Маруся була в паніці. Вона стояла біля  дзеркала і не знала, що їй робити. Як на все це відреагує її мати? Напевно, приб’є або вижене з дому…

Маруся ще раз погладила свій живіт, ніби заспокоюючи дитину, яка розбушувалася не на жарт. А там дійсно було чого боятися.

Ірина Вікторівна була владною жінкою, про таких ще кажуть – баба-мужик!

Вона і справді була як мужик, могла і розетку полагодити, і цвях забити, і поличку прибити. Роки в розлученні зробили свою справу.

Ірина Вікторівна часто їхала надовго, вона була археологом і, напевно, вже об’їздила весь світ. Маруся часто залишалася одна, і щоб їй не було самотньо, вона запрошувала до себе пожити подруг.

Цього разу все було зовсім інакше. Вона вперше закохалася, по-справжньому, по-дорослому, до метеликів у животі.

Вона більше не запрошувала до себе подруг, і замість них до неї переїхало її перше кохання – Сергій.

Чи то метелики своїми крильцями розігнали весь страх, чи то кохання засліпило Марусю настільки сильно, що вона зважилася на таке.

Однак все закінчилося так само швидко, як і почалося. Після останнього дзвінка матері кудись зник Сергій, залишивши її наодинці з грізною матір’ю, щоб пояснити незаплановану дитину.

Ну, що вона насправді, не приб’є ж свою дочку через те, що та при надії, подумала Маруся, проте серцем вона відчувала зовсім протилежне.

— Мамо, вибач мене, але я тут зовсім випадково… Навіть не знаю, як тобі сказати… Я при надії.

— Випадково? Як це? Тебе хтось…?

— Ні, ні.

— Тоді як випадково? Вітром надуло?

— Мамо, ми кохаємо одне одного…

— Кохаєте? Так сильно кохаєте, що не могли до весілля дотерпіти? Ну, і де твій герой — коханець?

— Сергій?

— А що їх у тебе багато?

— Ні, тільки він.

— Де ж він?

— Напевно, у себе вдома…

— Дзвони йому негайно! Треба вирішити це питання прямо зараз! Я тебе ледве підняла, не вистачало мені ще з твоїм приплодом… Тьху, розпусниця!

— Алло! Сергію! Серьожа! Ти де? Тут мама приїхала, вона сильно лається…. Мені страшно! Ти не можеш приїхати? Це і твоя дитина теж!

— Ну, і що твій Сергій?

— Він не прийде…

— Чудово! Тоді ти збирай свої речі і вирушай до нього!

— Мамо, можна я…

— Збирайся і забирайся звідси! У своєму домі я такої ганьби не терпітиму!

Маруся збирала речі, в думках прокручуючи, як на її прихід відреагує хлопець, і що подумають його батьки.

Може, краще до подруги піти? Ні, до подруги не можна, все одно рано чи пізно доведеться якось вирішувати цю проблему.

Маруся накинула пальто, обернула шию шарфом і вийшла з дому.

“Уф, яка важка, добре, що на коліщатках”, — подумала Маруся, тягнучи валізу вниз по сходах.

— Ти чого прийшла? Подзвонити не могла чи що? Не дай Бог батьки побачать!

— Мене мама з дому вигнала… Ти повинен на мені одружитися, адже я не одна цю дитину зробила.

— Нічого я не повинен! Ти сама мене до себе пожити запросила! І взагалі треба було захищатися!

— Що?

— Що чула! І все, йди! Не мороч мені голову!

— Сергію, синку, хто там?

— Помилилися дверима, мамо!

— І нічого не помилилися! Я чекаю дитину від вашого сина!

— Ах ти при надії?! І що ти від нього хочеш? Я зрозуміла,… напевно, хочеш йому життя зіпсувати!

— Нічого такого я не хочу…

— А що тоді? Ти розумієш, що йому ще кілька років вчитися треба, а потім його на стажування збиралися відправляти до Німеччини.

Ти зі своєю дитиною в наші плани ну ніяк не вписуєшся. Так що не треба нам на жалість тиснути, йди до себе.

Ми звичайно не звірі якісь, допоможемо, чим зможемо, але одружуватися з тобою він не буде, і дитину визнавати теж. У нього ще все життя попереду!

— Мене мама вигнала, мені не можна додому…

— Це вже не наші проблеми! Іди куди хочеш! Хоча… Я чула, є центр, куди приймають таких, як ти. Зараз пошукаю адресу і викличу таксі.

Маруся стояла за дверима, поки Марина Володимирівна шукала в інтернеті адресу центру допомоги.

У душі вона сподівалася, що станеться диво, її запросять до квартири і залишать жити у них, хоча б до пологів.

Але дива не сталося, і через кілька хвилин Марина Володимирівна супроводила її до таксі, назвала адресу, оплатила проїзд і зникла в під’їзді…

…Скільки історій Маруся наслухалася, поки жила в центрі – не злічити.

Деякі були сумні, деякі з щасливим кінцем, але одне вона зрозуміла точно, надовго її тут не залишать, ось народить і все – на всі чотири сторони.

І куди вона потім? До мами не можна, за стільки місяців вона жодного разу не поцікавилася, де вона і що з нею, хоча Маруся через подругу передавала матері адресу.

Ну, нічого, час ще є, вона подумає про це пізніше, а поки просто буде насолоджуватися спокоєм.

Час пролетів швидше, ніж думала Маруся. І вже до середини грудня вона тримала на руках маленького гномика, свою найріднішу на землі людину – синочка Мішеньку.

— Маруся, вам вже сказали, що рано чи пізно вам доведеться покинути нас?

— Так, я в курсі, Віра Степанівна. Просто я навіть не уявляю поки, куди мені податися. Мати мене на поріг не пустить, мій колишній хлопець чітко дав мені зрозуміти, що не хоче мати зі мною нічого спільного.

— Ви можете пожити тут, але тільки доки дитині не виповниться три місяці, а до цього часу наші юристи вирішать вашу проблему з житлом.

Ваша мати повинна буде впустити вас з дитиною, якщо, звичайно, ви прописані в її квартирі.

— Я прописана, але не знаю, як на це відреагує мама.

— Відпочивайте, Маруся.

Так… Хмари починають згущуватися над головою. Як вона буде жити там з дитиною?

Мати напевно буде систематично влаштовувати їй скандали, та й грошей у неї немає, а дитині потрібно стільки всього.

Допомогу, звичайно, вона оформить, але цього навряд чи вистачить. І часу, як на зло, залишається все менше і менше.

Думки немов хоровод кружляли в її розпаленому від важких роздумів мозку. Вона закрила очі, але так і не змогла заснути.

Страх перед невідомістю підняв її з ліжка, і вона спустилася вниз на кухню, щоб попити води.

— Маруся, ти чого не спиш?

— Я за водою прийшла. Ой, а що це у вас?

— Так, ось онучці костюм шию на Різдво, колядуватиме з сусідськими дітлахами.

— Яка краса! Я пам’ятаю, в дитинстві теж колядувала, досі пам’ятаю кілька колядок.

А що? Це чудова ідея! Маруся подумала, адже вона може походити по квартирах, по домівках, на Різдво люди завжди добріші, ніж зазвичай, може хтось чимось допоможе.

Настало Різдво, Маруся одягла теплий пуховик, укутала дитину тепліше і пішла колядувати.

Їй щастило, люди розуміли, що вона не від хорошого життя так ходить по домівках, тому давали хто гроші, хто дитячі речі, а дехто дав непогану коляску.

Маруся йшла втомлена, але задоволена, у неї були гроші на перший час, та й дитячих речей було стільки, що можна було рік нічого не купувати.

Ой, а чий це будинок? Такий великий і красивий, і прикрашений так… Напевно, там зараз багато гостей, загляну туди, а потім назад, Мішку скоро годувати.

Маруся постукала в двері. З будинку вийшла покоївка, в темній сукні і білому накрохмаленому фартуху, таких вона бачила тільки в кіно.

— Дівчино, вам чого?

— Колядую — колядую!…

Маруся тільки почала співати, як покоївка її зупинила.

— Не час зараз співати.

— Чому? Адже Різдво…

— Господар не в дусі! Та й взагалі я не зобов’язана перед вами звітувати! Ідіть геть.

— Тоня! Хто прийшов?

— Дівчина прийшла колядки співати, вона вже йде.

— Зупини її, нехай зайде.

— Проходьте!

Маруся увійшла до просторої вітальні, там, у кріслі сидів молодий чоловік. Побачивши Марусю, він підхопився з місця.

— Не може бути! Це ти! Ти повернулася!

Чоловік підійшов до Марусі, яка нічого не розуміла, і обійняв її. Маруся постояла кілька секунд, а потім, звільнившись від його обіймів, сказала:

— Мене Маруся звуть, я колядувати прийшла… Та я, мабуть, краще піду, мені сина годувати треба.

— Зачекайте, не йдіть, годуйте дитину тут. Мене Іваном звуть. Повечеряйте зі мною, будь ласка. Ви так схожі на мою покійну дружину, прямо як дві краплі води.

А сьогодні, не повірите, вона мені наснилася і сказала, що цього Різдва я не буду сам. І ось, ви прийшли. Залишайтеся, не відмовляйтеся.

— Добре, тільки ненадовго, мені ще в притулок повертатися треба.

— У притулок?

Маруся довго розповідала про свої пригоди. Іван слухав і не міг зрозуміти: як мати могла вигнати Марусю з дому тоді, коли їй потрібна була підтримка?

І як хлопець міг відмовитися від неї і дитини? Ну, добре хлопець, але мати…

…Минуло кілька років, Мішенька підріс і бігав по галявині біля великого красивого будинку. На терасі сиділа молода жінка з округлим животиком і пила чай.

Навпроти неї сидів молодий чоловік і дивився на неї закоханими очима.

Як добре, що вона прийшла тоді на Різдво і круто змінила його життя, подумав Іван, а сам встав і накинув на неї м’який кашеміровий плед.

💬 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!