— Маріє, знову скарга. Ви можете пояснити, що відбувається?
Головна лікарка поклала на стіл аркуш. Марія підвела очі від карток.
— Жінка прийшла без запису. Я запропонувала їй найближчий вільний час, а вона…
— Вона каже, що ви відповіли різко.
Марія опустила погляд.
— Можливо. Я перепросила.
— Це вже не вперше. Ви ж умієте працювати з людьми. Що з вами останнім часом?
Від цього запитання раптом защипало в носі.
— Я дуже втомилася.
— Ми всі втомлюємося, — головна лікарка посунула до неї стос паперів. — Пацієнти в цьому не винні. І звіт до п’ятниці, будь ласка.
— Так, я пам’ятаю.
Двері зачинилися. Марія кілька секунд сиділа нерухомо, а тоді з коридору знову гукнули:
— У реєстратурі є хтось чи ні?
— Є. Зараз підійду.
Вона провела долонями по обличчю й підвелася.
До вечора боліли ноги, голова й навіть щелепи — так міцно вона стискала зуби, щоб нікому більше не відповісти різко.
Дорогою додому задзвонив телефон.
— Машо, це я, — без привітання почала свекруха. — Аллі треба дітей до лікаря записати. Вона тобі прізвища скине.
— Ніно Павлівно, нехай зателефонує в реєстратуру. Дівчата запишуть.
— Ти ж там сидиш! Невже важко своїм допомогти?
— Я сьогодні вже не на роботі.
— Зрозуміло. Для чужих можеш, а для родини часу немає.
Зв’язок обірвався раніше, ніж Марія встигла відповісти.
Вона зупинилася біля магазину, подивилася на освітлені двері й пішла далі. Хотілося лише додому. Зняти чоботи. Сісти. Хоч десять хвилин ні з ким не говорити.
Дмитро повернувся пізно. Марія почула, як дзенькнули ключі об тумбочку.
— Хліба немає?
Вона стояла біля кухонного вікна й не відразу обернулася.
— Не купила.
— Я ж просив. Одне прохання на весь день.
— Міг би подзвонити дорогою. Я сказала б, щоб ти зайшов.
— А сама не могла запам’ятати?
Марія повільно повернулася.
— Дмитре, ти можеш спочатку хоча б привітатися?
— Привіт. Так краще? Що знову не так?
Вона подивилася на нього й раптом зрозуміла, що не має сил навіть пояснювати звичними словами.
— Я сьогодні ледве вистояла зміну.
— А я, думаєш, відпочивав?
— Я цього не казала. Де ти був?
— У мами. Треба було полицю прикрутити, потім Аллі дещо завезти.
— А додому подзвонити? Запитати, чи мені щось потрібно?
Дмитро зітхнув і відсунув стілець.
— Машо, тільки не починай. Мама, до речі, дзвонила. Ти їй нагрубила?
— Я сказала, що Алла може записати дітей через реєстратуру.
— Ну й допомогла б. Тобі ж неважко.
— Важко.
Він підняв на неї очі.
— Що?
— Мені важко, Дмитре. Працювати, потім удома вирішувати всі ваші питання. Важко вислуховувати, що я знову не така.
— Ніхто не каже, що ти не така.
— Твоя мама сьогодні сказала. Учора сказала. На твій день народження при всіх пояснювала, що я навіть стіл нормально накрити не вмію. Ти сидів поруч. Пам’ятаєш?
— Ну пожартувала людина…
— А я просила тебе після того свята: поговори з нею. Ти поговорив?
Він відвів погляд.
— Навіщо роздмухувати через дурниці? Вона старша людина.
— А мене можна ображати, бо я молодша?
— Ти все перекручуєш. Мама права: ти зовсім перестала цінувати те, що маєш.
Марія схопилася за спинку стільця. Пальці побіліли, але голос прозвучав тихо:
— Що саме я маю цінувати?
— Родину. Чоловіка. Те, що ти не сама.
— Я сама, Дмитре.
Він насупився.
— Я десять років сама в тих розмовах, де мене принижують, — продовжила вона. — Сама, коли мені погано. Сама вирішую, як усім догодити, щоб ти потім не сказав: «Мама засмутилася».
— І що ти пропонуєш? Посваритися з усіма через тебе?
— Ні. Раніше я просила, щоб ти був поруч зі мною. Тепер уже нічого не прошу.
Дмитро хотів щось сказати, але вона підняла руку.
— Нам треба розлучитися.
Він завмер, а тоді коротко засміявся.
— Серйозно? Через хліб?
— Ти досі думаєш, що ми про хліб?
— Машо, годі. Я втомився, ти втомилася. Завтра поговоримо.
— Ми так десять років говоримо. Завтра. Потім. Не зараз.
— То що, мені піти?
Марія ковтнула. Вимовити наступні слова виявилося значно важче, ніж вона уявляла.
— Так. Збери необхідне. Решту забереш пізніше.
Дмитро дивився на неї, ніби чекав, що вона зараз відведе очі, заплаче, попросить забути все сказане.
— Ти пошкодуєш.
— Можливо, — відповіла вона. — Але залишатися так я більше не можу.
Поки він складав речі, Марія сиділа на кухні. Чула, як відчиняється шафа, як падає щось на підлогу, як він сердито смикає блискавку сумки.
У передпокої Дмитро затримався.
— Мама ж казала, що цим закінчиться.
Марія заплющила очі.
Навіть зараз — мама.
— Ключі залиш, будь ласка.
Двері зачинилися.
Вона ще довго сиділа, не рухаючись. Потім налила води, зробила ковток і раптом розплакалася — тихо, затуливши обличчя долонями.
Не тому, що хотіла його повернути. Просто дуже боляче було визнати: десять років вона чекала того, чого так і не дочекалася.
Уранці Марія прокинулася від будильника. Полежала, прислухаючись.
Ніхто не питав, де сорочка. Не грюкав шафкою. Не гукав із кухні, що кава закінчилася.
Вона підвелася й уперше за довгий час випила чай гарячим.
На роботі Оксана придивилася до неї ще з порога.
— Ти плакала?
— Трохи.
— Що сталося?
Марія поправила рівний стос карток.
— Дмитро пішов. Я попросила.
Оксана поставила чашку.
— Остаточно?
— Я хочу розлучитися.
— Ох, Машо…
— Тільки не кажи, що треба ще спробувати.
— Я хотіла запитати, чи ти їла.
Марія підняла голову. Губи затремтіли.
— Ні.
— Тоді сідай. У мене бутерброди. А в обід вийдемо, поговоримо.
— Я думала, мені буде страшніше, — зізналася Марія. — Страшно, звісно. Але вдома сьогодні було так тихо… Добре тихо, розумієш?
Оксана накрила її руку своєю.
— Розумію.
За кілька днів вони з Дмитром подали документи на розлучення. Він говорив сухо, лише біля виходу кинув:
— Могла б і не поспішати.
— Я десять років не поспішала, Дімо.
Він нічого не відповів.
У матері на нього чекала розкладна тахта в прохідній кімнаті, поруч зі старим піаніно. Щойно він лягав, комусь неодмінно потрібно було пройти, увімкнути світло або дістати щось із шафи.
— Дмитре, посунь сумку! — гукнула Ніна Павлівна першого ж вечора. — Люди ходять.
Він мовчки затягнув її під тахту.
— Дожився, — зітхнула мати. — І це після всього, що ми для неї зробили. Виставила тебе з квартири!
— Квартира її, мамо.
— А ти там хто був? Постоялець?
— Чоловік. Поганий, як з’ясувалося.
Ніна Павлівна різко обернулася.
— Тільки не починай її виправдовувати.
Із кухні вийшла Алла з телефоном.
— До речі, вона мене заблокувала. Уявляєш? Я всього лише запитала за лікаря.
— Сама запишешся, — буркнув Дмитро.
— Дякую, допоміг. У мене двоє дітей, якщо ти забув.
— Марія пам’ятала. І записувала, і документи тобі збирала, і за обстеження платила.
— Я її не змушувала!
Дмитро відклав телефон.
— А коли вона відмовляла, ви що казали? Що вона егоїстка? Що їй для родини нічого не хочеться зробити?
— Ти на нас голос не підвищуй, — втрутилася мати. — Дружину не втримав, тепер винних шукаєш.
Він підвівся.
— Так, не втримав. Коли ти її при всіх ображала, я мовчав. Вона просила заступитися, а я казав, що то жарти.
— Бо вона жартів не розуміє!
— А що смішного було в тому, що ти назвала її невдалою невісткою? Поясни мені.
Ніна Павлівна стиснула губи.
— Отакої. Рідна мати тепер погана через якусь реєстраторку.
Дмитро потягнувся по куртку.
Раніше він, мабуть, промовчав би й на це. Тепер від слова «реєстраторка» стало соромно — не за Марію. За себе.
— Її звати Марія, мамо.
— Ти куди?
— Прогуляюся.
Надворі сипав дрібний сніг. Дмитро дістав телефон, відкрив листування з дружиною.
Останнє її повідомлення було ще до сварки: «Ти вечерятимеш?»
Він так і не відповів.
Дмитро набрав: «Як ти?» Подивився на екран і стер.
Того вечора Марія читала у вітальні, підібгавши під себе ноги. Телефон завібрував, і вона мимоволі напружилася.
Але писала тітка Галя.
«Машо, доню, дізналася про вас. Як ти? Якщо треба поговорити — я тут».
Марія сама набрала її номер.
— Тітко Галю, я думала, ви мене сваритимете.
— За що?
— Що сім’ю не зберегла.
На тому кінці помовчали.
— А ти там була щаслива?
— Ні.
— То чого ж мені тебе сварити?
Марія притиснула телефон до вуха.
— Я старалась. Правда.
— Знаю, дитино.
Більше тітка нічого не розпитувала. І саме тому Марія розповіла все.
Перші тижні вона ще здригалася від дзвінків. Кілька разів ловила себе біля плити на думці, чи вистачить вечері Дмитрові. А потім згадувала: сьогодні можна просто бутерброд. Або суп. Або нічого не готувати й піти з Оксаною на каву.
Алла написала з іншого номера:
«Машо, ви з Дімою розбирайтеся самі, але діти ж не винні. Допоможи із записом».
Марія довго дивилася на повідомлення. Потім відповіла:
«Діти ні в чому не винні. Ось номер реєстратури. Там підкажуть вільний час».
«Важко тобі, чи що?»
Марія не стала пояснювати. Заблокувала й цей номер.
— Руки трусяться? — запитала Оксана, помітивши, як вона кладе телефон.
— Трохи.
— Хочеш передумати?
Марія похитала головою.
— Ні. Просто я ніколи раніше так не робила.
На роботі теж не все змінилося за один день. Пацієнти сердилися, губилися направлення, хтось вимагав прийняти негайно. Але тепер після зміни Марія відпочивала, а не заступала на другу — домашню.
Одного ранку до віконця підійшла літня жінка.
— Доню, я не розумію, куди мені з цим папірцем. Уже двічі ходила…
— Давайте подивимося, — Марія взяла направлення. — Ви не хвилюйтеся. Зараз розберемося.
За спиною хтось невдоволено зітхнув.
— Я вас бачу, — спокійно сказала вона до черги. — Допоможу пані й одразу підійду до вас.
Пізніше головна лікарка покликала її до кабінету.
Марія машинально випросталася.
— Ще скарга?
— Ні. Пропозиція.
Їй запропонували посаду старшого адміністратора.
— Ви добре знаєте роботу, вмієте організувати людей, — сказала керівниця. — Останнім часом я це особливо помічаю. Впораєтеся?
Марія помовчала.
— Так. Але хочу одразу обговорити обов’язки. І хто підмінятиме мене в реєстратурі.
Головна лікарка кивнула.
— Сідайте. Обговоримо.
Навесні розлучення оформили остаточно.
Дмитро залишився в матері. Тепер уже він чув щодня, що не туди поклав речі, не вчасно прийшов і не здогадався допомогти Аллі. Він почав шукати окреме житло, але щоразу, переглядаючи оголошення, згадував Маріїну кухню, її тихе «вечерятимеш?» і власне роздратоване «потім».
Якось у суботу Марія пішла до парку. Без списку покупок, без поспіху, без думки, що вдома на неї вже сердяться.
Дмитра вона побачила біля фонтана. Він сидів на лавці, нахилившись уперед і зчепивши руки.
Вона могла звернути на іншу алею, але він уже підвів голову.
— Машо?
— Привіт.
Дмитро встав.
— Можна з тобою трохи поговорити?
— Можна.
Він озирнувся на лавку.
— Сядемо?
— Я постою.
— Добре.
Якийсь час обоє мовчали.
— Гарно виглядаєш, — нарешті сказав він.
— Дякую.
— Як робота?
— Мене підвищили.
— Справді? Вітаю. Ти давно заслужила.
Колись вона дуже хотіла почути це саме від нього. Тепер лише кивнула.
Дмитро потер долоні.
— Я багато думав. Про нас. Про те, що ти казала.
Марія чекала.
— Ти мала рацію. Я тебе не чув. Мені було зручно думати, що ти перебільшуєш, що мама пожартувала… — Він затнувся. — Так простіше було. Не треба нічого вирішувати.
— Було, — тихо погодилася вона.
— Я поговорив із ними. Сказав усе.
— Добре, Дімо.
Він зробив крок ближче, але зупинився.
— Пробач мене. Я справді шкодую.
— Я чую.
— Я хочу повернутися.
Марія перевела погляд на фонтан. По краю чаші стрибав горобець, неподалік сміялася дитина.
— Ні.
Дмитро опустив голову.
— Зовсім немає шансу?
— Я не хочу повертатися до нашого шлюбу.
— Я ж можу змінитися.
— Можеш. Я не кажу, що не можеш.
— Тоді чому?..
Вона глянула йому в очі.
— Бо я більше не хочу бути твоєю дружиною.
Він стиснув губи. Марія бачила, як важко йому це чути, і їй було шкода його. Але звичного бажання поступитися, аби тільки він не засмучувався, більше не було.
— Тобі без мене краще? — запитав він.
Вона не стала відводити погляд.
— Так.
Дмитро повільно кивнув.
— Зрозумів.
— Бережи себе, Дімо.
— І ти.
Марія пішла далі алеєю. Серце билося швидко, і перші кілька кроків ноги були наче ватяні. Вона зупинилася біля кіоску, купила каву й обхопила теплий стаканчик долонями.
Подзвонила Оксана.
— Ти де? Я вже в парку.
— Біля фонтана. Зараз підійду.
— Не поспішай, я тобі булочку взяла.
Марія усміхнулася.
— Тоді поспішу.
І пішла назустріч подрузі, не озираючись.
Чи варто було їй дати Дмитрові ще один шанс, якщо він щиро розкаявся? Чи можна пробачити людину — і все ж не впустити її назад у своє життя?