— Маріє, а що це ти мої зимові чоботи в сміттєвий пакет засовуєш? — запитала Віра Петрівна, завмерши на порозі передпокою з важкою сумкою в руках. — На дворі ж травень, бузок саме цвіте! Я їх учора спеціальним кремом начистила, папером переклала й сховала на верхню полицю шафи!
Невістка навіть не озирнулася. Вона сиділа навпочіпки у своєму яскравому спортивному костюмі й вправно зав’язувала міцний вузол на великому чорному мішку.
На голові в неї стирчали великі рожеві бігуді, накручені ще з самого ранку.
— Ой, мамо, ви вже з поліклініки повернулися? — голосно, з такими собі господарськими нотками, озвалася Марина й анітрохи не зніяковіла. — А я тут порядок наводжу, генеральне прибирання роблю. Ви ж завтра у своє село їдете? От я й вирішила допомогти зі зборами. Логічно ж одразу зібрати всі ваші речі й вивезти, щоб потім по десять разів не тягатися туди-сюди та не витрачати гроші на дорогу!
— А навіщо мені в травні чоботи на натуральному хутрі в селі? — здивувалася Віра Петрівна, обережно ставлячи сітку з кефіром і хлібом на дерев’яну тумбу. — Я їду на дачу до вересня, висаджувати розсаду, поратися на городі. А восени, як стане холодніше, повернуся додому.
Марина підвелася з підлоги, поправила кофтинку й глянула на свекруху трохи зверхньо, ніби на примхливу дитину.
— Та навіщо вам восени знову вертатися в місто, у цю тисняву й гар? — лагідно защебетала невістка. — У селі ж для літньої людини справжня благодать! Там у вас і свіже повітря, і сосновий ліс поруч, і річка, і цегляна піч тепло тримає. Ваш покійний батько колодязь почистив, воду в дім провів, сучасний котел поставив. Живіть собі на здоров’я цілий рік! Ви ж не білоручка якась і не егоїстка, правда? Навіщо вам одній у двох великих кімнатах сидіти, поки ми з Денисом по знімних кутках тиняємося й половину зарплати віддаємо чужому дядькові?
Віра Петрівна важко опустилася на дерев’яну лаву в передпокої.
П’ять років минуло з дня, коли не стало її чоловіка. Після його смерті вона й справді вклала майже всі свої заощадження в батьківську хату: утеплила стіни, перекрила дах новою черепицею, зробила затишну веранду.
Вона їздила туди з травня до жовтня, поралась із полуницею й відпочивала від міської метушні.
А три місяці тому її єдиний син Денис попросився тимчасово пожити в її міській двокімнатній квартирі.
Скаржився, що власник їхньої орендованої квартири підняв плату вдвічі, і їм із Мариною треба трохи підкопити грошей до літа.
Довго просити матір не довелося — син усе-таки, рідна людина. Віра Петрівна поступилася місцем і перебралася в маленьку спальню з балконом, а молодим віддала велику світлу кімнату.
Щоправда, за ці три місяці Марина жодного разу не купила навіть пачки прального порошку чи шматка мила.
За комунальні послуги та продукти Віра Петрівна платила зі своєї невеликої пенсії та невеликого підробітку — вона інколи підшивала одяг сусідкам.
Вона мовчала й просто рахувала дні до травневого виїзду на дачу.
І ось тепер біля її ніг стояли три пухкі мішки з її зимовим одягом. А на поличці біля дзеркала чомусь вишикувалися чужі пляшечки з косметикою та маленька дерев’яна скринька.
— Зачекай-но, люба, — спокійно сказала Віра Петрівна, уважно подивившись на мішки. — Це ти сама так вирішила чи з Денисом порадилася?
— Звісно, з Денисом! — фиркнула Марина, поставивши руки в боки. — Ми молода сім’я, нам про майбутнє думати треба, розширюватися! На оренді гроші просто вилітають у повітря. А тут ціла двокімнатна квартира даремно стоїть!
— Чому це стоїть? — насупилася свекруха. — Я тут живу. Це мій дім.
— Ой, ну що ви знову заводите своє: «живу, живу»! — скривилася невістка. — Вам уже за п’ятдесят, час думати про спокій, про природу! У селі ж краса! Автолавка двічі на тиждень приїжджає, свіжий хліб привозить, фельдшер за три будинки живе. А мені в спальні треба звільнити місце під робочий столик для манікюру? Треба!
— У моїй спальні? — перепитала Віра Петрівна.
— Ну не у вітальні ж мені дівчат приймати! — щиро обурилася Марина. — До того ж у суботу моя мама переїжджає з району. Вона якраз і розміститься у вашій маленькій кімнаті. Буде за господарством дивитися.
Віра Петрівна довго дивилася на Марину, а тоді втомлено потерла чоло.
Вона не збиралася кричати чи влаштовувати скандал, але руки сховала в кишені в’язаної кофти, щоб не було видно, як дрібно тремтять пальці.
— От воно як? — тихо промовила мати. — Значить, мені в село, а твоїй мамі — в мою спальню? Дуже цікаво.
— Абсолютно логічно! — відрубала Марина. — Моя мама мені по господарству допомагатиме, поки я зароблятиму гроші. А ви з нами все одно не уживетеся! Вічно зауваження робите: то каструля не так помита, то чашка не там стоїть. Тож збирайте свої чоботи, пальто й старий посуд.
— І куди ж я все це маю подіти?
— У село завезти! — махнула рукою невістка. — Денис увечері допоможе коробки в багажник занести.
З великої кімнати долинуло стишене покашлювання.
Двері повільно відчинилися, і на порозі з’явився Денис. Він був у домашніх штанях, трохи сутулився й винувато опускав очі, дивлячись у телефон.
Виявилося, що весь цей час він сидів удома й чудово чув кожне слово.
— Денисе, — покликала Віра Петрівна, підводячись із лави. — Підійди сюди, синку.
— Мамо, ну чого ти одразу починаєш? — невдоволено буркнув Денис, зупинившись біля дверного одвірка. — Марина ж як краще хоче, для всіх нас. Ну справді, навіщо тобі взимку в місті товктися? Сльота на вулицях, бруд, сусіди згори постійно тупотять. А в селі ти сама казала — тиша й благодать!
— Тобто ти цілком згоден із тим, що твоя дружина мої зимові речі пакує в мішки й виставляє мене з власної хати? — прямо запитала мати, дивлячись йому в очі.
— Ой, та це ж не просто мішки, а міцні пакети для переїзду! — втрутилася Марина. — Ми ж про вас дбаємо! У коробках важко нести, а мішок кинув у багажник — і все!
— Давай без драм, мамо, — пробурмотів Денис і почухав потилицю. — Коротше, ми тут порадилися. Ти ж у селі майже нічого не витрачаєш. Пенсія йде, город свій, картопля є. А нам тут ремонт треба трохи освіжити.
— Який ще ремонт, Денисе? — насторожилася Віра Петрівна.
— Звичайний! — подала голос Марина, сміливішаючи від підтримки чоловіка. — Шпалери у вашій спальні вже старі, а цей великий сервант давно проситься на смітник. Ми його завтра винесемо, щоб моїй мамі нормальне ліжко поставити.
— Сервант, значить, на смітник? — Віра Петрівна поправила ґудзик на кофті. — А нічого, що в ньому лежить старовинний фарфор моєї рідної тітки, яка й залишила мені цю квартиру?
— Та яка там старовина! — відмахнулася Марина. — Кому зараз потрібні ваші старі тарілки з візерунками? Тільки пил збирають! Молодим простір потрібен!
— І то правда, — кинув Денис, не підводячи очей. — Не в музей же нам гратися.
— До речі, мамо! — ожила Марина й ступила ближче. — Ви б свою банківську картку, куди пенсія приходить, Денисові залишили. У селі все одно банкоматів немає, де ви там гроші знімете? А ми вам раз на місяць будемо машиною привозити крупу, олію, цукор і все потрібне. Нам зараз кожна копійка важлива, ми на нові меблі збираємо!
— Навіть так? — підняла брову Віра Петрівна. — І картку вам віддати?
— А що тут такого? — знизала плечима невістка. — Ми ж одна родина! Ви в селі на всьому своєму, вам гроші ні до чого. А нам кожну копійку рахувати доводиться!
У ту мить у Віри Петрівни вся жалість до «бідних молодих» зникла остаточно. Картина стала цілком зрозумілою.
Невістка за три місяці влаштувалася, відчула м’якість господині й вирішила просто вижити її з власної квартири.
А рідний син, аби тільки не сперечатися з дружиною, зрадив матір.
— Зрозуміло, — абсолютно спокійно сказала Віра Петрівна. — Значить, у суботу твоя мама приїжджає?
— Зранку першим автобусом! — зраділа Марина, вирішивши, що свекруха нарешті здалася. — Ви тільки не ображайтеся, Віро Петрівно! Ми ж свої люди! Я вам уже й баночки під консервацію на балконі зібрала.
— Турботлива яка, — посміхнулася мати.
— Аякже! — защебетала Марина. — Ви до нас на Новий рік приїжджайте в гості, хоч на два дні. На розкладачці на кухні чудово вміститеся!
— Дякую за щедрість, Марино, — мовила Віра Петрівна. — На розкладачці біля плити у власній квартирі — це справді королівські умови.
— Ну а чому тільки у вашій?! — раптом спалахнула невістка. — Денис взагалі-то ваш рідний син! Тут і його частка має бути! Він тут із дитинства ріс!
Віра Петрівна подивилася на сина. Той знову втупився в підлогу й носком капця колупав край килима.
— Денисе, а ти дружині не розповів історію цієї квартири? — запитала мати.
— Та яка різниця, мамо? — пробурмотів він. — Усе одно ж потім мені дістанеться. Навіщо зараз сварки починати?
— У сенсі — чия квартира? — округлила очі Марина, повертаючись до чоловіка. — Денисе! Ти ж казав, що вона наша спільна, сімейна!
— Вона тільки моя, Марино, — м’яко пояснила Віра Петрівна. — Тітка подарувала її мені за договором дарування, ще коли Денис ходив до школи. І син тут навіть не прописаний. Пів року тому виписався, коли ви збиралися брати житло в кредит, та так назад і не прописався. Забув, синку?
— Та яка різниця, Марино, мама ж у мене одна! — скривився Денис, відмахуючись. — Не вижене ж вона рідного сина! Правда, мамо?
— Звісно, не вижену, — спокійно відповіла Віра Петрівна й зробила крок до своєї кімнати. — Я скандалити не люблю. Якщо в селі повітря краще, то я поїду завтра з самого ранку в село. Навіть до вечора чекати не буду. Наш сусід по дачі якраз о сьомій ранку їде своїм пікапом, він мене з коробками й забере.
Марина розпливлася в задоволеній усмішці й навіть плеснула в долоні.
— От і чудово! — проспівала вона. — Я ж казала, Денисе, що мама в тебе розумна жінка, усе розуміє! Давайте я вам і постіль одразу зберу! А то в нас із мамою свої комплекти є.
— Не треба, Марино, я сама, — зупинила її Віра Петрівна.
Вона зайшла до себе й зачинила двері. Із шухляди комода насамперед забрала запасний комплект ключів від квартири.
Потім обережно зняла з полиць тітчин фарфор, переклала його м’якими кофтами в картонну коробку й міцно заклеїла скотчем.
Чоботи й пальто з чорних мішків перекочували в нормальні дорожні сумки.
Коли за годину вона вийшла на сходовий майданчик винести дрібне сміття, біля вікна прибирала сусідка знизу, тітка Надія.
— Ой, Петрівно, а чого це у вас там молоді так голосно меблями шарудять? — тихо запитала сусідка. — Твоя невістка зранку на балконі по телефону хвалилася матері, що свекруху назавжди в село випроваджує! Невже правда їдеш?
— Їду, Надю, — посміхнулася Віра Петрівна. — На літо їду. Тільки ж молодим без нагляду сумно буде.
— Та ця дівка тут зараз такі порядки наведе! — сказала сусідка. — І сервант твій, казала, викине!
— Не викине, — запевнила Віра Петрівна й дістала телефон. — Піду до тебе на кілька хвилин, якщо не заперечуєш. Мені треба один важливий дзвінок зробити, щоб молоді не почули.
— Заходь, люба, заходь! У мене якраз пиріжки з яблуками спеклися!
Уранці, о пів на сьому, Віра Петрівна разом із сусідом-дачником знесла свої коробки до машини.
Денис із Мариною навіть не визирали — спали після своєї «перемоги». Лише невістка крізь сон крикнула:
— Мамо, ключі на тумбочці залиште!
— На тумбочці, люба, усе там! — бадьоро відповіла Віра Петрівна.
Та далеко на пікапі вона не поїхала. Доєхала лише до сусіднього скверу, де чекав старенький фольксваген з решіткою в багажнику.
За кермом сидів її двоюрідний племінник Артем — кремезний хлопець. Із заднього сидіння на Віру Петрівну цікаво дивилися три величезні доглянуті вівчарки.
Учора вранці Артем телефонував їй у розпачі: у їхньому розпліднику за містом почали ремонт вольєрів, а його самого відправили на чергування в місто.
Зняти квартиру чоловікові з трьома службовими собаками ніхто не погоджувався.
Учора зранку Віра Петрівна хотіла відмовити, але після вечірньої розмови про чоботи й пенсійну картку передумала миттєво.
— Ну що, тітко Віро, підкріплення готове! — басом мовив Артем, виходячи з авто. — Гроші за комуналку я вам уже перекинув, а в серпні ще й балкон відремонтую!
— Як же ти мене виручив, Артемчику, — посміхнулася вона, віддаючи ключі. — Собаки в тебе слухняні?
— Абсолютно! За командою ходять! — гордо сказав племінник. — Тільки вранці люблять гавкати, коли тренуються. Але ж ваші вже виїхали?
— Майже виїхали, Артеме, — усміхнулася Віра Петрівна. — Якщо Денис із дружиною ще сплять — не соромся. Вони сьогодні саме збираються. Просто розбуди їх як слід!
— Зрозумів, тітко Віро! Зроблю все як треба! Їдьте й спокійно відпочивайте!
Рівно о восьмій ранку Марина прокинулася від дивного тупоту в передпокої. Хтось важко крокував у чоботях, а слідом лунало чітке цокання кігтів по паркету.
— Денисе! — Марина штовхнула чоловіка. — Твоя мати що, робітників найняла сервант виносити?
Вона накинула халат, відчинила двері й завмерла від несподіванки.
Посеред коридору сиділи три здоровенні вівчарки.
Одна з них уже з цікавістю жувала рожевий капчик Марини. Дві інші активно обнюхували її коробки з косметикою.
А з маленької кімнати вийшов високий вусатий чоловік у куртці з поводками в руках.
— А-а-а! — заверещала Марина, відступаючи назад. — Денисе! Собаки! Чужий чоловік у хаті!
Денис вискочив із кімнати, заплутався в покривалі й мало не впав.
— Ви хто такий?! — перелякано вигукнув він. — Як ви сюди зайшли?!
— Здоров був, родичу! — бадьоро сказав Артем. — Я Артем, новий мешканець! Тітка Віра мене на все літо пустила доглядати за квартирою! Барс, фу, залиш той капчик!
— Який ще мешканець?! — закричала Марина. — Це наша квартира! Ми свекруху в село відправили!
— Хто кого куди відправив — мене не обходить, — спокійно відповів Артем. — Господарка дала ключі, веліла берегти порядок. А ви, як я розумію, Денис із дружиною? Мені тітка казала, що ви сьогодні до обіду пакуєте речі й з’їжджаєте.
— Та з якої радості?! — спробував розлютитися Денис.
Але один із псів глухо й суворо гавкнув. Кришталь у люстрі дзенькнув, і Денис миттю сховався за двері.
— Артеме? — розгублено мовив він, упізнавши двоюрідного брата. — Ти ж працюєш далеко.
— Перевели в місто, брате! Тож тепер ми тут разом! Ви зі зборами не затягуйте, бо о дев’ятій у собак годування за графіком!
— Яке ще годування?! — зблідла Марина.
— Звичайне! Зараз поставлю велику каструлю й варитиму. Запах, правда, специфічний, але собакам корисно! А потім у вітальні ще й смугу перешкод для них зберу!
Марина схопила телефон і гарячково набрала свекруху.
— Алло, мамо! — закричала вона. — Ви що влаштували?! Тут ваш племінник із трьома величезними собаками! Що це таке?!
— Ой, Марино, зв’язок у селі поганий, сосни шумлять! — лагідно відповіла Віра Петрівна. — Ти ж учора сама казала: я ж не егоїстка, щоб квартира порожня стояла! От я й пустила Артема з собаками, їм простір потрібен!
— Та ви що?! Він же тут безлад наробить!
— Зате Артем за комуналку платить і моєї картки не просить! — мовила свекруха. — І сервант йому не заважає!
— Але ж ми тут! І моя мама в суботу приїжджає! Куди ми підемо?!
— Так ви ж молоді, активні! — відповіла Віра Петрівна. — Умить знайдете собі житло! Там вам ніхто про брудні каструлі не казатиме. А якщо не хочете з’їжджати — залишайтеся, на розкладачці біля плити місця вистачить! Все, мені час поливати розсаду!
У слухавці пішли гудки.
Збори Марини й Дениса тривали трохи більше години. Коли на кухні почала кипіти собача каша з виразним ароматом, невістка поспіхом складала свої речі в ті самі чорні мішки, куди вчора пакувала чоботи свекрухи. Денис мовчки носив речі до таксі, обережно обходячи великих псів.
За якийсь час Віра Петрівна приїхала до міста. У квартирі була ідеальна чистота: Артем підклеїв шпалери, полагодив розетки й зробив зручні полиці на балконі.
А Марина з Денисом орендували маленьку кімнату в гуртожитку на околиці, куди приїхала й теща зі своїми сумками.
Живуть вони там тепер дуже «весело» — утрьох в одній кімнаті.
А коли Денис нещодавно зателефонував матері й тихо попросився приїхати в село хоча б на день — просто виспатися в тиші, Віра Петрівна лагідно відповіла:
— Що ти, синку! Я ж не егоїстка — забирати чоловіка від улюбленої дружини та тещі! Живіть собі на здоров’я!
Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Віра Петрівна в цій ситуації, провчивши невістку та сина?