Марина віддала свекрусі ключі від дачі, бо втомилася сперечатися. Через два літа вона приїхала туди і не впізнала ні хати, ні саду, ні себе в дзеркалі в передпокої.
Ключів було два. Один від хвіртки, латунний, з зазубриною на борідці. Другий від вхідних дверей, звичайний, плаский. Марина поклала їх на стіл перед свекрухою і сказала:
— Забирайте. Мені ніколи туди їздити.
Олена Петрівна глянула на ключі, потім на невістку. Губи стулилися в тонку смужку, але вона нічого не відповіла. Просто накрила ключі долонею і прибрала в кишеню халата.
Дача дісталася Марині від бабусі. Шість соток, хата тисяча дев’ятсот сімдесят третього року, з верандою, яка щовесни просідала на два пальці вліво. Бабуся Рая відійшла у вічність, коли Марині було двадцять сім. Залишила їй ділянку, банки з варенням у підвалі і запах сухої лаванди в шафі, який не вивітрювався роками.
Марина любила цю дачу так, як люблять місце, де тебе не чіпали. У дитинстві вона приїздила сюди на все літо. Бабуся не питала, чому вона мовчить. Не вмовляла їсти. Просто ставила тарілку на стіл і йшла у сад. Тепер бабусі не було. А дача стояла.
— Ти б продала, — говорив Костя, її чоловік. — Кому вона потрібна, ця розвалюха.
Він казав це кожної весни, коли починався сезон. Костя взагалі не розумів, навіщо людям земля, якщо на ній не будувати таунхаус.
— Не продам, — відповідала Марина.
— Тоді хоча б матір пусти. Вона просить. У неї спина, їй повітря потрібне.
Спина Олену Петрівну турбувала вибірково. Коли треба було допомогти з онуками, спина не дозволяла. Коли йшлося про дачу, спина раптом відступала. Марина це помічала, але мовчала. Сперечатися з чоловіком про його матір вона перестала на третьому році шлюбу. Марна річ, як мити вікна перед дощем.
Усе почалося з малого. Олена Петрівна попросила дозволу посадити «пару кущиків». Марина дозволила. За тиждень свекруха зателефонувала і сказала, що паркан з боку Кравченка покосився і вона викликала майстра.
— Якого майстра? — запитала Марина.
— Сергія, сусіда. Він бере недорого. Рахує за секцією.
— Олено Петрівно, там чотирнадцять секцій.
— Ну а що, так і стоятиме? Ти ж сама не їздиш.
Марина притулила телефон до вуха і глянула на Мишка, який розмазував кашу по столу. Йому було півтора. За стіною плакала Варя, їй було чотири, і вона хотіла мультик, а планшет сів.
— Робіть що хочете, — сказала Марина.
І це була помилка. Не тому що паркан. Паркан справді покосився. А тому що «робіть що хочете» Олена Петрівна сприйняла буквально.
За місяць Марина довідалася, що свекруха змінила замок на хвіртці. Костя сказав про це між іншим, намазуючи хліб маслом.
— Мати замок змінила. Старий заїдав.
— А мені ключ?
— Попроси в неї.
Марина не попросила. Усередині щось зрушилося, але вона не могла це назвати. Не образа. Щось тихіше. Ніби з кімнати винесли стілець, на якому вона звикла сидіти.
Літо минуло без дачі. Марина працювала віддалено, вела бухгалтерію для трьох компаніях, між дзвінками годувала Мишка і возила Варю на малювання. Костя їздив на вахту, повертався через місяць з грошима і запахом солярки в куртці. Цілував дітей, їв борщ, засинав на дивані.
— Мати каже, там краса, — сказав він одного разу. — Троянди посадила. І теплицю поставили.
Марина кивнула. Троянди. Бабуся Рая троянди не любила. Казала: вередливі, як невістки. Саджала айстри і чорнобривці. Невибагливі, яскраві, чесні.
— Добре, — сказала Марина.
Вона не запитала, хто оплатив теплицю. Знати: Костя. Він переказував матері щомісяця п’ятнадцять тисяч гривень «на ліки». Марина бачила перекази в застосунку банку і мовчала, адже якщо почати цю розмову, вона закінчиться словами «це моя мати» і лясканням дверей.
Восени Олена Петрівна повернулася до міста і привезла банку огірків. Поставила на стіл, мов знамено.
— Свої, Мариночко. З ділянки. Там земля така, знаєш, гарна. Я удобрила.
Марина взяла банку. Огірки були дрібні, корнішони. Бабуся Рая теж робила корнішони. Тільки вона клала листок смородини, а ці були без.
— Дякую, — сказала Марина. Пальці стиснули скло так, що побіліли кісточки.
Зима минула. Потім ще одна. Марина не їздила на дачу два роки. Не тому що не хотіла. Хотіла так, що іноді прокидалася вночі і лежала з розплющеними очима, згадуючи, як пахне веранда після дощу: мокре дерево, пил і трохи яблуками від старої антонівки за хатою.
Але їхати означало побачити те, що зробила свекруха. А до цього Марина не була готова.
Варя пішла до школи. Мишкові виповнилося три. Костя отримав підвищення, став бригадиром, їздив тепер на півтора місяця. Квартира жила за розкладом: підйом, каша, школа, садок, робота, вечеря, сон. Марина рухалася всередині цього розкладу, мов стрілка годинника. Без зусилля. Без радості.
Одного вечора, вкладаючи Мишка, вона почула, як він каже:
— Мамо, а ми поїдемо до баби Олени на дачу?
Вона завмерла з книжкою в руках.
— Це не баби Олени дача.
— А чия?
— Моя. Моєї бабусі.
Мишко глянув на неї круглими сірими очима. Очі були Костині.
— А чому ми там не буваємо?
Марина не відповіла. Дочитала книгу, вимкнула лампу і вийшла. Притулилася до стіни в коридорі. Стіна була прохолодна. Шпалери трохи відходили біля плінтуса, вона це знала навпомацки.
У червні вона поїхала, не попередивши свекруху. Не зателефонувавши Кості, який був на вахті. Просто встала вранці, відвезла Варю до подруги, Мишка до сусідки тітки Люби і сіла в електричку.
Дорога забрала півтори години. Повітря за вікном електрички густішало, ставало зеленим і теплим, і Марина відчула, як щось у серці починає відтавати. Повільно, мов лід на підвіконні в березні.
Вона вийшла на своїй зупинці. Пройшла повз магазин, де бабуся купувала хліб. І побачила паркан. Паркан був новий. З профнастилу, темно-зелений, два метри заввишки. Раніше тут стояв штакетник, фарбований блакитною фарбою, і крізь нього було видно сад. Яблуню. Кущ бузку. Кут веранди. Тепер не було видно нічого.
Марина підійшла до хвіртки. Замок був кодовий. Вона не знала коду. Постояла хвилину, потім подзвонила у дзвінок. Так, дзвінок теж з’явився, з мелодією. Ніхто не відчинив. Свекруха була в місті.
Марина обійшла ділянку. З заднього боку, біля Кравченка, паркан був нижчий. Вона підтяглася, стала навшпиньки і зазирнула. Сад зник. Ні, не весь. Яблуня стояла, але навколо неї замість трави лежала тротуарна плитка. Сіра, рівна, мов у торговельному центрі. Бабусиних клумб не було. Замість них, ближче до хати, стояли пластикові грядки з бортиками. Акуратні, геометричні, мов таблиця в Екселі.
Теплиця блищала полікарбонатом. Поряд з нею стирчала бочка для води і система крапельного поливу, яку Марина бачила в рекламі.
Веранда. Марина перевела погляд. Веранди не було. На її місці стояла прибудова з газоблоків, оштукатурена і пофарбована в персиковий колір. Вікна пластикові, з жалюзі. Вона стояла навшпиньки, тримаючись за паркан, і відчувала, як німіють пальці. Не від зусилля. Від чогось іншого.
Додому вона повернулася надвечір. Забрала дітей. Зварила макарони. Варя малювала за столом, Мишко катав машинку по підлозі. Марина стояла біля вікна і дивилася на подвір’я.
— Мамо, макарони втекли, — сказала Варя.
Марина обернулася. Вода сичала на плиті, піна повзла по краю каструлі. Вона зняла кришку, зменшила газ. Рухи були автоматичними.
Увечері, коли діти заснули, вона відкрила ноутбук і півтори години дивилася фотографії. Старі, з бабусиного фотоапарата, які вона колись відсканувала. Ось бабуся Рая біля куща смородини, у синьому сарафані, з ганчіркою. Ось Марина, їй років вісім, сидить на сходинках веранди. Тієї самої веранди, якої тепер немає. Сходинки були дерев’яні, розсохлі, і між дошками росла трава.
Вона закрила ноутбук. Лягла. Стеля була біла, рівна. Вона налічувала тріщини, аж поки не заснула. Тріщин було три.
Костя повернувся з вахти в п’ятницю. Марина дала йому поїсти, дала помитися, дала вкласти дітей. А коли він сів на кухні з чаєм і ввімкнув телефон, вона сказала:
— Я була на дачі.
Він не підвів очей.
— І як?
— Там немає веранди.
Тепер підвів.
— У сенсі немає?
— У прямому. Її знесли. На її місці прибудова з газоблоків. Персикового кольору.
Костя поставив чашку. Чай розплескався на столі.
— Мати казала, там маленький ремонт.
— Маленький ремонт, — повторила Марина. — Костю, там паркан з профнастилу. Плитка замість трави. Грядки з пластику. Крапельний полив. Прибудова. Це не ремонт. Це інша хата.
Він мовчав. Костя не любив суперечок. Він надавав перевагу, щоб усе розв’язувалося само, і зазвичай це означало, що вирішувала його мати.
— Вона хотіла як краще.
— Для кого?
Він устав, відніс чашку до раковини, ополоснув. Вода шуміла.
— Мати пенсіонерка. Їй шістдесят чотири. У неї це єдина радість.
— А моя бабуся, яка мені цю дачу залишила?
— Твоєї бабусі немає.
Вона розкрила рота і закрила. Це було образливо. Він просто не розумів, чому дерев’яні сходинки, крізь які росте трава, можуть бути для когось важливішими за газоблоки і пластикові вікна.
Тиждень вона мовчала. Працювала, годувала, возила. Звичний маршрут. Але всередині щось ворушилося, мов зуб, який починає хитатися.
У четвер зателефонувала Олена Петрівна. Голос був солодкий, обережний.
— Мариночко, Костя сказав, ти приїздила. Що ж не зайшла? Я б чаєм пригостила.
— Замок кодовий. Коду не знаю.
— Ой, ну зателефонувала б. Я б сказала. Чотири-сім-чотири-сім.
— А навіщо кодовий?
— Бо крадуть же, Мариночко. У Кравченка помпа зникла. Час такий.
Марина слухала і крутила в пальцях олівець.
— Олено Петрівно, ви знесли веранду.
Пауза. Марина чула, як свекруха дихає. Важко, з присвистом.
— Вона була гнила, Мариночко. Сергій подивився, сказав, ще рік і провалиться. Ми ж для безпеки.
— Ми?
— Ну, я і Сергій. Він майстер хороший. І недорого бере.
Марина заплющила очі. Перед нею стояла веранда. Дерев’яна, з щілинами, з павутиною в кутку, з лійкою, яку бабуся ставила біля дверей. На підвіконні стояла банка з водою, в якій пускав коріння паросток герані. Герань була червона, з мохнатим листям, і пахла так, як пахне тільки бабусина хата.
— Я приїду в суботу, — сказала Марина.
— Приїжджай, звісно. Я пиріг спечу. З капустою, як ти любиш.
Марина не любила пиріг з капустою. Його любив Костя. Але вона не стала виправляти.
У суботу вона поїхала. Сама. Дітей залишила з Костею. Він не сперечався, тільки сказав:
— Ти там сварку не влаштовуй.
— Я не влаштовую сварок.
— Просто пам’ятай, що вона людина у віці.
Марина взула кеди, взяла рюкзак. У рюкзаку лежала пляшка води, яблуко і тека. У теці були документи на ділянку. Свідоцтво про право власності. На ім’я Марини Дмитрівни Гулько.
Вона доїхала за півтори години. Набрала код на хвіртці. Чотири-сім-чотири-сім. Хвіртка клацнула і відчинилася.
Олена Петрівна стояла на ґанку прибудови. У світлій лляній сукні й капцях. Засмагла, посвіжішала. Шістдесят чотири, а виглядала на п’ятдесят п’ять. Дачне повітря, видно, справді допомагало.
— Мариночко! Проходь, проходь. Пиріг холоне.
Марина ввійшла. Усередині було чисто. Прибудова виявилася просторішою, ніж виглядала ззовні: дві кімнати, кухня, душ. На стінах шпалери, бежеві, з дрібною квіткою. На підлозі лінолеум під дерево. На кухні стояв холодильник, електрична плита і стіл, накритий клейонкою з соняшниками. Марина зупинилася біля порога. Пахло капустою і тістом.
— Сідай, сідай. Чайник закипів щойно.
Вона сіла. Олена Петрівна налила чай у білу чашку. Марина покрутила її в руках. Чашка була нова.
— А де бабусині чашки? — запитала вона.
— Які, Мариночко?
— Фарфорові. З синіми квітами. Шість штук було.
— А, ті. Вони були зі сколами. Я викинула. Негігієнічно.
Марина поставила чашку на стіл. Акуратно, без стуку. Пальці не тремтіли. Вона не дозволила.
Вона обійшла ділянку. Повільно, мов слідчий. Рахувала втрати. Бузок: зрізаний. Замість нього туя з розсадника, акуратна, мов знак оклику. Смородина: викорчувана. На її місці грядка з полуницею під чорною плівкою. Стара лавка біля паркану, на якій Марина читала в дитинстві: замінена на пластикову, білу, садову. Бочка для дощової води, дерев’яна, з позеленілими боками: прибрана. Стоїть пластикова, синя, з краном.
А яблуня? Марина підійшла до неї. Антонівка була на місці. Стовбур товстий, у тріщинах, з наростом на висоті півтора метра. Марина помацала нарост. Кора була шорстка і тепла від сонця.
Але навколо яблуні, де раніше росла трава і кульбаби, лежала плитка. Рівна, сіра. Мов пов’язка на живому тілі.
— Яблуню Сергій хотів прибрати, — сказала Олена Петрівна. Вона йшла слідом, трохи накульгуючи. Спина, згадала Марина. — Каже, коріння фундамент пошкодить. Але я не дала.
— Дякую, — сказала Марина. І сама не зрозуміла, серйозно чи з іронією.
Вони сіли на пластикову лавку. Олена Петрівна різала пиріг на шматки. Ніж був новий, з помаранчевою ручкою.
— Добре тут, правда? — сказала свекруха. — Раніше було занедбано, звісно. Але я привела до ладу.
Марина дивилася на плитку. На грядки з пластику. На персикову стіну прибудови. На жалюзі замість бабусиних фіранок з маками.
— Олена Петрівна, — почала вона. — Це моя дача.
Свекруха перестала різати. Ніж завмер над пирогом.
— Ну, Мариночко…
— Моя. За документами. За заповітом бабусі. Ви тут усе змінили, не спитавши мене.
— Я питала Костю.
— Костя не власник.
— Він мій син.
— А дача моя.
Вони дивилися одна на одну. Олена Петрівна зморгнула перша. Очі були світло-карі, з червоними прожилками на білках. Вона часто моргала, коли хвилювалася. Марина це знала.
— Я вклала гроші, — сказала свекруха тихше. — Паркан, теплиця, прибудова. Це ж не копійки.
— Скільки?
— Що?
— Скільки вклали?
Олена Петрівна помовчала.
— Багато.
Олена Петрівна відклала ніж. Руки у неї були великі, з пігментними плямами, з коротко підстриженими нігтями. Руки жінки, яка все життя працювала. Марина це бачила. І це заважало їй сердитися так, як хотілося.
Вони мовчали хвилини три. Вітер ворушив листя яблуні.
— Я не хотіла, — сказала Олена Петрівна. — Мені просто треба було місце. Своє. Розумієш? Усе життя чужі кути. Гуртожиток, потім з сином у винайманій квартирі, потім Коля пішов, і я сама залишилая у кімнаті дванадцять метрів. А тут повітря, земля. Руки щось роблять. І ти не почуваєшся зайвою.
Марина слухала. Вітер затих.
— Я ж не для себе самої, — вела далі свекруха. — Онуки приїдуть, їм тут добре буде. Душ є, кухня нормальна. Не як раніше, на примусі.
Марина розуміла. І не розуміла водночас. Умови були прості, так. Бабуся Рая вважала, що дачі не потрібен міський комфорт. Що дача — це інше. Це коли спиш з відчиненим вікном, і вночі чути, як яблука падають у траву. Це коли руки пахнуть кропом, і ти не пам’ятаєш, який день тижня.
Але пояснити це Олені Петрівні Марина не могла. Не тому що та не зрозуміла б. А тому що вони говорили різними мовами. Свекруха говорила мовою «умов». Марина говорила мовою «запахів».
Вона пішла, не попрощавшися як слід. Сказала «дякую за чай», взяла рюкзак. Свекруха вийшла провести до хвіртки.
— Мариночко, ти образилася?
— Ні.
— Образилася. Я бачу.
Марина зупинилася. Хвіртка була відчинена. За нею дорога, маршрутка, електричка, місто, квартира, діти, розклад.
— Я не образилася, — сказала вона. — Я загубила місце, де мене не чіпали.
Олена Петрівна не відповіла. Тільки дивилася вслід, поки Марина не дійшла до повороту.
В електричці вона сиділа біля вікна і думала. Не про гроші, не про документи. Про запах лаванди, що був у шафі. Про банку з водою на підвіконні, в якій пускала коріння герань. Про фарфорові чашки з синіми квітами, які свекруха викинула, тому що «негігієнічно».
Марина дістала телефон. Набрала номер подруги Наталки, яка працювала юристкою.
— Якщо людина зробила ремонт на чужій ділянці без згоди власника, це що?
— Це самоуправство. Або безпідставне збагачення. Залежить від ситуації. А що сталося?
— Свекруха перебудувала мою дачу.
— Серйозно перебудувала чи грядки поправила?
— Знесла веранду. Поставила прибудову. Змінила паркан. Викорчувала бузок.
Жінка помовчала.
— Марино, ти хочеш судитися зі свекрухою?
— Не знаю, чого хочу.
— Тоді спершу розберися з цим. А потім телефонуй.
Марина прибрала телефон. За вікном миготіли платформи. Люди заходили і виходили. У жінки навпроти на руках спала дитина років двох, і вона притримувала їй голову долонею. Марина дивилася на цю долоню і думала: ось так і я. Тримаю, тримаю, тримаю. А що саме тримаю — уже не пам’ятаю. Увечері вона сказала Кості.
— Я хочу повернути дачу.
— Вона нікуди не поділася.
— Поділася, Костю. Поділася. Там нічого не лишилося від бабусі.
— Бабусі це вже неважливо.
Марина глянула на нього. Він сидів на дивані, у трусах і майці, з телефоном. Обличчя було втомлене, чесне, звичне. Вони прожили разом вісім років. Вона знала кожну його звичку. Як він чухає брову, коли бреше. Як хрумтить пальцями, коли нервує. Зараз він не брехав і не нервував. Він просто не розумів.
— Мені важливо, — сказала Марина.
— Що ти хочеш? Знести прибудову? Посадити бузок назад?
— Я хочу, щоб це знову було моє місце.
— Воно твоє. За документами.
— Не за документами, Костю. За відчуттям.
Він подивився на неї довго, уважно. Потім потер обличчя долонями.
— Не знаю, що з цим робити.
— Я також.
Минув тиждень. Марина не телефонувала свекрусі, свекруха не телефонувала їй. Костя ходив між ними, мов сапер мінним полем, намагаючись ні на що не наступити.
У середу Марина забрала Варю з малювання. Донька показала акварель: хата з зеленим дахом, паркан, дерево.
— Це дача, — сказала Варя.
— Яка дача?
— Наша. Баби Олени.
Марина присіла перед донькою. На рівні її очей. У Варі були її очі, сіро-голубі, і її звичка примружуватися, коли хвилюється.
— Це моя дача. Мені її моя бабуся залишила.
— А я там не була жодного разу.
Марина розкрила рота. Закрила. Варя мала рацію. За два роки донька жодного разу не побувала на цій дачі, тому що Марина туди не їздила, а Олена Петрівна не запрошувала онуків без узгодження з невісткою. Або запрошувала через Костю, а Марина цього не чула. Або чула, але не хотіла чути.
У суботу Марина зателефонувала свекрусі.
— Олено Петрівно, я приїду. З дітьми.
— Правда? Ой, Мариночко, я пиріг…
— Не треба пирога. Я привезу їжу.
— Ну, як хочеш.
— І нам треба поговорити. Серйозно.
— Добре.
Вона зібрала рюкзак. Поклала бутерброди, яблука, воду, вологі серветки. Варя стрибала біля дверей. Мишко волік свій вантажівку, без якого нікуди не їхав.
В електричці Марина сиділа біля вікна. Варя малювала в блокноті. Мишко спав, уткнувшись їй у плече. Голова в нього була гаряча і важка. За вікном миготіли станції.
Вони вийшли. Пройшли повз магазин. Марина набрала код на хвіртці. Олена Петрівна чекала на ґанку.
— Варю! Мишко! Ідіть сюди, бабуля вас зараз…
Варя вбігла у подвір’я і зупинилася.
— Мамо, а де трава?
— Немає трави, Варю. Тут плитка.
— А чому?
— Так чистіше, — сказала Олена Петрівна швидко. — Грязі немає, комарів менше.
Мишко прокинувся, виліз з рюкзака і поплазував до яблуні. Обійняв стовбур. Яблуня була втричі ширша за нього.
Вони сіли за стіл на кухні прибудови. Діти їли бутерброди. Олена Петрівна налила чай у ті самі білі чашки. Марина дістала теку.
—Олено Петрівно, я не судитимуся.
Свекруха видихнула. Плечі опустилися.
— Але я хочу дещо зробити.
Марина відкрила теку. Там лежав аркуш, списаний від руки.
— Я склала список. Ось що я прошу. Перше: код від хвіртки мені, і мені другі ключі від хати. Завжди. Це моя власність, і я хочу доступ у будь-який час.
Олена Петрівна кивнула.
— Друге: ділянка перед яблунею. Три на чотири метри. Знімаєте плитку. Я посаджу там траву і квіти. Бабусині. Айстри і чорнобривці.
— Мариночко, плитку ж клали…
— Знімаєте. Або я роблю це сама.
Пауза. Свекруха глянула на Марину. Та не відвела очей.
— Добре.
— Третє: на кухні я поставлю бабусину полицю. У мене вдома зберігається, у коморі. На ній стоятимуть мої чашки. Я куплю схожі, якщо старі викинули.
— Марино, це ж дрібниці.
— Ні. Не дрібниці.
Олена Петрівна опустила очі. Руки лежали на столі, пальці переплетені. На безіменному каблучка, тонка, стерта. Обручка. Хоча Коля пішов п’ятнадцять років тому.
— І останнє, — сказала Марина. — Діти їздитимуть сюди. Зі мною. Не замість мене. Не через Костю. Зі мною.
— Я ніколи не була проти.
— Але й не запрошували.
— Ти не приїздила.
— Тому що ви змінили замок і не дали мені ключа.
Тиша. За стіною дзижчала муха. Мишко впустив бутерброд.
Вони не помирилися. Не обійнялися. Не сказали одна одній теплих слів. Свекруха мовчки кивнула на кожен пункт. Марина мовчки склала аркуш назад у теку. Але коли вона виходила на подвір’я, свекруха сказала їй у спину:
— У мене є герань. Червона. Я від сусідки взяла паросток. Хочеш, поставлю на підвіконня, як ти любиш?
Марина зупинилася. Обернулася. Олена Петрівна стояла в дверях, і на обличчі в неї був вираз, якого Марина раніше не помічала. Не вибачення. Не поступка. Незграбну, як усе, що вона робила.
— Гаразд, — сказала Марина.
І пішла до яблуні. Притулилася спиною до стовбура. Кора була тепла, шорстка, надійна. Мишко підбіг, ткнувся їй у коліна. Варя малювала на плитці крейдою, яку знайшла в прибудові.
Жінка не повернула дачу. Дачу не можна повернути, як не можна повернути восьмирічну дівчинку на розсохлі сходинки. Але вона повернула собі право на це місце. На шматок землі перед яблунею, де ростимуть айстри. На полицю на кухні, де стоятимуть чашки. На код від хвіртки і ключ від дверей.
А за тиждень Костя приїхав з вахти і побачив на кухні, на підвіконні, банку з водою. У банці стояв паросток герані. Листя було мохнате, трохи закручене по краях.
— Це що? — запитав він.
— Герань.
— Навіщо?
— Пускає коріння.
Він глянув на банку. На Марину. На банку. Знизав плечима і пішов їсти. А Марина стояла біля вікна і дивилася, як паросток трохи гойдається у воді. Коріння ще не було. Але стебло було міцне. І вона знала: воно буде.