– Другий тиждень тут лежимо, а до цієї бабусі в кутку ніхто не приходить, – пошепки промовила Олена, моя сусідка по лікарняній палаті, огрядна жінка, років тридцяти п’яти.

Я згідно кивнула. Сама не так давно думала про те саме. Сухенька старенька чимось нагадувала мені мою бабусю, ту, що жила в селі і до якої мене іноді відправляли погостювати під час літніх канікул. І пахло від її речей так само, пічним димом, цибулею і вогкістю.

– Ніно Петрівно, вип’єте з нами чаю? – мені здалося, що старенька прокинулася.

– Чаюйте, дівчатка, не дивіться на мене. У старих людей апетит не той.

“Або скромність не дозволяє пригоститися чужим печивом”, – подумала я, встановивши на тумбочку поруч зі старенькою чашку чаю і блюдце з печивом.

– А ви за компанію, Ніно Петрівно, апетит і прийде!

Ми з Оленою, другою сусідкою по палаті, переглянулися. Наша старенька була не тільки самотня, але й страшенно сором’язлива – найнебезпечніше поєднання, на мій погляд.

Тієї ж ночі я прокинулася від дивного звуку, поруч нібито хтось плакав. Я полежала трохи, прислухаючись, і зрозуміла, що це наша старенька, тихесенько шмигає носом, щоб нікого не розбудити.

– Ніно Петрівно, що сталося? Щось болить? Покликати лікаря?

– Ні, ні, Марійко, не турбуйтеся. Це я про своє плачу. Про сина згадала.

– А де ж він, ваш син? – Олена теж прокинулася і, присівши на ліжку, накидала халат.

– Ой, вибачте, розбудила вас усе ж таки, – запричитала старенька.

– Ви краще про сина розкажіть, а то Олена більше сьогодні не засне, – усміхнулася я.

– Синочок мій зараз далеко живе, ми рідко бачимося, ось і сумую я.

– А ви що ж до нього не їдете? Чи син вас не кличе? – запитала Олена, пересівши на моє ліжко.

– Кликав якось раз, але відколи одружився, перестав запрошувати. Та й куди мені на старості років?

– У гості-то до вас він хоча б приїжджає?

– Раніше часто бував, а тепер уже, порахувати, п’ять років не бачилися.

– І ви, що ж, не повідомили синові про те, що в лікарні лежите? – запитала я.

– Навіщо ж його зайвий раз турбувати? Та й немає в мене тепер його номера, – Ніна Петрівна витерла очі тильним боком долоні.

– Як так немає номера? – вигукнула Олена.

– Так телефон, що мені Олексій привіз, поламався, а номер усередині був, я й не подумала його записати, розум зараз не такий чіпкий.

– Як звуть вашого сина? Можна спробувати його відшукати, – запропонувала я.

– Не потрібно, не потрібно, Марійко, – замахала руками Ніна Петрівна, і я подумала, що, можливо, жінка має рацію. Навіщо зайвий раз турбувати сина, який досі не спромігся знайти можливість зв’язатися з матір’ю? Хоча обставини бувають різні. Можливо, з ним щось трапилося.

Я озвучила свої думки, і Ніна Петрівна відразу перестала плакати.

– А ви, дівчатка, насправді можете самі знайти Олексія? Не звертаючись до поліції?

Ми з Оленою подивилися одна на одну.

– Спробуємо.

Наступного дня ми весь ранок нишпорили в соцмережах у пошуках сина Ніни Петрівни. Нарешті, знайдений мною сивочолий красень виявився тим самим потрібним нам Олексієм Соколюк. Тільки він був зареєстрований як Алекс Сокол, спробуй, здогадайся, що у людини в голові.

– Олексій! Так, це він, Марійко! Треба ж, як подорослішав, – Ніна Петрівна погладжувала сухими пальцями екран ноутбука, де красувалося фото її сина.

А я тут же, не питаючи дозволу, написала цьому Соколу послання. Повідомила про те, що його мати загубила його номер телефону і не може зв’язатися з ним. Розповіла, що пишу з лікарні, де зараз і перебуває його мама.

Відповідь надійшла моментально. Сокіл писав:

“Передавайте мамі привіт від мене. І побажайте якнайшвидшого одужання”.

“І все?”, – запитала я. Він не відповів і вийшов із мережі. Я сиділа як громом вражена. Ми з Оленою витратили набагато більше часу і сил на цю людину, ніж він на свою матір.

– Не відповідає поки що ваш син, Ніно Петрівно. Напевно, на роботі зайнятий, – поспішила повідомити я, і зачинила ноутбук.
Коли я розповіла про все це своєму чоловікові, він довго обурено мовчав. Минулого року ми поховали свекруху, і Гриша досі дуже болісно переживав втрату своєї мами.

– Давай я сам із ним поговорю, – запропонував чоловік.

– Вважаєш, це щось змінить?

– Ти маєш рацію, такий синок ненароком може завдати ще більшого болю.

– Навіщо я тільки запропонувала його шукати? Дала жінці надію.

А ввечері мені прийшло повідомлення від власного чоловіка. Гриша писав: “Добрий день, Маріє! Величезне вам спасибі за те, що зв’язалися зі мною. Прошу, передайте мамі, я її дуже люблю і сподіваюся, що вона скоро одужає! Я працюю зараз у спецслужбах і поки не можу зв’язатися з нею. Але щойно мої справи дозволять, я обов’язково приїду провідати її і привезу їй новий телефон. Такий, який ніколи не зламається”.

Під текстом був підпис: Олексій Соколюк.

Я посміхнулася.

– Ніна Петрівна! Дивіться, ваш Олексій написав!

– Правда? – старенька підскочила на ліжку.

– Так!

Я прочитала вголос послання чоловіка.

– Ох, дівчатка! Як же я вам вдячна! Адже я думала, з Олексієм щось сталося! Не мріяла вже побачитися з ним. Чи багато мені залишилося?

Щодня мій чоловік Гриша писав повідомлення від Олексія, сина Ніни Петрівни. Обмежувався черговими фразами, такими як: “У мене все добре і на роботі, і в сім’ї!”, “Ти, мамо, головне одужуй швидше, і ми скоро побачимося” тощо.

Ми всі троє, Олена була в курсі того, що відбувається, спостерігали, як наша старенька розквітала буквально на очах і вже не знали, як зупинитися. Розуміли, що чинимо не дуже добре, даємо літній жінці марну надію, але вона так раділа цим посланням, що й у нас на душі ставало світліше.

Перед самою моєю випискою, поки Ніна Петрівна була на процедурах, до палати увійшов наш лікуючий лікар Семен Васильович.

– Просто розуму не маю, що робити з вашою сусідкою? – поскаржився лікар. – Живе зовсім одна, у старому будиночку з пічкою. Сусіди п’яниці, допомоги від них не дочекаєшся. У неї ще й водопровід взимку замерзає, то вона воду тягає відрами з колонки. Думав таких штук уже не існує. Ніяк не можна Ніні Петрівні зараз такі тягарі носити, а вона впирається.

Не дає жодних контактів своїх родичів. Я б із ними поговорив про те, щоб забрали поки що стареньку до себе. Хоча б до весни.

Ми з Оленою переглянулися, подумавши, ймовірно, про одне й те саме. Навіть якщо доктор зв’яжеться із сином Ніни Петрівни, той навряд чи запропонує забрати матір до себе.

– Ви, дівчата, спробуйте що-небудь довідатися в неї, – сумно посміхнувшись, попросив лікар.

– Спробуємо, – пообіцяли ми з Оленою, а в моїй голові вже зародилася одна ідея.

Увечері, напередодні моєї виписки, приїхав Гриша, забрати сумки і просто провідати мене. Жодного дня не минало, щоб чоловік не відвідав мене в лікарні, сусідка Олена навіть сміялася, стверджуючи, що мій Григорій прив’язаний до мене ніби мотузочкою.

– Гриша, а знаєш, що лікар каже…, – почала я і переказала чоловікові слова Семена Васильовича.

– От як таке може бути? Явно Ніна Петрівна свого синка балувала, поки він маленький був. А тепер він влаштувався в житті, а матір і знати не хоче.

– Так, так, – покивала я.

– А я ось, Марійко подумав, нехай Ніна Петрівна погостює у нас? До весни. Що тут такого? У нас кімната пустує відтоді, як мама…

Гриша не договорив, важко зітхнувши.

– І справді, Гришо, було б чудово! – вигукнула я, нібито просто погоджуючись із ним. Насправді, саме ця ідея народилася в мене після розмови з лікарем.

– Тільки от як умовити Ніну Петрівну? Вона така скромниця, що навіть печиво чуже боїться взяти. Не те, щоб жити в чужому домі.

– А ми скажемо їй, що спілкуватися із сином вона поки що може тільки через нас. Та ще й від нього самого що-небудь додамо, мовляв, він благає її пожити поки що з нами, а за кілька місяців, коли настане весна, він сам особисто за нею і приїде.

Ми так і вчинили. Написали ще, що Олексій обіцяє навесні приїхати не просто в гості, а поживе в матері деякий час. Відремонтує їй хату і зручності всі проведе, щоб мама на колонку по воду не бігала.

Тільки почувши таку новину, Ніна Петрівна погодилася поїхати до нас. Її ще кілька днів протримали в лікарні і ми якраз встигли підготувати все до приїзду гості.

Усе підготувати і всіх підготувати. Моя мама, наприклад, була вкрай здивована таким моїм вчинком.

– Марію, я не розумію, я думала, ти виросла! Це поки ти була маленькою, тягала в дім то кішок, то собак, а тепер що?

– Матусю, Ніна Петрівна не собачка, і нікого я в дім не тягну. Вона наша гостя, погостює у нас кілька місяців і поїде.

– Усе одно, я не розумію, як можна жити під одним дахом зі сторонньою ,тим паче літньою людиною?

Мені хотілося запитати маму, як би вона почувалася, якби опинилася на місці Ніни Петрівни? Але я не наважилася її засмучувати. Я вже давно зрозуміла, деякі речі краще проговорити про себе й одразу ж забути про них, інакше звичайні слова можуть так поранити людину, що жодними нитками не залатаєш діру в душі.

– Гришо, а що ми будемо робити, коли прийде весна? – запитала я чоловіка, перед сном.

Наступного ранку ми забирали Ніну Петрівну з лікарні.

– Ми стільки їй наобіцяли від імені її сина, що наша брехня може так засмутити жінку, що останнє буде гіршим за перше.

– Не горюй, придумаємо що-небудь. Напишемо, що Олексій затримується і просив поки що мене зайнятися її будинком. А далі видно буде. І я заспокоїлася.

Наступного дня ми привезли Ніну Петрівну додому і стали боротися з її сором’язливістю. Стареньку навіть обідати неможливо було докликатися, вона постійно стверджувала, що не голодна.

– Ніно Петрівно, якщо ви схуднете, живучи в нас, що ми скажемо Олексію? Син хоче бачити вас здоровою, а для цього потрібно добре харчуватися!

– Марійко, давай я тоді буду допомагати тобі на кухні, або по дому. Незручно мені бути нахлібницею.

Ця “нахлібниця” ще й гроші нам пропонувала за їжу, при цьому їла наче рахітичний горобчик.

Дуже довго ми з чоловіком вчили Ніну Петрівну розуму . Пояснювали їй прописні істини, навіть бумеранг добра приплели, роблячи вигляд, що прийняли її в надії на те, що нам за це воздасться. Нехай думає, що хоче, аби перестала боятися виходити з кімнати навіть у туалет – а раптом комусь у цей момент теж закортить!

Поступово наша постоялиця все ж відтанула, скинула свій панцир і почала посміхатися, зустрічаючи нас після роботи.

Вона вже не боялася зайти на кухню, коли Гриша пив там увечері чай, або попросити купити в’язальних ниток для того, щоб почати в’язати шкарпетки синові Олексію. Нам перед цим Ніна Петрівна вже зв’язала по дві пари шкарпеток.

Вечорами ми всі разом дивилися серіали, це був такий своєрідний ритуал. При цьому, коли Гриша замовляв піцу, Ніна Петрівна комічно з’їдала всі скоринки, не розуміючи нашого марнотратства.

Не знаю, що там говорила мама про незручність життя в суспільстві сторонньої людини, ми такого почуття не відчували абсолютно. Навпаки, у будинку стало набагато тепліше і затишніше, відколи в ньому оселилася наша мила бабуся.

Якось увечері в п’ятницю я, повертаючись додому, заїхала в аптеку. Потрібно було купити ліки для Ніни Петрівни, які рекомендував їй лікар. Мій погляд упав на тести і я машинально прихопила парочку.

Голова останнім часом, щось паморочилася. Тести я перестала купувати вже понад півроку тому. Який сенс? Після того як я втратила дитину, в перший рік нашого з Гришею сімейного життя, більше у мене не виходило з дитиною ось уже давно.

Ми майже змирилися з нашим становищем і обидва періодично переглядали рекламу клінік, де допомагають бездітним сім’ям обзавестися довгоочікуваною дитиною.

Суботнього ранку я прокинулася від відчуття того, що мене зараз знудить. Я кинулася у ванну, але замість того, щоб сунути голову в унітаз, зупинилася і взяла з полички тест.

Хвилин п’ять після того, як висвітилися дві смужки, я ще сиділа і дивилася на них невидючим поглядом. Потім, навіть не натиснувши на кнопку змиву, попленталася в нашу спальню.

– Гришо, як думаєш, що це? – я передала чоловікові в руки результат. Чоловік довго вдивлявся і крутив тест у руках. Потім його зіниці розширилися і він буквально заволав:

– Це знаєш?! Це знаєш, що таке?! Це бумеранг добра, хай йому грець! – Гриша забігав кімнатою, підбираючи свої шкарпетки.

– Що ти робиш? – розсміялася я.

– Прибираю! Син скаже: “Що в мене за батько, нечупара!”.

– Гришо! У нас що ж буде син?

– Буде! Тепер точно буде!

Чоловік підняв мене на руки й закружляв кімнатою.

– Що у вас за переполох? – у кімнату заглянула Ніна Петрівна.

– Бабусею ви скоро станете, Ніно Петрівно! Ба-бу-сею! – по складах промовив чоловік.

Після цієї звістки домочадці почали здувати з мене пилинки. Ніна Петрівна навіть частину готування взяла на себе, хоча до цього соромилася особливо господарювати на кухні. Щастя буквально захльостувало нас у той час, і добре, що ми ділили цей захват на трьох, інакше можна було і захлинутися.

А потім, одного разу, я застала Ніну Петрівну в сльозах.

– Що сталося, Ніно Петрівно? Ви захворіли? Де болить? Скажіть мені!

Жінка злякано подивилася на мене, нагадавши ту згорблену стареньку, що лежала разом зі мною у відділенні терапії.

– Марію, вибач мені. Я не подумала, що ви з Гришею настільки добрі, щоб піти на обман заради мене.

До горла підступив клубок.

– Про що ви говорите? Я не розумію.

– Мені розповіли, що син мій Олексій зовсім ніколи не писав мені і навіть зовсім не бажає мене бачити.

– Хто вам розповів? – ще не встигнувши поставити це запитання, я вже знала відповідь.

Єдина людина, з ким я поділилася подробицями цієї ситуації, була моя сестра Надя. А вона, ймовірно, розповіла про все нашій мамі. Я повинна була врахувати, що Надя з мамою дуже близькі й у них немає секретів одна від одної. Мама якраз сьогодні забігала до нас за моєї відсутності, принесла гостинці від родичів. Але як же вона могла? Навіщо?

– Ніно Петрівно, заспокойтеся, будь ласка! Ваш син, він…Я не встигла договорити. У цей момент вхідні двері відчинилися і в квартиру увійшов Гриша. Він був не один.

– Дивіться кого я до вас привів! – радісно вигукнув чоловік.

Я одразу впізнала сивочолого Олексія з фотографії та буквально відчинила рота від здивування.

– Мамо! Ось я і приїхав, як обіцяв! – сказав Олексій і загорнув Ніну Петрівну в обійми.

– Але, як же? Як же так? – Ніна Петрівна розгублено переводила погляд з мене на сина.

– А ви не вірте всьому, що кажуть люди, Ніно Петрівно! – посміхнулася я, сама ще не розуміючи, як же так!

– Олексію! – старенька обвила за шию сина і уткнулася в його плече, а Олексій, притиснувши до себе матір, подивився на мене таким пронизливим поглядом, що я не стримавшись, заплакала. Гормони, напевно.

Того ж дня Олексій відвіз Ніну Петрівну додому.

– Як же ви ночуватимете в не натопленому будинку? – занепокоїлася я.

Але як виявилося, Олексій уже два дні, як повернувся в місто. Зупинився в будинку матері і намагався її розшукати. Він навіть писав мені , але я, як на зло, довго не заходила на сторінку. І бачила ж що висять непрочитані повідомлення, але подумала, нічого серйозного.

Як наслідок, син Ніни Петрівни, у пошуках матері, поїхав у лікарню, за адресою, яку я сама йому й написала. А там уже з’ясував у Семена Васильовича, де живе його мама.

З моїм чоловіком вони зіткнулися просто біля під’їзду, і Григорій, який упізнав Олексія за фото, спочатку не хотів впускати того у квартиру.

– Марійко, ти б бачила вираз його очей після того, як я висловив йому все, що про нього думаю. Досі в мене мурашки по шкірі від того, як людина може в чомусь каятися! Ще трохи і він би впав переді мною на коліна, чесне слово!

Ми з чоловіком сиділи на кухні й чекали, коли завариться чай. Без Ніни Петрівни в домі було трохи порожньо.

– До речі, я запропонував Олексію допомогу з облаштування будинку Ніни Петрівни. Можемо завтра поїхати до них у гості, щоб обговорити деталі, – усміхнувся Гриша, ніби прочитавши мої думки.

– Точно! Чого це я! Не до себе ж Олексій відвіз нашу милу бабусю! Ще побачимося. Тим більше, Ніна Петрівна обіцяла навчити мене в’язати пінетки для малюка.