Іванівна жила одна вже понад двадцять років. Чоловіка давно не стало. Слідом вона поховала і дочку. Донька серйозно занедужала, і швидко пішла. Іванівна її не покинула, до останнього була поряд. Потім не стало і сина, повертався на машині з роботи і сталася біда.
Все сталося за два роки. Іванівна після сина злягла, швидка забрала. Тяжко їй було.
Родичі з’явились, молодший брат, племінники. Навіть сестра двоюрідна, з якою вони не спілкувалися, приїхала.
– Ми тепер часто будемо до тебе приїжджати. Одній не можна без рідні, – твердили всі наввипередки.
А Іванівна їх тоді й не чула. Тяжко було їй. Голова зовсім іншим була зайнята. У 65 років одна залишилася. Тиждень повідвідували в палаті, а як родичці трохи полегшало, поїхали всі у своїх справах.
До Іванівни лише сусідка Марія приходила. Вона й розігнала всіх родичів. Випадково їхню розмову почула в коридорі біля палати. Вони вже до лікаря ходили, питали, чи довго протягне Іванівна. А лікар молодий одразу зрозумів їх.
– П’ять, десять, а може й двадцять років. Але це якщо на огляди регулярно не ходити. А так довго можна жити, недуг у неї майже немає. Міцна бабуся, лише обставини підвели. Я її на ноги поставлю.
– І що ми тут чекаємо? – запитав молодший брат Іванівни.
– Час по домівках, – погодився його син.
– Спадщина нам ще довго не світить, – озвалася двоюрідна сестра.
– А ти тут до чого. Я рідний брат. Все моє, – вигукнув молодший брат.
– А вона й заповіт може написати, – це вже вигукнула двоюрідна сестра. – Я можу її до себе взяти. Все моє буде.
Посварилися прямо в коридорі біля палати.
Посварилися, поїхали, а потім дзвонити стали. А сусідка Марія часто заходила, допомагала спочатку, а потім Іванівна й сама справлятися стала. Поставив її на ноги молодий лікар.
І ось минуло аж двадцять років. Як і обіцяв лікар.
Родичі все дзвонять до Іванівни, вона по телефону каже, що добре все, допомоги не потребує. Тільки родичі перевірити вирішили і так чекали довго. То один приїде, то другий. Навіть до себе кликали. А Іванівна вперлася.
– Не поїду. Будинок тут, господарство.
Так і мжила одна. Не нездужала майже ні на що. А спадщина зовсім невелика. Заощаджень немає, та й будинок за стільки років ремонту потребував.
Якось прийшла до неї сусідка.
– Ти Барсика мого до себе забирай. Я на той світ зібралася. Чекають на мене. – сказала Іванівна сусідці.
– Вони давно вже чекають. Ще як ти в палаті лежала, як сина не стало. Не дочекаються.
– Знаю я. Не вони. Чоловік чекає.
– Що вдумала, Іванівна. Ти ж здорова. Рано ще тобі йти.
– Слухай. Барсика собі візьми. Гарний він в мене. Тільки одразу, поки ці не приїхали. А мені час.
– Негарно питати. Але все ж спитаю. А спадщину ти кому лишила? Брату?
– Нікому. Нема спадщини. Про Барсика не забудь. Іди. Не заважай мені.
– Може, швидку?
– Іди я сказала.
Вранці Іванівни не стало. Сусідка рано заглянула, але було вже пізно. Барсика відвела до себе і родичам зателефонувала. Вірніше тільки братові, а далі як хочуть.
Брат приїхав, сестра двоюрідна, племінники. Народ зібрався, сусіди. Іванівну у селі поважали. Поховали і по хатах розійшлися.
– І що нам лишилося? – запитав племінник Іванівни.
– Одні руїни. Якби її не стало ще тоді… – похитав головою брат. – Мені не треба нічого!
– Та й мені не треба. Хто це придбає? Села майже нема, – сказала двоюрідна сестра.
Сестра двоюрідна поїхала. А брат із своїми дітьми вирішили багатство пошукати. Раптом Іванівна приховала гроші. Але знаходили лише старі квитанції, одяг та посуд, давно вже не придатний для їхніх міських квартир. Перевірили і підвал, і горище. Нічого.
– А може схованка яка є?
Меблі зрушили, а подекуди й дошки відірвали. Нічого. З портрета на стіні на них дивилась Іванівна із чоловіком. Молоді, красиві.
– Смієшся з нас? Хоч би натяк дала, підказала, куди сховала похоронні гроші.
Брат зняв портрет. Покрутив його в руках і почепив назад. Інтересу він йому не представляв. Зібралися та поїхали. Перед цим до сусідки зайшли, ключ залишили, попросили могилку відвідувати і доглядати за домом. Сусідка відвідувала.
– Як же без фотографії на пам’ятнику, ось родичі. Потрібно в Іванівни в хаті пошукати.
Але фотографії не було. Не любила вона фотографуватись.
– Як бути? – подумала сусідка.
І тут зі стіни падає портрет, що брат у руках крутив. Шнурочок, за яку він був почіплений стліла і обірвалася. Рамка стара ролетілася разом із склом.
–Ось і зроблю з цієї фотографію на пам’ятник, – подумала сусідка.
Сусідка акуратно підняла фото. Внизу опинилися гроші. Вони були заховані між фото та задньою картонкою.
– Ну ось і на пам’ятник тобі вистачить. Все зроблю.
Родичі на роковини не приїхали. І потім також. Сусідка братові зателефонувала, спитала, приїдуть чи ні.
– Ми далеко живемо. Не можемо приїхати. Часу немає.
– Загалом не приїдете?
– Ні.
– Бог вам суддя.
Сусідка все зробила сама. Грошей вистачило.
Іноді чужі люди людяніші за рідних виявляються.
