-Що ж ти робиш, Марія? Як тобі не соромно! Навіщо сім’ю руйнуєш?
-Ні, Тітко Галю! Мені не соромно, ні крапельки. Це Люба ваша моє кохання вкрала, а ви допомагали. Не маєте права мене соромити! Чи всі забули, як вчинили десять років тому.
Марія швидким кроком віддалялася від Галі. Та, приголомшена такою відповіддю, стояла посеред дороги, забувши, куди йшла.
*****
Борис навчався у дев’ятому класі, коли до їхнього класу прийшла новенька. Вона вирізнялася серед однокласниць Бориса. Ні, вона не була красунею. Виділяла її поведінка: дивилася трохи зверхньо з легким прищуром. Обличчя трохи смагляве, ніби не зійшла літня засмага. Міська стрижка відрізняла ще більше від однолітків. І шкільна форма – це одразу визначили дівчата – пошита за індивідуальним замовленням. Відразу кидалося як правильно, грамотно вона відповідала на уроках.
Що й казати – хлопці дивилися з цікавістю. Проте, розуміли, що мало кому вона підкориться.
А ось Борис не звертав увагу на Любу і це торкнулося її самолюбства. Борис був закоханий у Марію. Дівча завоювала його своєю бешкетністю, сміливістю. У десятому класі вони почали зустрічалися, і обоє зрозуміли, що мають бути разом.
Відлунав вальс випускного, розлетілися до різних міст однокласники. Марія вступила до медичного, Борис у політех, Люба – до педагогічного. Борис із Марією зустрічалися лише на канікулах та свята. А ось Люба Бориса часто бачила. Вона розуміла, що без Бориса не може, що закохалася одразу, як побачила його у школі. Тоді з ним поруч завжди була Марія, і це заважало Любі бути наодинці з Борисом.
У педінституті організували вечір, присвячений 8 Березня, та Люба запросила Бориса. Із Марією цього разу він зустрітися не міг, тож погодився на зустріч із Любою. Свято вдалося, Борису сподобалося. Люба була щасливою. Він проводив її до квартири, вона жила у своїй двокімнатній. Люба запросила його до себе. Все, що було потім, Борис не міг пояснити. Марія йому одразу поставила ультиматум: все після весілля. Із Любою було все просто. Люба цілувала пристрасно і шепотіла: “Милий мій, давно тебе люблю!”
А потім – закружляло, закрутилося! Зіграли весілля. Галя, мати Бориса, була рада такому вдалому весіллю, заохочувала рішення Бориса. Марія все дізналася від матері. “Вкрала вона твоє кохання, Марійко! Не плач, моя радість, крадене кохання нещасливе!”
*****
Марія закінчила інститут, у своє село не їздила. Влаштувалася у місті на роботу. Заміж не вийшла.
Минуло десять років, б1ль затих, але не пройшов зовсім. І ось вона у своєму селі. Цієї зустрічі Марія і чекала, і боялася. Коли побачила Бориса, що йшов назустріч, зрозуміла, що любить і досі. Серце забилося. Вітаючись, намагалася не видати себе. Виявилося, що Борис працює інженером, Люба у школі, у них росте донька. Поговорили про те, про це й розійшлися. А ввечері, сидячи біля вікна, Марія почула легкий стукіт. Так у юності кидав камінчик у віконце Борис, викликаючи Марію.
І вона вийшла – як тоді. Ох, як хотілося помститися Любі за пролиті сльози! Гуляли до ранку, розлучилися на світанку. Обидва зрозуміли, що припустилися помилки. Як звинувачував себе Борис! А Марія зрозуміла, що не помста нею керує, а кохання, яке завжди жило в її серці.
Зустрічі тривали. Днів за п’ять Борисова мама зустріла Марію на вулиці.
-Що ж ти робиш, Марія? Як тобі не соромно! Навіщо сім’ю руйнуєш?
А ввечері до Марії прийшла Люба.
-Вибач мені, Маріє, але не забирай Бориса, благаю тебе! – впала навколішки перед Марійкою і заплакала.
Згадала Марія, як тоді десять років тому. Скільки страждань, скільки пролитих сліз! Але зараз, дивлячись на Любу, що ридає, вона згадала слова матері: “Вкрадена любов не буває щасливою.” Виходить, тепер вона краде кохання у Люби.
-Встань, Люба. Іди до дому. Все добре буде.
На ранок Марія попрощалася з матір’ю і поїхала до міста.
Поділись з друзями…
