– Заміж?! У твоєму віці? – Марина недовірливо дивилася на свою бабусю Ольгу Петрівну, мало не розливши ранкову каву. – Ти це серйозно?!
Ольга Петрівна, яку всі називали просто баба Оля, незворушно помішувала ложечкою свій трав’яний чай.
На її зморшкуватому обличчі грала загадкова посмішка, а в очах танцювали пустотливі іскорки.
– А що такого, внучечко? Думаєш, після шістдесяти п’яти життя закінчується? – вона лукаво підморгнула внучці, що застигла з відкритим ротом. – Ось подивись на себе – молода, гарна, а одна який рік вже…
– Бабусю! – закотила очі Марина. – Не будемо знову про це. Краще розкажи, хто цей щасливчик?
Ольга Петрівна відставила чашку і розправила плечі, наче помолодшавши на десяток років.
– Пам’ятаєш, я тобі розповідала про Степана? Ми з ним… – вона мрійливо зітхнула. – Ми мали таку історію… Сорок років тому…
– Стоп-стоп-стоп! – Марина підняла руки. – Той самий Степан?! Який… Ну… З цією… Як її…
– З Валентиною, – спокійно закінчила баба Оля. – Так, той самий. Тільки знаєш, внучечко, життя – воно ж не чорно-біле. Ми тоді наламали дров по молодості.
Марина дивилася на бабусю округливши очі.
Історія «любовного трикутника» сорокарічної давнини була сімейною легендою.
Степан, перше кохання баби Олі, вибрав тоді іншу – яскраву красуню Валентину.
Формально вони зі Степаном навіть залишилися одруженими, але жили порізно всі ці роки.
– І що тепер? – Марина намагалася осмислити те, що відбувається. – Він просто взяв і…
– Подзвонив, – баба Оля посміхнулася ще ширше. – Валентини не стало два роки тому. А він… Знаєш, каже: «Все життя тільки про тебе і думав, Олечко…»
– Ох, бабусю… – Марина похитала головою. – І ти так просто…
– А чого тягнути? – баба Оля рішуче встала з-за столу. – У нашому віці кожен день дорогий. Так, і ще… – вона зам’ялася. – Тут таке діло…
Марина насторожилася. Цей тон вона знала – звичайно він не віщував нічого доброго.
– Яке… Діло?
– Розумієш, внучечко… – баба Оля присіла знову. – Я до Степана переїду. А в моїй кімнаті буде дехто жити…
– Хто буде жити?! – Марина не розуміла, що це таке робиться.
– Дмитро! Внук Валентина. Гарний хлопець, програміст… Йому якраз житло потрібне, а квартира у нас велика…
Марина відчула, як земля йде з-під ніг:
– Тобто… Ти хочеш сказати… Що якийсь незнайомий хлопець житиме з нами?!
– Не якийсь, а Дмитро, – спокійно поправила її баба Оля. – І так, житиме. Я вже все вирішила.
Марина так і сіла.
– Чудово! Просто чудово! Спочатку заміж за колишнього, а тепер квартирант… Що далі, бабусю?
Баба Оля посміхнулася:
– Завтра Дмитра й заселимо.
– Завтра?!
– Ага, – баба Оля як нічого й не було, допила свій чай. – І знаєш що, внучечко? Придивися до нього. Хлопець він помітний, серйозний…
– Бабусю!
– Що «бабусю»? Я у твоєму віці вже маму твою бавила! – баба Оля вчергове встала з-за столу. – Гаразд, піду я речі збирати. Степан чекає…
Марина залишилася сидіти на кухні, намагаючись осмислити такі новини.
У голові крутилося одне питання: «Як? Як її життя могло так різко змінитися за якихось п’ятнадцять хвилин ранкової розмови?!»
А наступного дня вона вперше побачила Дмитра…
Високий, темноволосий, з гарними сірими очима – він зовсім не був схожий на того «надто розумного-програміста», якого Марина встигла собі уявити.
Він стояв у дверях з невеликою валізою, і по його обличчю було видно, що ця ситуація напружує його не менше, аніж Марину.
– Здрастуйте… – буркнув він, переступаючи з ноги на ногу.
– Привіт, – сухо відповіла Марина.
Запала тиша.
– Дмитрику! – баба Оля вийшла зі своєї кімнати з сяючою усмішкою на облмччі. – Проходь, проходь! Марино, що ж ти гостя на порозі тримаєш?
– Він не гість, – пробурмотіла Марина. – Він тепер житиме тут…
Баба Оля вдала, що не почула:
– Так, ось твоя кімната, Дмитрику. Я тут все прибрала, свіже постелила… Марина тобі покаже, де що лежить…
– Дякую, я сам розберуся, – тихо відповів Дмитро, проходячи в кімнату.
Наступний тиждень перетворився для Марини на справжнє випробування.
Баба Оля, зібравши речі, поїхала до свого Степана, залишивши внучку віч-на-віч із мовчазним квартирантом.
Дмитро виявився напрочуд… Непомітним.
Йшов рано-вранці, повертався пізно ввечері, у місцях загального користування з’являвся, як привид – тихо й рідко.
Але одного ранку…
Марина, позіхаючи, вийшла на кухню і застигла – на столі стояв кошик зі свіжими круасанами, від яких ішов неймовірно смачний аромат.
– Доброго ранку, – почулося з кутка кухні. Там, біля вікна, стояв Дмитре з чашкою кави. – Будеш снідати?
– Це… Що? – Марина підозріло дивилася на кошик.
– Круасани. З пекарні поряд, – він знизав плечима. – Вирішив, що непогано було б розпочати день з нормального сніданку.
Марина обережно взяла один круасан. Хрумка скоринка, теплий…
– М-м-м… – вихопилося в неї.
Дмитро посміхнувся – вперше за весь час:
– Значить, смачно?
З того ранку щось невловимо змінилося.
Ні, вони не стали кращими друзями, але напруга почала спадати.
Щоранку на кухні з’являлися свіжі булочки, чи круасани, а з ними короткі, але вже не такі натягнуті розмови.
А потім сталося ЦЕ…
Марина стояла в супермаркеті, вивчаючи склад йогурту, коли почула знайомий голос:
– Маринко? Це ти?
Вона повільно обернулася. Андрій. Її колишній. Той самий, який…
– Як поживаєш? – він усміхався своєю фірмовою усмішкою, від якої колись у неї підкошувались ноги. – Все одна?
– Я…
– Сонечко, ти вибрала? – сильна раптом рука обійняла її за плечі, і знайомий голос сказав. – О, привіт!
Дмитро? Звідки він тут узявся?
– П-привіт… – Андрій явно розгубився.
– Дмитрику, – Марина сама не зрозуміла, як у неї вихопилося це ласкаве ім’я. – Я якраз вибрала. Ходімо?
Вони вийшли з магазину мовчки. Дмитро все ще тримав її за плечі, і дивна річ – це не здавалося неправильним.
– Дякую, – тихо сказала Марина, коли вони відійшли на достатню відстань.
– Та пусте, – він прибрав руку. – Я випадково побачив… Подумав…
– Ні, справді, дякую.
Вони подивилися один на одного, і раптом обоє засміялися.
– Знаєш, – сказав Дмитро. – А я ж не випадково тут опинився…
– У сенсі?
– У сенсі… Невипадково у вашій квартирі. Дідусь… Тобто, Степан… він спеціально все це вигадав. Сказав: «Там така дівчина живе – золото, а не дівчина. Тільки вся в роботу пішла після невдалих стосунків. Як Оля колись…»
Марина зупинилася:
– Тобто… То був план?!
– Ага, – Дмитро ніяково почухав потилицю. – Тільки я спочатку не хотів у цьому брати участь. А потім побачив тебе і…
– І?
– І зрозумів, що дід був правий!
…Увечері того ж дня баба Оля і дід Степан сиділи на кухні своєї нової квартири. Вони пили чай.
– Ну що, Олечко, – усміхнувся Степан. – Як гадаєш, вийде в них?
– А як же ж?! – Баба Оля підморгнула. – Я ж бачила, як він дивиться на неї. Прямо як ти на мене колись…
– І досі дивлюся, – Степан узяв її за руку. – Шкода тільки, що стільки років втратили…
– Нічого, – баба Оля стиснула його долоню. – Головне, що знайшли один одного. І дітям допомогли…
А в цей час Марина сиділа на своїй кухні, задумливо дивлячись на кошик із круасанами. Дмитро вже переїхав назад у свою квартиру – вирішив, що так буде правильніше.
Але щоранку на столі з’являлися свіжі булочки й записка: «Доброго ранку, сонечко!»
– І що ж у ньому такого? – дивувалася Аліна, найкраща подруга Марини. – Звичайний хлопець. Та ще й програміст!
Марина тільки усміхалася у відповідь. Вона знала – немає нічого «звичайного» в людині, яка здатна перевернути твоє життя з ніг на голову, просто приносячи вранці свіжі круасани і зігріваючи своєю посмішкою…
…А через кілька місяців баба Оля з дідом Степаном гуляли на другому весіллі – тепер уже на весіллі онуків!
І якщо хтось питав, як так вийшло, баба Оля тільки загадково посміхалася:
– А ось так! Кохання – воно що хоче, те й робить. Головне – не заважати йому…
