– Марія, ну ти чого… Ти в нас красуня, серед чоловіків крутишся. А в Вірочки це може останній шанс, – заспокоювала доньку Наталя.

Марія застигла.

– Мамо, ти серйозно?.. – голос Марії тремтів. – Це все, що ти можеш сказати?

Наталя Вікторівна знизала плечима і акуратно поставила чашку на блюдце.

– А чого ти хочеш від мене? – спитала мати з легким докором у голосі. – Ну, зрадив тобі Євген з Вірою. Ну недобре. Але що ж тепер?

Слова матері начебто звучали правильно, але підтекст… Наче Наталя Вікторівна не бачила нічого поганого в тому, що сталося. Марія відвернулася. Пальцями вона судорожно смикала край рукава.

Вона вже не хотіла плакати. Вона просто хотіла, щоб хоч хтось побачив, що сталося у їхній родині. Але всі довкола реагували так, ніби це нормально.

Для матері ситуація, здається, була дуже простою. Марія працює у чоловічому колективі, симпатична, значить, знайде собі ще когось.

Віра ж – свого роду важкий випадок. Причому буквально. Вік перевалив за четвертий десяток, а кілограми за сотню. За собою не стежить, зайвий раз із дому не виходить, знайомитися їй до ладу ніде. За все життя вона була в серйозних стосунках лише двічі, і то обидва рази це тривало не більше року.

Проблема була в тому, що Наталя Вікторівна говорила про людей та стосунки, як про речі. Мовляв, ну поділися чоловіком, шкода тобі, чи що? Марію ж це шокувало.

Вони і самого Євгена лише зовсім недавно стали вважати людиною.

– Марія, ось ти в мене не розумна. Навіщо тобі цей Євген? Знайди собі нормального чоловіка, – радила їй мати лише рік тому.

– Або хоч би на роботу його відправ. Ти ж його годуєш, обслуговуєш. Звісно, ​​він розслабився. Чоловіки ж почуваються чоловіками лише до того часу, поки нас підкоряти треба. Щойно жінка піддалася – все, вони втрачають інтерес. А ти мало не килимком перед ним стелиш, – з важливим виглядом додавала Віра.

Сестра завжди ставала такою просунутою та розумною, коли мова заходила про чужі стосунки. Вона читала книги з психології та була підписана на кілька каналів «сімейних коучів», але в неї самої нічого не клеїлося. Тим не менш, вона продовжувала чекати і вірити, що колись і на неї впаде принц на білому коні.

Марія злилася на сестру, але в дечому та все ж мала рацію. Євген розслабився.

На початку їхніх відносин він зізнався:

– Я не знаю, ким хочу бути. В університет пішов, щоб батьки відстали. Економіка – не моє. Зате я з людьми, начебто, непогано ладнаю.

Тоді Євген тільки-но отримав диплом, і Марії це здавалося нормальним, навіть милим. Він говорив про все чесно і прямо, шукав себе, докладав зусиль. Але пошуки затяглися на п’ять років.

Спочатку Євген продавав телефони. Потім він спробував податися до ріелторів. Потім вів блог, підробляв на сортуванні товарів, шукав замовників на фрілансі. І постійно повторював, що це тимчасово, що він ще розкрутиться.

Поки він крутився, платити за комуналку, їжу та оренду доводилося Марії. Теоретично вони домовилися платити п’ятдесят на п’ятдесят. За фактом справи були зовсім інакші.

– Марія, я тут хотів тобі сказати… У мене з премією накрилося, мене оштрафували. Начальник хоче заощадити на зарплаті… Ну, ти ж розумієш. Цього місяця оренда на тобі, – говорив він, опустивши погляд, за кілька днів до оплати.

І таке повторювалося регулярно. Марія розуміла, затикала дірки, йшла підробляти у вихідні. Все покладала надії, на те що, що Євген зміниться стане серйозніше.

Він змінився. А потім зрадив.

На шостий рік спільного життя він влаштувався в IT-компанію. Вирішив податися у кадровики. Євген нарешті почав приносити гроші додому. Спочатку було навіть незвично. Спочатку вони святкували: замовляли їжу, оновлювали гардероб, дозволяли собі багато зайвого. Навіть з’їздили на відпочинок.

Потім почали відкладати. Вирішили, що гроші підуть на машину або на дитину.

І ось тут теща і Віра нарешті визнали Євгена.

Мама, яка раніше морщилася при згадці про зятя, тепер казала:

– А таки молодець у тебе Євген. Не одразу, але розквіт. І ти молодець, дочекалася. Бережи його, таких мало.

Віра ж почастішала з походами в гості та дзвінками. Спочатку вона заходила просто на каву, потім почала звертатися до Євгена з проханнями. То в неї ноутбук барахлить, то з машиною щось не так, то меблі потрібно допомогти винести.

Марія тоді не звертала уваги. Їй здавалося, що ось вона ідилія. Всі один з одним дружать.

З’ясувалося, що потоваришували вони навіть надто сильно.

Все змінилося одного звичайного вівторка. Марія не приїхала раніше та не затрималася. Вона повернулася додому у звичний за графіком час і застукала чоловіка та сестру разом. Вони ніби й не ховалися. Може, навіть хотіли, щоб вона все побачила та зрозуміла.

Марія тоді просто відкрила шафа і почала викидати речі чоловіка. Дісталося й сестрі. Словесно – зокрема.

– Марія, ну ми ж не спеціально! – виправдовувалася вона так, ніби йшлося про випадково розбиту чашку. – Ми не хотіли, щоби все так вийшло. Але якщо вже так склалося… Може, воно і на краще?

– Адже я давно закохався в Віру, обожнюю пухкеньких, – зізнався Євген. – Просто не знав, як… як не загубити все.

Звучало так, ніби Марія просто була перевалочним пунктом. Їй було настільки важко, що вона просто не могла більше залишатися поряд із цими зрадниками, у цій квартирі. Вона вибігла з дому і вирушила до матері. Без нічого. Хотіла поплакати в тої на плечі.

Що ж, поплакала.

– Мамо, ти так кажеш, ніби раз у Віри нікого немає, то вона може забрати чоловіка в мене… Ти цілком серйозно вважаєш, що це нормально?

– Марія, ти ось драматизуєш зараз. Життя – штука сувора, – відповіла Наталя з виглядом всезнаючого лектора. – Ти ж доросла людина. Ну, подумаєш, пішов.

Маша різко піднялася зі стільця, зачепивши чашку. Чай виплеснувся просто на білу скатертину.

– Мамо, дякую, – нервово кинула вона. – Більше нема чого тут робити.

– Ну і куди ти? До нього? Ти тільки себе дарма хвилюватимеш! – Мати теж підскочила. – Зупинися! Треба жити далі.

– А це вже не ваша справа. Я тепер вільна людина. Роблю, що хочу.

– Марія… Ну, сталося. Ну вона все одно своя. Потрібно вміти прощати.

– Та такі «свої» гірші за чужих, – відповіла Марія і гимнуши дверима.

Вона пішла куди очі дивляться. Сумка бовталася на плечі, руки тремтіли. Їй здавалося, ніби все місто стало чужим. Повз пропливали вулиці, якими вони гуляли з Женею. Кафе, в яке вона регулярно заходила з Вірою. Перукарня, до якої вона ходила з мамою у дитинстві.

І раптом стало погано від однієї думки: у цій сім’ї для неї не залишилося місця.

Сестра спить із її чоловіком і каже, що це на краще. Чоловік зізнається, що давно закоханий у сестру. Мати вважає, що вона знайде собі ще когось.

Ага, знайде. А потім Віра прийде і забере його теж. Адже їй потрібніше.

У такому стані Марія дійшла до вокзалу, подивилася на людей, які чекають на поїзди. І раптом подумала: а може, і їй виїхати? Її більше ніщо не тримає у цьому місті.

За тиждень вона подала заяву про звільнення. Після відпрацювання зібрала речі. Місце призначення обрала практично навмання: відкрила карту області і тицьнула пальцем, потім знайшла найближче до цієї точки велике місто.

Через місяць вона вже їхала туди, де не було ні Євгена, ні Віри, ні мами. Жодних їхніх розмов про «треба жити далі» і «досить переживати». Там на неї чекала орендована квартира. Нехай із обшарпаною кухнею та скромним видом на сусідню багатоповерхівку, зате тиха.

У цій тиші вона вчитиметься жити заново.

Мама ще дзвонила кілька разів. Навіть писала. Щоправда, без вибачень.

– Ну, годі ображатися, Марія. Все налагодиться. Ти ж розумієш – життя таке.

Але Марія не вірила в те, що життя має бути таким. Вона не піднімала слухавку, а через кілька таких повідомлень заблокувала матір. І сестру. І Євгена.

Останнім штрихом стала обручка. Вона так і лежало в маленькому мішечку з тканини в рюкзаку. Марія думала, що здасть її в ломбард, якщо стане дуже тяжко. А потім вирішила, що вона і цього не варта. Вона просто викинула її у сміття разом із яблучними огризками.

Може, тепер вона не має сім’ї. Зате вона має себе і спокій…