Марічка ступила на подвір’я, яке пам’ятала зовсім іншим — коли ще мама жива була, коли тато зранку косив, а вона бігала босоніж по росі.

Зараз — бур’яни по пояс, двері перекошені, вікна в павутинні. І тиша. Дика, глуха тиша. Але вона повернулась. Бо більше нікуди.

— Мамо, а чому ми тут? — спитав Тарасик, її восьмирічний син, розгублено тримаючись за її пальто.
— Бо тут наше коріння, синочку, — сказала вона. — Тут бабуся жила. Твоя бабуся.

Він кивнув, хоч нічого не зрозумів. Але дивився на неї, мовчки, з тією вірою, яка буває лише в дітей. Якось навіть сказав у маршрутці: «Я тебе ніколи не віддам, мамо». І вона ледь не заплакала тоді. Бо хіба хтось колись її тримав отак — як він?

Спершу було важко. Газу в хаті нема, вода тільки з колодязя, а електрику провели через сусіда — “тимчасово”. З міста вона втекла від чоловіка. Від того, що кричав ночами, ламав посуд і одного разу вдарив. Від людей, які радили “терпи, в тебе ж дитина”. Вона й терпіла. Доки одного ранку не зібрала речі, взяла Тарасика за руку — і поїхала. Без нічого. Лиш з трьома тисячами в гаманці та фото мами у вишитій рамочці.

Сусіди поглядали насторожено. Чужа, з міста. Чого вернулась? Але одна жінка — пані Катерина, з того ж ряду — якось зайшла:

— Дитина в тебе — чемна. Я от пиріжків напекла. Візьми.
— Дякую, — шепнула Марічка. І вперше за кілька місяців відчула: хоч комусь тут не байдуже.

А ще був дід Гнат. Сухий, мов кісточка, з добрими очима й смішними вусами. Він приносив цвяхи, лопату, а якось — навіть старий мішок картоплі.
— Бо малому треба рости, а ти — не горда.
— Дякую…
— Та не дякуй. Усі ми колись були на дні. Але дно — то ж опора. Звідти легше відштовхнутись.

Поступово життя трохи налагодилось. Марічка знайшла підробіток онлайн — перекладала тексти. Тарасик ходив до школи, де вчителька казала, що “має добру душу і тяжку тінь за плечима”. Вони садили квіти біля ганку, ліпили з пластиліну, читали на ніч.

Одного вечора Тарасик приніс папірець.

— Дивись, мамо, я намалював.
— Що це?
— Це ти. А це — я. А це наш пес.
— А в нас же нема пса, синочку.
— Ну буде! Я ж знаю!

Пес з’явився за тиждень. Сірий, голодний, кульгавий. Прийшов сам. Тарасик назвав його Зорик. І всі в селі казали — “от треба ж такому трапитись”. А Марічка думала: ні, це не випадково.

А ще через місяць вона познайомилась з Олексієм. Місцевий фельдшер. Спокійний, трохи незграбний, але з теплим голосом. Він допомагав їй з ліками, лагодив двері, приносив сир. І якось, коли Тарасик заснув, тихо сказав:

— Ти — сильна. Я не знаю, чи зможу полагодити тобі серце, але точно зможу його більше не ламати.

Вона мовчала. Але не відійшла.

Увечері, коли хатина вже засинала, а вітер хитав фіранки, Марічка дивилась на Тарасика й думала: я вистояла. І нехай завтра знову буде важко — сьогодні вона вдома. Не там, де зручно. А там, де серце.