куртки, пальта та інше в доньки, зятя, онука або всіх разом узятих немає…

І Маргарита входила в становище, співчувала і переказувала гроші, відкладаючи купівлю нового взуття, куртки, сукні та іншого, для себе. Крім цього Маргарита потай від усіх відкладала гроші, як то кажуть, на чорний день, пам’ятаючи суворі дев’яності.

– Я подаю на розлучення. – Здивувала вона чоловіка, повернувшись додому. – І на поділ майна. У тебе є можливість зберегти квартиру, виплативши мені мою частку. Мені квартира не потрібна. Я їду. А тобі було б тут добре, звично. – Посміхнулася Маргарита, обводячи поглядом кімнату.

– Куди? – Перше, що запитав чоловік, перетравлюючи новину.

– Подорожувати. – Просто відповіла Маргарита. – А розлучитися зараз можна без особистої присутності. Подумай кілька днів, а я поки що в Люби на дачі поживу. – Продовжувала вона, дістаючи валізи.

– Нічого не розумію. – Сказав чоловік, який справді нічого не розуміє.

– Потрібно було зробити це раніше. Ми ще обидва встигнемо побути щасливими. – Відповіла Маргарита, стоячи вже в дверях.

На роботі вона написала заяву на відпустку без утримання з подальшим звільненням, щоб уникнути відпрацювання. Зняла всі заощадження і сіла вибирати путівки.

– Мамо, ти Кирюшку сьогодні забереш? Ми щось втомилися, хочемо в ресторан увечері сходити. – Подзвонила дочка цього ж дня.

– Ні. – Коротко відповіла Маргарита.

– Чому? – Донька не звикла чути такі відповіді від матері.

– У мене свої справи.

– Ти не можеш відкласти їх на інший день? Розумієш, збереться компанія. Ми не можемо не піти. – Жалісливим голосом почала донька.

– Найміть няню.

– Мамо, ну це ж дорого. – Обурилася донька.

– На ресторан гроші є, і на няню знайдете. – Маргарита була непохитна.

Пробурчавши щось, дочка кинула слухавку. Маргарита важко зітхнула, але все-таки вирішила, що вчинила правильно.

На дачі в подруги було спокійно й затишно. Осінь стояла сухою і теплою. Вечірнє повітря було просякнуте ароматами квітів і яблук.

Маргарита довго сиділа в підвісному кріслі, по-дитячому підібравши ноги. Вона думала.

Спочатку думала, що вона страшенна егоїстка, якщо чинить зараз ось так із рідними. Потім знову згадувала старого з лікарняного парку. І говорила собі, що все своє життя вона жила для когось, залишилося небагато, хіба вона не може, нарешті, пожити для себе?

Зрештою Маргарита вирішила, що все робить правильно і посміхнулася сама собі.

Чоловік дзвонив, намагаючись з’ясувати стосунки, але це скоріше було від подиву і для галочки. Маргарита розуміла, що і для нього стосунки давно зжили себе, і стояла на своєму.

Через три дні він здався і погодився виплатити належну їй частку протягом кількох місяців. Маргарита була задоволена. Ще через два дні вона сиділа в ресторанчику на березі моря.

Охочих насолодитися оксамитовим сезоном було багато. Маргарита спостерігала за сім’ями, парочками, які прогулювалися і так само сиділи в кафе, і заради розваги придумувала історії їхнього життя.

– Добрий вечір. Вибачте, у вас не зайнято? – До столика підійшов чоловік.

– Будь ласка, сідайте. – Маргарита не заперечувала.

– У такий чудовий вечір було б злочином залишитися в номері. Вочевидь так вирішили сьогодні всі навколо. Вільних столиків зовсім немає. – Розсміявся, виправдовуючись, чоловік.

– І вони мають рацію. Маргарита. – Представилася жінка співрозмовнику. Раніше б вона так не змогла. А зараз вона вирішила, що вечір, справді, гарний, чому б не розбавити самотність спілкуванням.

– Георгій. – Відповів співрозмовник. – Я письменник, і часто саме вечорами мене надихає натхнення, тож більшу частину прекрасних вечорів я пропустив. Зараз я навіть радий, що сьогодні думки ніяк не в’яжуться, і я вибрався на свіже повітря. – Додав Георгій, даючи зрозуміти, що зустріч із Маргаритою зробила вечір ще прекраснішим.

– Цікаво. Про що ж ви пишете? – Запитала Маргарита.

– Історії про людей для людей. – Розвів руками письменник.

– Я знаю кілька цікавих історій. Наприклад, бачите цю парочку. – Маргарита вказала на молодих людей, які шепотілися про щось за сусіднім столиком. Вони ніжно трималися за руки і, майже стикаючись чолами, дивилися одне одному в очі.

– Знаєте, про що вони шепочуться? – І Маргарита розповіла історію, яку кілька хвилин тому придумала про парочку.

Молодий чоловік став у цій історії художником-початківцем, без копійки в кишені, а дівчина – дочкою олігарха, який, звісно, був проти їхніх стосунків. Але закоханих це не зупинило. Кинувши все, дівчина втекла зі своїм коханим. Сьогодні перший вечір їхнього вільного життя. Дівчина вірить у талант свого хлопця. І з жаром переконує його, що все вийде. А він клянеться, що заради неї спуститься навіть у пекло, щоб стати першим, хто написав справжнє обличчя диявола.

– Ви знайомі? – Поцікавився Георгій.

– Ні. – Посміхнулася Маргарита. І з веселою невимушеністю запитала. – Це все я щойно придумала, як вважаєте, з мене б вийшов письменник?

– Сюжет загалом побитий, але актуальний у всі часи. От якби герой і справді намалював диявола, спустившись у пекло, прославився, а потім би збожеволів, було б інтригуюче. – Георгій долучився до гри.

– А що ви думаєте про ту компанію? – Вказав він поглядом на столик, за яким сиділи дві жінки і двоє чоловіків. Троє з них жваво спілкувалися, четверта жінка з відсутнім виглядом дивилася на море.

– Ну тут же все ясно… – Маргарита хитро примружившись почала вигадувати нову історію.
* * *
– Ритуль, ну як? Подобається? – Георгій схвильовано переводив погляд із Маргарити на невеликий будиночок, оповитий ліанами дикого винограду. – Сад трохи занедбаний, але загалом непогано. Як думаєш?

– Тут мило. – Погодилася Маргарита, але Георгій вловив у її голосі смуток.

– Що не так? – Він обійняв Маргариту за плечі.

– Усе так, усе так. Вибач, я просто втомилася. – Маргарита постаралася посміхнутися.

Минуло майже два місяці з того вечора. Георгій закохався в Маргариту як хлопчисько, по вуха і з першого погляду, як він сам стверджував. Маргарита відчувала відповідне почуття, і це теж її лякало. Але насамперед її лякала хвороба, час, що сочиться крізь пальці, і те, що Георгію вона нічого не розповіла.

Георгій запропонував залишитися тут, на березі моря.Спеціально для сайту Stories

– Мені писати можна хоч де завгодно, а ти залишишся моєю музою. – Він уже уявляв, як щасливо вони житимуть у затишному будиночку з видом на море.

– Прекрасна ідея. Навчуся доглядати за садом і пекти твої улюблені пироги. – Маргарита ніжно поцілувала Георгія в щоку. Відганяючи страшні думки. “Нехай буде, як буде. Нічого не розповідатиму” – вирішила вона.

Вони переїхали в будинок і були щасливі. Вранці пили разом каву біля вікна, вечорами прогулювалися вздовж берега. Щоб не заважати Георгію працювати вдень, Маргарита вирішила придумати і собі заняття.

І пішла волонтером у благодійний фонд. Їй подобалося допомагати людям. Так минув ще місяць, потім другий, Маргарита все чекала, що їй ось-ось погіршиться, з’явиться слабкість або біль, але вона, навпаки, почувалася чудово.Спеціально для сайту Stories

Маргарита регулярно телефонувала доньці. Та спочатку поставилася до рішення матері скептично, з нерозумінням і навіть обуренням, але потім пом’якшилася. І навіть обіцяла відправити онука до бабусі на літо.

Чоловік виплатив належні Маргариті гроші і повідомив між справою, що вирішив одружитися вдруге. Маргарита відповіла, що дуже рада за нього. І це було правдою.

– Маргарито Василівно? Це Арсеній Юрійович. – Розбудив Маргариту ранковий дзвінок.

– Слухаю. – Схвильовано відповіла Маргарита.

– Маргарито Василівно, мені так шкода, сталася жахлива помилка! – Арсеній Юрійович хвилювався не менше за неї. – У лабораторії все переплутали. Це не ваші аналізи.

– Що ж тоді зі мною було? Адже я справді почувалася погано. – Розгублено запитала Маргарита.

– Нічого. Так буває, просто втома, нерви та інше. Мені дуже шкода. – Збентежено відповів лікар.

– А мені зовсім ні. – Маргарита подивилася на ще сплячого Георгія. – Дякую вам. – Маргарита скинула дзвінок і пішла на кухню, готувати сніданок. Вона була щаслива.