– Все, мої любі! Можете сміливо переїжджати до хати бабусі! Я вступила у спадок!
Зоя Львівна сиділа у нас в орендованій квартирі і смакувала каву.
– Мамо, ми тут з Машею поживемо. По-перше, ремонт зробили, по-друге, до роботи близько, а по-третє, нам подобається.
– Якщо ви платитимете за орендоване житло, вам ніколи не побачити свого! Там же не треба платити!Я ж дбаю про вас!
– Нічого страшного, мамо, накопичимо поступово. Там бабуся жила, ремонт робити ще треба.
– Дурниці, я, швидше за все, цей будинок перепишу на вас. Тоді вам спокійно можна буде його продати. А потім купите собі щось, ближче до роботи. Як вам моя турбота про вас, діточки?
Діточки – це Лев та Марія. Вони чоловік і дружина, одружені вже понад рік. Зоя Львівна – мати Лева (назвали на честь дідуся), живе у квартирі у центрі міста.
Молодим жити із собою вона не дозволила, бо дві господині на кухні погано. Тому Лев та Марія винаймають житло, яке можуть потягнути.
“Доросле життя непросте, тому вчіться вирішувати проблеми одразу”.
Це слова Зої Львівни. Молодим вона не допомагала, наводячи приклад себе. Хоча у неї гарна квартира, яку купила їй бабуся, свого часу.
Бабуся залишилася жити у хаті, а Зоя поїхала до квартири разом із чоловіком.
– Тому давайте, не тягніть, завтра приїжджайте подивимося будинок, а потім можна і переїхати. Вам гроші не зайві, а я, як мати, зобов’язана вам допомагати. Завтра чекаю.
Зоя Львівна, допила міцну каву, що охолола, і пішла на вулицю, де її чекало таксі.
– Лев, я не хочу кудись їхати. Тут звикла. Хоча щодо економії твоя мама права. Нам гроші, які ми платимо за оренду, не завадять.
– Так воно так, але мамина турбота мене лякає, до цього вона не переживала чим і за що ми платимо.
– Може, просто не було можливості.
– Можливо, але трохи дивно.
– Давай подивимося, що за хата, а там уже вирішимо. У нас тут вигідно все, плюс ремонт зробили.
– Так, але там безкоштовно…
– Завтра поїдемо і побачимо.
На другий день, після роботи Лев і Марія, прихопивши свекруху, поїхали дивитися будинок бабусі.
Будинок був чудовий, великий, вимагав деякого ремонту, але все одно споруда була міцна. Стара, так, але в цьому була своя краса. Обстановка так і залишилася після бабусі.
– Ну, як вам будиночок?
Зоя Львівна ходила, як господиня. Хоча вона їй і була. Так, будиночок мав присадибну ділянку та чудовий сад. Треба тільки все упорядкувати, прибрати сміття і стару траву.
Бабуся вже не могла стежити за таким будинком, але все одно намагалася, що могла зробити, щось робила.
– Так, мамо, будинок гарний.
– Ну, ось і живіть, якраз собі накопичите на квартиру чи внесок із іпотеки. Живіть я не жадібна!
– Ми з Марією подумаємо сьогодні і вирішимо. Так, Машо?
– Так, так, все обговоримо.
– А чого тут обговорювати? Дім готовий! І опалення газове, і за оренду платити не треба, а масштаби? Не те, що ваша маленька квартирка!
Зоя Львівна привела безліч позитивних моментів, і в результаті Марія та Лев погодилися.
– Марію, завтра поїдемо в будинок, приберемося, наведемо лад.
– Так, звісно, може ремонт? Ну, невеликий.
– А щодо фінансів? Потягнемо?
– Трохи затягнемо пояси , зараз весна, якраз за літо зробимо.
– А відпустка?
– Доведеться відкласти….
Вони ще обговорили питання переїзду до будинку і вирішили, що гроші, які відклали на море, вкладуть у ремонт, а відпочити можна і на річці.
Зоя Львівна підтримала їхнє рішення, і за два тижні Лев та Марія переїхали на нове місце проживання.
Відзначивши новосілля, молодята почали облаштовуватися на новому місці.
На перший погляд здавалося, що роботи небагато, але одна справа тягнула за собою іншу.
Ті гроші, які вони відклали на море, скінчилися. Виявилось, що зараз ремонти робити дуже дорого. Вони взяли кредит та продовжили. Будиночок їм подобався. Лев окосив усю ділянку, поправив паркан, а Марія на грядках посадила зелень і трохи овочів.
Зоя Львівна часто відвідувала молодих.
– Ну, як у вас справи? Рухаються?
– Так, зробимо ремонт у нашій кімнаті, а у великій – наступного року.
– Ой, та ну, робіть цього року все, бо якось не дуже виглядає. Треба вже одразу розбиратися зі справами, а потім жити.
– У нас грошей не вистачить, Зою Львівно.
Марія поливала город, а свекруха гойдалася на гойдалці.
– Кредит візьміть, поступово виплатите. Будинок буде ваш, живіть скільки душі завгодно.
– Ми вже взяли. Платимо.
– Тоді кредитку, там довгий безвідсотковий період, якраз упораєтеся!
– Ой, не знаю, я не люблю цю кабалу.
– Усі беруть, нічого страшного, зате хатинка свою.
Увечері Марія сказала Леву.
– А може, ремонт зробимо і у великій кімнаті?
– Добре, але не потягнемо.
– Мама твоя про кредитку говорила, я почитала, там реально великий пільговий період.
– Думаєш варто?
– Не знаю, але ремонт скрізь хочеться.
Лев взяв кредитну картку. Ремонт вони зробили, і повернути гроші у безвідсотковий період, вони вважали, що встигнуть.
Леву обіцяли підвищення на роботі та збільшення зарплатні.
Начебто все вийшло, будинок був великий, світлий, з новим ремонтом.
Вони покликали друзів на новосілля, Зоя Львівна за столом сиділа як цариця, слухаючи у свій бік купу подяк.
– Мамо, дякую тобі, тепер ми можемо відкладати поступово на покупку квартири. Нам є де жити і це завдяки тобі.
– Так, так, я дбаю про вас, ви ж мої діти.
Усі чудово посиділи, був уже початок осені, стояв гарний сонячний вересень.Урожай у городі виріс славний. Лев прибрався в підвалі, Марія накрутила банок з огірками та помідорами, картоплі теж вродило багато.
До зими молодь підготувалася чудово. Заощаджувати на кредити, зі своїми заготовками вийде добре.
Марія ввечері поверталася додому, як так вийшло, а може, сирий асфальт після дощу винен, але вона оступилася і зламала ногу.
Перелом вийшов складним, погано зростався. Дівчина всю осінь просиділа на лікарняному. Вийшовши на роботу, вона зрозуміла, що ходити боляче, нога набрякала, не поміщалася у взуття.
Промучившись, Лев відвіз її до платної клініки.
Діагноз був невтішний. Кістка погано зросла, потрібна операція, плюс установка якихось пластин.
Словом, суму їм нарахували пристойну. Відкладено у них було небагато, не встигли просто у зв’язку з подіями літа. Лев вирішив позичити гроші в матері.
– Мамо, дуже потрібна твоя допомога.
– Я вже допомогла вам, будинок віддала.
– Марії операція потрібна, а вона дорога. Ми віддамо.
– У мене зараз немає. Я взагалі шкодую, що вам віддала будинок.
– Чому це, мамо?
– Сама потребую, могла б його продати, і спокійно жити. Але моя доброта мені тільки шкодить.
Лев пішов додому. Мама була якась зла, незадоволена, і їй зовсім не шкода Машу.
Треба було десь брати гроші, а він у боргах . Їм навіть продати нічого, щоб сплатити за операцію.
Увечері зателефонувала Марія.
– Лев, пам’ятаєш я надсилала твою книгу. Хотіла її продати, ну ту, що ти написав.
– А, цю фантастичну дурість.
– Чому дурість дуже класна. Так от мені написали на пошту, хочуть її викупити.
– Це як?
– Ну, забрати собі повністю. Як автори.
– І що?
– Пропонують гарну суму, якраз вистачить на операцію. Тільки потім вона вже не твоя буде.
– Марію, та наплювати, нехай купують, я ще напишу.
У Лева з’явився настрій. Якщо куплять його фантастику, то Маші відновлять ногу, а на інше начхати.
Все так і вийшло, права на його витвір викупили за гарну суму, операцію вдалося сплатити. Марія пішла на одужання, вийшла на роботу.
Якось увечері, коли вони дивилися фільм, у двері подзвонили. Нікого не чекаючи , Марія відчинила двері. На порозі стояла свекруха, Зоя Львівна.
– Я дивлюся справи у вас налагодилися. Марія одужала?
– Так, майже не шкутильгає.
Вона пройшла і сіла на крісло.
– Я змушена продати ваш будинок, даю кілька днів зібрати речі – заявила свекруха.
Сцена була німа, Марія та Лев, мовчки дивилися на родичку, не розуміючи жартує вона чи ні. Зоя Львівна не жартувала. Вона з вичікуванням дивилася на Марію та Лева.
– Мамо, ну як же…
– Мені потрібні кошти, я не думала, що мені вони будуть потрібні.
– А нам куди подітися?
– Ви молоді. Вирішіть цю проблему.
– У нас і так борги.
– Ну, ви ж працюєте!
– Ми спеціально робили ремонт, ти нас постійно відвідувала, кажучи, що треба робити скрізь, а ми ж не хотіли! Ти спеціально?
Зоя Львівна відвела очі. Раптом на мить стало зрозуміло, що вона справді задумала все, щоб упорядкувати будинок.
– Мамо, як ти могла?
– Що ти маєш на увазі?
– Твоя підступність, ми куди маємо йти?
– Орендуйте житло, я ж вам дам час його знайти, але не тягніть, у мене вже є покупець. І він не згоден довго чекати.
Зоя Львівна посиділа ще, потім підвелася, і біля дверей сказала.
– Сподіваюся, ви мене зрозуміли, діточки. Ви скільки тут прожили. Таке буває у житті, плани змінюються.
Вона пішла. А Лев і Марія сиділи і не знали, як жити далі.
– Марію, я все вирішу. Завтра знайдемо інше житло. Мені дуже погано, що це моя мати.
– Чим ми платитимемо за все? Ще один платіж ми не потягнемо!
– Виходу немає, вона нас все одно виселить.
Вони розпочали пошуки житла. Але за такою ціною, за якою вони винаймали до переїзду до будинку, вже нічого не було. Ціни після Нового року значно зросли.
Мати дзвонила щодня.
Через тиждень Лев та Марія з’їхали. Вони зняли кімнату, за кімнату платіж був меншим, та й до роботи добиратися було не так далеко. Але грошей не вистачало.
Марія шукала підробіток.
Одне оголошення зачепило її погляд.
“Три дні на тиждень потрібна доглядальниця ввечері. Оплата хороша. Бабуся примхлива. Якщо є бажання, дзвоніть”.
Марія набрала номер.
– Алло.
– Вітаю, я з приводу роботи, доглядальницею.
– Якщо ви не боїтеся примхливих стареньких, то приходьте завтра, за адресою.
Марія записала адресу. Увечері вона вже стояла біля воріт великого будинку.
– Проходьте!
Двері їй відчинила жінка. Не дуже молода.
– Вітаю, я з приводу роботи.
– Так, я зрозуміла. Є бабуся, їй потрібен співрозмовник та допомога, тоді коли я їду . Це тричі на тиждень. Тепер і почнемо. Домовились?
– Добре.
Бабуся була, звичайно, вогонь. Жінка давно прикута до інвалідного крісла. Старі травми. Але від цього вона не переживала, гроші в неї були, не було тільки помічника, який би терпів її безглуздий характер. Марії це вдалося.
За цей вечір їй заплатили дуже непогано.
Вона йшла додому та посміхалася.
– Лев, я знайшла підробіток, нам буде легше.
– Ти в мене розумниця. Мені дуже шкода, що так сталося.
– Все, забули, але більше я з твоєю мамою спілкуватися не буду. Не хочу.
Так Марія й почала працювати по три дні на тиждень. Основна її робота дозволяла поєднувати, тож проблем не було. Так, вона втомлювалася, але добавка до зарплатні була чудовою.
Бабуся дуже любила розмови. Їй не так був потрібен працівник, як співрозмовник. Марія чудово з цим впоралася. Вони мило балакали щоразу, коли дівчина приїжджала на зміну. Марія розповідала про себе, а старенька ділилася своїм життям.
– Що тебе змусило, таку молоду за старою доглядати?
– Ой, ну навіщо ви, так. Мені подобається у вас, та й гроші потрібні, у нас кредитів багато, і орендоване житло.
– Навіщо брати кредити, це ж кабала.
– Та думали буде просто, а вийшло зовсім не просто.
Після розповіді Марії, про витівки свекрухи, Ліда Юріївна (так звали стареньку) задумалася, похитала головою.
– Це не мати, це я взагалі не розумію, хто.
Вона сиділа, сиділа, а потім заплакала.
Марія захвилювалася, налила чай, накапала крапель.
– Лідо Юріївно, що ви, не переживайте ви так. Ми прорвемося. Ну, не варто так переживати.
– Люба моя, була б жива у мене донька, я б все їй віддала.
– А хто з вами живе, це не донька?
– Ні, це Таня, я їй допомогла, давно це було, ось вона мене й не кидає. А я її .
– Мені дуже шкода.
– Хворіла донька, лікарі не допомогли, а я, бачиш, живу. Зажилася я на цьому світі, а бог не забирає.
– Не треба так, живіть, мені з вами цікаво.
Життя налагоджувалося, хоч і повільно. Вони закрили кредитку. Проте підробіток Марії дуже їх рятує.
Ідучи до Ліди Юріївни, у Марії закружляла голова.
– Люба, ти не дитину часом чекаєш?
– Що ви? Нам рано та й немає житла.
– Ну, а все ж таки, перевірся!
Тест показав дві смужки. Марія не казала Леву. Не розуміла, радіти чи сумувати.
Ліда Юріївна зрозуміла все одразу.
– Дитина буде?
– Так. Зовсім не вчасно.
– Якщо Господь малюка дає, то вчасно. Он Тетяна вважала, що не вчасно, позбулася, так більше й не вийшло. Зі старою тепер порається.
Марія схлипнула.
– Сльози відставити!
Марія посміхнулася.
– До мене приїжджайте жити. Будинок я вже на тебе оформила.
– Ну як же…
– Тсс! Мене слухай! Нікого в мене немає. У Тетяни є своє житло. А вам жити, діток виховувати. Тому приїжджайте, та й я, може, з малечею поводжуся.
Марія йшла додому та плакала. Як життя цікаво влаштоване. Рідні люди поводяться як не рідні, а зовсім чужі, стають ближчими і ріднішими.
Доньку, до речі, Марія назвала Лідочкою.
