Якось увечері Катя відкрила сторінку чоловіка на фейсбуці. Несподівано. Просто переплутала закладку на комп’ютері.
Хотіла закрити, але раптом побачила, що до Кості в друзі проситься якась Мері Петтерс.
«Дивно, – подумала жінка, – хто б це міг бути? Може, помилилися?»
Знаючи, що в друзі Костя приймає тільки тих, кого знає по життю, Катя відхилила запит. Навіщо? Та якось машинально вийшло.
Чоловікові про це вона, зрозуміло, не сказала. Розуміла, що йому це не сподобається. Крім того, впевнена була, що він нічого не помітить: на фейсбук Костя заходив рідко: так, інформацію перевірити.
Ось начебто дурниця, але осад залишився…
Через кілька днів Катя зайшла на сторінку чоловіка вже абсолютно свідомо. Перевірити хотіла, чи не з’явилася знову ця Мері.
Відкривши сторінку, Катя побачила знайомий запит. Ось тут вона добряче напружилася.
Хто така ця Мері? Чому так наполегливо хоче потрапити до Кості в друзі? Може, він знає цю жінку? Раптом вони давно знайомі або… навіть зустрічаються?
Словом, накрутила себе Катя по саме нікуди. І вирішила все з’ясувати.
Питання: як?
Цього разу відхиляти запит вона не стала, а ось на сторінку цієї самої Мері зайшла. Однак, на неї чекало велике розчарування: сторінка була закритою, інформацію могли переглянути лише друзі.
«Гаразд, почекаю, – подумала Катя, – подивлюся, як Костя відреагує на заявку в друзі».
Тепер Катя щодня перевіряла: прийняв Костя незнайомку в друзі чи ні. А він, як на зло, не приймав. Ба більше: взагалі не сідав за комп’ютер. Катя навіть ображалася: вона тут страждає і згорає від цікавості, а чоловік і у вус не дме. Був момент, коли Катя сама мало не запропонувала Кості зазирнути на свою сторінку.
Ситуація вирішилася несподівано…
Якось увечері до подружжя прийшла Ірина – однокласниця Кості. Вона жила по-сусідству і частенько забігала в гості. Каті Іра подобалася: весела, легка у спілкуванні, дуже обов’язкова. Мабуть давалися взнаки не тільки вроджені риси характеру, а й професія. Іра працювала вчителькою, днювала і ночувала в школі, могла годинами говорити про своїх учнів. Особисте життя в неї поки не склалося, але Ірина не сумувала. Жартувала, що її обранець ще не зʼявився на світ.
— Привіт чесному сімейству! – почала Ірина з порога, – а я у справі.
— А без справи ніяк? – Костя вже допомагав гості зняти шубку.
— Ніяк. Канікули скінчилися, третя чверть почалася, коротше: і вічний бій, спокій нам тільки сниться!
— Що, навіть чаю не поп’єш?
— Наливай! – Ірина впевнено пройшла на кухню, – ну, новину чув?
— Яку новину? – запитав Костя.
— Марія Перевишко з’явилася!
— Та годі… Де ж вона пропадала стільки років?
— Не повіриш: вона в Америці!
— Де?!
— В Америці!
— І як цю нещасну туди занесло?
— Коротше: історія така: після розлучення вона влаштувалася на роботу в квітковий магазин. Ну, ти пам’ятаєш: заміж вона вискочила рано, за якогось бізнесмена. Марія ж, хоч і вчилася так собі, але була найкрасивішою в класі. Так от. Чоловік тримав в кулаці, ревнував, бив навіть. Вона й подала на розлучення. Він її залишив абсолютно без нічого, навіть сина не пошкодував. А освіту вона здобути не встигла. От і пішла квіти продавати. І одного разу до неї в магазин зайшов іноземець. Далі все просто. Побачив. Закохався. Одружився. Вивіз. У них уже спільна дочка росте. Зараз вони в Києві. У нього там якісь справи.
— Звідки ти все це знаєш?
— Марійка мене на фейсбуці знайшла. Я спочатку не зрозуміла, хто це до мене в друзі напрошується: якась Мері Петтерс (у цю мить Катя ледве не подавилася від несподіванки), а потім придивилася до фотки – а це Перевишко! Просто прізвище інше й ім’я. Списалися з нею, вона все й розповіла.
— От справи… Хто б міг подумати, – Костя, справді, був здивований, – цікаво, яка вона зараз?
— Ось! Це якраз і є справа, через яку я прийшла. Вона приїде на вечір зустрічі випускників.
— Невже?
— Ти маєш обов’язково її сфоткати. Бажано в різних ракурсах.
— Навіщо? – це вже Ірина, – сама сфоткаєш.
— Я на вечір не піду.
Ірина сказала це твердо, впевнено, навіть весело, але в очах промайнув якийсь смуток.
— Чого це? – Костя навіть розгубився, – десять років не бачилися, а ти не підеш?
— Розумієш, Костику, я й так усе про них знаю. І про те, чого домоглися в житті, і про те, скількох діток є, і про розлучення. А в мене нічого цього немає. І відповідати на запитання в мене немає жодного бажання.
– Тю, знайшла за що переживати! – на обличчі Кості було здивування, – кому яке діло, як ти живеш? І потім: ти ж учителька. Шанована професія.
— Не сміши мене, друже мій, – Ірина й справді розсміялася, – сьогодні всі вважають, що у вчителі йдуть тільки невдахи. І поняття «стара діва» ніхто не скасовував. Тож я не доставлю задоволення улюбленим однокласницям потішити своє самолюбство, дивлячись на мене «нещасну».
— А ти зла… Я не знав.
— Я не зла. Просто ти, Костику, – хлопчик, і нічого не знаєш про світ дівчаток. Ти навіть не уявляєш, на що вони здатні. Коротше: зробиш фотки?
— Я, може, сам не піду…
— А ти чого?
— Мені, звісно, цікаво на Марію подивитися, але, чесно кажучи, я не жадаю з нею зустрітися.
— Чому? – запитала Катя – вона уважно слухала розмову друзів дитинства.
Костя з Іриною переглянулися…
— Та вона в старших класах була на Костику схиблена! – видала Ірина, – ось він і боїться, що в неї колишній запал прокинеться.
— Це правда? – Катя пильно подивилася на чоловіка.
— Майже. Я тоді не знав, куди від неї подітися…
— Тоді давай разом підемо, – запропонувала Катя.
— Кать, ну навіщо тобі це? – заступилася за однокласника Ірина, – скажуть, що Костя дружини боїться, ще й підкаблучником обізвуть… Наші можуть.
— Тоді я не розумію, – Катя знизала плечима, – навіщо зустрічатися з людьми, від яких ви чекаєте тільки негативних реакцій? Тільки тому, що колись училися в одному класі? Ви ж ні з ким особливо не спілкуєтеся. Я принаймні нікого з ваших однокласників не знаю. Але ж ми вже не перший рік разом…
— А знаєш, Катрусю, ти маєш рацію, – Костя обійняв дружину, – нікуди я не піду. Давайте своє власне свято влаштуємо. Ти як, Ір?
— Я? А давайте! Навіщо мені ці фотки? Марія ніколи моєю подругою не була… Зрештою, в соціальних мережах подивимося: хто-небудь та викладе.
— Ось і домовилися, – Костя посміхнувся, – ну що, а тепер по чарочці чаю?
На вечір Костя та Ірина не пішли…
Ніхто їх і не шукав…
Марія в гості не зайшла, але звісточку Кості передала. Телефоном. Попросила в когось номер і написала повідомлення:
«Якщо хочеш познайомитися з сином, телефонуй. Марія».
Прочитавши це, Костя оторопів: «Який син? І до чого тут він?»
І тут чоловік згадав, як на випускному, сам не розуміючи навіщо, він-таки ощасливив Марійку, яка так наполегливо його домагалася. Ощасливив. Пожалкував про це. І наступного дня благополучно забув.
А Марія через кілька місяців заміж вискочила за свого бізнесмена. Виходить… вона в положенні була? Так, може, тому чоловік і бив? Ні, не може бути! І що тепер з усім цим робити?
Кілька днів Костя ходив сам не свій. Розумів: потрібно про все розповісти Каті, адже Марія може заявитися… Вона здатна…
Вислухавши чоловіка, Катя істерично розреготалася:
— Я так і знала! Відразу відчула: щось не так!
— Ти про що? – здивувався її реакції Костя.
— Та вона не один раз намагалася з тобою зв’язатися! Я випадково дізналася…
І Катя розповіла чоловікові, як ненавмисно зайшла на його сторінку…
Костя ніяк не відреагував на її зізнання. Його хвилювало зовсім інше:
— Що будемо робити, дружино? Сподіваюся, ти розумієш, що все це було дуже давно, і не станеш мене ревнувати.
— Ревнувати не буду, але ситуація дуже неприємна.
— Це зрозуміло. А раптом цей хлопчик і справді мій син?
— Треба дізнатися напевно. Зробити тест. Дочекатися, поки вона оголосить, чого хоче. Тоді й будемо вирішувати, що робити.
— А якщо не оголосить?
— Але ж вона навіщось повідомила тобі про сина. Значить, чогось хоче.
— Може, зателефонувати їй, щоб усе це прискорити? А то я почуваюся якимось злочинцем.
— Ну і дарма. Ти нічого не знав, вона нічого не сказала, стільки років приховувала. Який же ти злочинець? А взагалі – телефонуй. Просто зараз. Навіщо невідомістю мучитися?
І Костя зателефонував…
Марія нічого не вимагала, ні в чому не звинувачувала. Сказала тільки, що син усе знає і мріє познайомитися з батьком. І про тест на батьківство сказала. Мовляв, не проти його зробити, якщо Костя в чомусь сумнівається.
— Мені потрібно подумати, порадитися з дружиною, – відповів на це Костя і поклав слухавку.
Він запитально подивився на Катю:
— Усе чула?
— Чула…
— Що скажеш?
— Не знаю… Скільки хлопчикові зараз? Десять? Не розумію, навіщо вона все йому розповіла, адже в неї, наскільки я зрозуміла, є чоловік, у хлопчини – вітчим. А тут новий тато…
— Який «тато»? – раптом розлютився Костя, – навіщо мені все це? Жив собі спокійно і на тобі! Дитину любити треба, а я заздалегідь її ненавиджу!
— Це занадто, Костя. Як можна ненавидіти того, кого жодного разу не бачив? Тебе просто сама ситуація напружує. І знаєш, що? Я б залишила все, як є. Думаю, що Марія ця теж нічого змінювати не збирається. Просто хоче тобі боляче зробити. Помститися. Ну сам подумай: до чого це сповіщення, нав’язування почуття провини: син мріє з батьком познайомитися…
А де син? Вона його привезла? Нехай просто зараз приїжджають.
Упевнена: вона не поїде! Не здивуюся, якщо й хлопчика тут немає. Дзвони! Клич у гості! Перевіримо.
Костя знову набрав номер Марійки:
— Я подумав. Давайте зустрінемося просто сьогодні. У нас. Ти готова?
— Ні. Сьогодні не вийде. Я приїхала одна.
— Хлопчик у столиці?
— Ні. Він удома. З бабусею.
— Ти ж сказала…
— Я думала, що ти погодишся приїхати до нас… Я зроблю візу…
— Нікуди я не поїду, Маріє. І ти мені більше ніколи не пиши, і не дзвони…
Костя поклав слухавку…
— Ну ось, що я й казала, – промовила Катя, – схоже, і тест робити не доведеться…
Катя мала рацію.
Котрий рік від Марії немає жодних звісток. Схоже, вона зрозуміла, що фокус не вдався.
Натомість Костя і Катя після тієї історії зблизилися ще більше і навіть чекають на поповнення в сімействі, на що не наважувалися дуже довго.
