— Олексію, тихіше! Заховай оце до комори, бо її рідня зараз приїде й усе зі столу вимете, як пилососом.
Мар’яна зупинилася біля вішака. Навіть плаща не встигла повісити.
— Мамо, ну навіщо ти так? — озвався з кухні Олексій. — Вони ж на татів ювілей їдуть.
— І що? Ковбаса є, оселедець є, картоплі наваримо. Голодними не залишаться. Вони до таких сирів та ікри не звикли. Завтра самі спокійно поїмо.
Мар’яна міцніше стиснула плащ.
Зараз, подумала вона. Зараз він скаже.
— Ну чого стоїш? — нетерпляче запитала свекруха. — Пакет візьми.
Зашурхотів поліетилен.
І Мар’яна зрозуміла: не скаже.
Вона приїхала раніше, допомогти зі столом. Двері були незамкнені, у передпокої нікого — ось і зайшла тихо, щоб не відволікати.
А тепер стояла й слухала, як її чоловік ховає їжу від її батьків.
Від тата, який зараз їхав автобусом у своєму єдиному святковому костюмі. Від мами, яка ще вчора телефонувала:
— Доню, а волошкову сукню можна? Не надто проста буде? Все-таки сімдесят років людині.
— Мамо, ти в ній гарна.
— Та я не за красу. Щоб вам із Олексієм незручно не було.
Мар’яна заплющила очі.
Вісім років. Невже вона вісім років не хотіла бачити того, що було просто перед нею?
Коли вони з Олексієм одружувалися, у них не було майже нічого. Кімната на околиці, дві чашки з різних наборів і звичка ділити останні гроші так, щоб вистачило до стипендії.
— Сьогодні вечеря святкова, — оголошував Олексій, викладаючи на стіл батон і плавлений сирок.
— А з якої нагоди?
— Я ще на одну зміну домовився. Будуть гроші.
Мар’яна обіймала його за шию:
— Ти хоч спати збираєшся?
— Потім. У власній квартирі.
Вона любила його за доброту, за спокій, за те, як він умів розсмішити, коли хотілося плакати. І довго вірила: якщо між ними все добре, решта владнається.
Навіть його мама колись звикне.
Валентина Іванівна з першої зустрічі була бездоганно ввічлива.
— Ваш тато ким працює, Мар’яно?
— Електриком. А мама — кухаркою в садочку.
— Зрозуміло.
Коротка пауза. Погляд на чоловіка. Ледь помітне зітхання.
Пізніше Мар’яна почула з кухні:
— Прості люди, Льошо. Роботящі, нічого не скажу. Але зовсім інше середовище.
Вона тоді не зайшла. Не запитала, чим саме її середовище гірше. Лише довго мила руки у ванній, хоча вони й так були чисті.
А ввечері сказала чоловікові:
— Твоїй мамі мої батьки не сподобалися?
— Та ні. З чого ти взяла?
— Я чула…
— Мар’янко, вона всіх спочатку розглядає під мікроскопом. Не бери близько до серця.
І Мар’яна не брала. Принаймні вдавала.
Вибирала подарунки так, ніби від них щось залежало. Пекла торти, які виходили лише з третьої спроби. Шукала свекрові рідкісні книжки з історії.
— Знову не спиш? — питав Олексій, зазираючи опівночі на кухню.
— Крем рідкий. Перероблю.
— Купила б готовий.
— Твоя мама минулого разу сказала, що магазинні — сама хімія.
— Ну вона ж просто сказала.
Просто сказала. Мар’яна часто чула ці слова.
Її батьки теж старалися. Не тому, що боялися не сподобатися, — вони інакше не вміли.
— Мамо, не бери стільки банок! Ви ж автобусом!
— Та тут небагато.
— Шість огірків, чотири грибів, варення…
— Олексій гриби любить. А сватам хіба не дамо?
Батько приносив копчену рибу, загорнуту в папір, і, передаючи пакунок, трохи ніяковів:
— Спробуйте. Цього разу на вишневих гілках коптив. Начебто вдалася.
— Дякуємо, — відповідала Валентина Іванівна.
А щойно гості йшли, відсувала пакунок подалі.
— Олексію, на балкон винеси. Неможливо дихати.
— Можна ж у холодильник, — несміливо озивалася Мар’яна.
— Щоб усе потім рибою пахло?
Наступного ранку телефонувала мама:
— Ну що, скуштували? Тато вчора переживав, чи не пересолив.
— Смачна риба, мамо.
— А сватам сподобалася?
Мар’яна дивилася на той пакунок крізь балконне скло.
— Так. Дякували.
Після таких розмов вона сердилася на себе. За брехню, за безсилля, за те, що знову не знайшла слів.
А потім говорила з Олексієм.
— Твоя мама навіть чаю татові не запропонувала.
— Коли?
— Сьогодні. Коли він машинку їй ремонтував. Три години на підлозі просидів, а вона тільки спитала, чи надовго вистачить.
— Може, закрутилася.
— Льошо, вона весь цей час поруч стояла.
— Ну хочеш, я їй скажу?
— Хочу.
Він зітхав так, ніби вона просила неможливого.
— Тільки давай не сьогодні. У неї і без того настрій…
Розмова відкладалася. Потім забувалася. А Мар’яна вмовляла себе: вони ж окремо живуть, бачаться не щодня. Не варто через це сваритися.
Тому, коли Валентина Іванівна сама запросила її батьків на ювілей свекра, Мар’яна зраділа.
— Обов’язково нехай приїжджають, — сказала свекруха телефоном. — Сімейне свято все-таки. Незручно без сватів.
Мар’яна вчепилася в оте «сімейне».
— Дякую, я їм передам. Вам допомогти в суботу?
— Приїдь раніше. На четверту.
Батьки ж мали бути о шостій.
І ось тепер, за дві години до їхнього приїзду, найкращі продукти зникали в пакеті.
Крізь прочинені кухонні двері Мар’яна бачила руки Олексія. Ось він поклав ікру. Ось сир. Нарізку. Потім переставив углиб шафки пляшку, яку батько беріг до свого сімдесятиріччя.
— А цю теж? — запитав він.
— Звичайно. Відкриємо завтра. На сьогодні вина вистачить.
Він кивнув.
Мар’яна повільно відступила до виходу. Відчинила двері й зачинила знову, цього разу голосно.
— Добрий день! Це я.
Валентина Іванівна вийшла майже відразу.
— Мар’янко, нарешті! Заходь, люба. Огірки поріжеш? Я вже замоталася.
— Поріжу.
Олексій торкнувся губами її щоки.
— Привіт. Твої де?
— У дорозі.
— Сумки знову везуть?
Мар’яна глянула на нього.
— Везуть.
— Треба буде зустріти внизу…
— Так. Треба.
На кухні вона вимила руки, взяла дошку й ніж.
— Тонше ріж, — зауважила свекруха. — Так акуратніше.
— Добре.
— І салат потім перемішай. Тільки не весь майонез одразу.
— Добре, Валентино Іванівно.
Мар’яна різала овочі, розставляла тарілки, діставала серветки. Коли Олексій щось питав, відповідала коротко.
— Ти втомилася? — нарешті нахилився він до неї.
— Трохи.
— Може, кави?
— Не треба.
Він затримав на ній погляд, але мати покликала його пересунути стіл, і він пішов.
О шостій задзвонили у двері.
— Доброго здоров’я! А де ж наш іменинник? — пролунав татів голос.
— Льошо, обережно, там пироги, не клади сумку боком! — відразу ж захвилювалася мама.
Мар’яна вийшла в передпокій.
Батько стояв із розчервонілим обличчям і поправляв краватку. На маминій руці висіла важка сумка, а в другій вона тримала півонії.
— Ну як доїхали? — Мар’яна забрала сумку.
— Добре, доню. Тіснувато тільки було.
— Мамо, рука ж уся червона від ручок…
— Та нічого. Ти краще квіти візьми, бо я ще помну.
Батько нахилився до доньки:
— Гарна мама в сукні?
Мар’яна усміхнулася й обійняла її.
— Дуже.
— Та перестаньте ви, — зніяковіла Марія Василівна. — Люди чекають.
Вийшов ювіляр. Почалися вітання, рукостискання, побажання здоров’я.
— А це вам, свате, особисто, — Степан Іванович поплескав по сумці. — Судак. Учора ще плавав.
— Ого! Самі коптили?
— А кому ж я таку справу довірю?
Віктор Миколайович засміявся.
— Тоді треба куштувати.
— Мар’янко, віднеси поки на балкон, — втрутилася Валентина Іванівна. — Щоб тут запаху не було. Потім розберемо.
Батькова усмішка ледь здригнулася.
— Та він загорнутий добре…
— Я принесу на тарілці, тату, — сказала Мар’яна. — Ви йдіть, сідайте.
Вона занесла гостинці на кухню. На мить сперлася долонями на край столу, вдихнула.
Потім відчинила комору.
Пакет стояв відразу за дверима.
Мар’яна дістала сир, нарізку, баночки ікри. Знайшла велику тарілку, відкрила паковання. Пальці трохи тремтіли, та невдовзі заспокоїлися.
З вітальні долинув мамин голос:
— Ви, мабуть, із самого ранку біля плити? Треба було нас раніше покликати, я б допомогла.
— Та впоралися якось, — відповіла свекруха.
Мар’яна взяла пляшку з шафки й поставила на тацю.
Коли вона зайшла до вітальні, Валентина Іванівна саме підняла келих.
— Як добре, що сьогодні ми всією родиною…
Вона замовкла.
Мар’яна поставила посеред столу делікатеси. Поруч — ікру й дорогий напій.
Олексій різко випростався.
— Мар’яно…
— Що?
Він подивився на матір. Та повільно опустила келих.
— Це звідки ти взяла?
— З комори.
Віктор Миколайович потягнувся до пляшки.
— А я вже думав, забули про неї! Саме на сьогодні беріг.
— Ой, та навіщо ж стільки всього! — здивувалася Марія Василівна. — Ми ж не чужі, можна було й простіше.
Мар’яна повернулася до неї.
— Валентина Іванівна до вашого приїзду приготувала. Прибрала в прохолоду, щоб потім подати. Правда, Олексію?
Він мовчав.
— Ти ж сам відносив, — додала вона.
— Так, — нарешті відповів він. — Я.
Свекруха стиснула серветку.
— У холодильнику місця не було. Мар’яно, сядь уже, усе холоне.
— Зараз. Ще татової риби немає. І маминих пирогів.
— Можна було б пізніше…
— Віктор Миколайович хотів скуштувати зараз.
— Хотів! — підтвердив ювіляр. — Неси, доню. Степане Івановичу, ви поки розповідайте, де таку рибу ловите.
Коли Мар’яна повернулася з двома тарелями, батько вже пояснював щось руками, а свекор уважно слухав.
— Тільки ж місце не всім видавайте, — усміхнулася вона.
— А я йому не все розказую, — підморгнув тато.
Віктор Миколайович скуштував рибу й перестав усміхатися — зосередився.
— Почекайте. Оце ви вдома так робите?
— За гаражем у мене коптильня.
— Валю, скуштуй. Ні, не потім, зараз. Свате, ви мені мусите пояснити, як це робиться.
— Пояснити можу. Тільки краще приїжджайте. Разом зробимо.
— А що? Приїду.
Валентина Іванівна відламала маленький шматочок.
— Смачно, — сказала після паузи.
— Дякую, — щиро відповів Степан Іванович. — Я радий, що догодив.
Мар’яна опустила очі в тарілку. Від цих простих слів знову защипало під повіками.
Вечір потроху ожив.
Мама розповіла, як у садочку хлопчик вимагав «борщ без червоного». Свекор пригадав заводську їдальню, а батько — свою першу невдалу риболовлю, коли повернувся додому з одним чоботом.
Сміялися всі, крім Олексія. Він усміхався із запізненням і раз у раз поглядав на дружину.
Дорогі закуски майже не зменшувалися.
— Мамо, візьми ще сиру, — запропонувала Мар’яна.
— Дякую, доню, я вже не можу. Ти краще сама їж, ти ж увесь вечір на ногах.
Степан Іванович відсунув келих після одного тосту.
— Мені досить. За здоров’я випив, а далі вже чайку.
Мар’яна мимохіть подивилася на свекруху. Та саме перекладала виделку з одного боку тарілки на інший.
О дев’ятій батько поглянув на годинник.
— Нам уже час збиратися.
— Та залишайтеся! — запропонував ювіляр. — Диван розкладемо. Ми ще й не наговорилися.
— Іншим разом, свате. Уранці справи вдома.
— Тоді домовляємося: на рибу я до вас приїду.
— Чекаємо.
Мар’яна підвелася.
— Я вас проведу.
Олексій відразу відсунув стілець.
— Я машину замовлю. Разом поїдемо.
— Замов, будь ласка. А тут залишся, допоможи прибрати.
— Мар’ян…
— Ми доїдемо.
Він повільно дістав телефон.
Біля дверей Валентина Іванівна спробувала перехопити її погляд.
— Ти потім зайдеш? Тут посуду…
— Сьогодні ні. До побачення.
На автовокзалі мама взяла доньку під руку й трохи відстала від батька.
— Мар’янко, скажи чесно. Щось трапилося?
— Чому ти питаєш?
— Бо ти усміхаєшся, а очі сумні. І Льоша весь вечір наче не свій.
Мар’яна мовчала.
— Ми, може, даремно приїхали? — тихіше запитала мама. — Ти скажи. Ми ж не образимося.
— Мамо, ні.
— Я просто помітила, як сватья…
— Ви нічого поганого не зробили. Чуєш? Нічого.
Мама подивилася на неї уважніше.
Мар’яна обійняла її, притислася щокою до волосся.
— Мені треба дещо з Олексієм з’ясувати. Але ви тут ні до чого. І мені дуже добре, що ви сьогодні приїхали.
Поруч зупинився батько.
— Доню, може, допомога якась потрібна?
Вона похитала головою.
— Ні, тату. Я впораюся.
— Тоді не носи все в собі. Домовилися?
— Домовилися.
Коли автобус рушив, Мар’яна довго махала їм рукою. А потім сіла на лавку й дозволила собі кілька хвилин нікуди не поспішати.
Додому вона повернулася пізно.
Олексій чекав у передпокої.
— Провела?
— Так.
— Мар’яно, нам поговорити треба.
— Треба.
Вона зняла взуття й пішла до кімнати. Олексій — слідом.
— Я не розумію, навіщо ти так зробила. Мама тепер тиск міряє. Каже, ти навмисно її перед татом…
— Принизила?
— Ну ти ж бачила, у яке становище поставила!
Мар’яна сіла в крісло.
— Яке?
— Дістала все без дозволу. Ще й ці запитання при всіх. «Правда, Олексію?» Ти могла просто сказати мені на кухні.
— А ти міг просто не ховати їжу.
Він замовк.
— Я все чула, Льошо.
Олексій опустив погляд.
— Що саме?
— Від початку. Про пилосос. Про те, що моїм батькам і ковбаси вистачить. Про те, як ви завтра самі поїсте.
— Мар’янко…
— І бачила. Як ти складав усе в пакет.
Він провів долонею по обличчю.
— Мама хотіла трохи зекономити. Зараз ціни…
— Ви вже купили ці продукти.
— Ну вона так вирішила, я не хотів починати перед святом.
— А відкласти їх на завтра — це економія? Чи просто сьогодні мої батьки, а завтра вже можна?
Олексій сів на край дивана.
— Не треба так. Ти знаєш, я до них добре ставлюся.
— Знаю? — перепитала вона. — Сьогодні я дивилася на тебе й чекала, коли ти це покажеш.
— Я ж сказав мамі…
— «Ну навіщо ти так». Я чула. А потім ти взяв пакет.
Він стиснув пальці.
— Треба було посваритися з нею на татів день народження?
— Не треба було сваритися. Треба було залишити їжу на столі.
У кімнаті стало тихо.
— Ти хоч розумієш, що справа не в ікрі? — запитала Мар’яна.
— Розумію.
— Ні, поки не розумієш. Бо ти прийшов говорити мені про мамин тиск. А про мою маму ти сьогодні подумав?
Олексій підняв голову.
— Вона в автобусі сумку дві години на колінах тримала, щоб пироги не пом’яти. Тато на річку пішов удосвіта, бо хотів твого батька порадувати. Вони й гадки не мають, що тут їх за ненажер вважають.
— Я їх так не вважаю!
— То чому допоміг?
Він відкрив рота й знову замовк.
— Коли тато тут підлогу клав, ти не казав, що він якийсь не такий. Пам’ятаєш, як він увечері спину розігнути не міг?
— Пам’ятаю.
— Коли твоїй мамі машинку полагодив — теж був свій. А за столом раптом став зайвим ротом. І ти це проковтнув.
Олексій уперся ліктями в коліна.
— Я злякався, що вона почне. Ти ж знаєш, як у неї буває: спочатку образиться, потім тиждень дзвінків, докорів…
Мар’яна гірко всміхнулася.
— А я не почну. Мене можна попросити потерпіти.
Він подивився на неї.
— Я тобі стільки разів говорила, що мені боляче. А ти: «Не звертай уваги». Тобі було зручно, Льошо. Вона говорить, я мовчу, ти ні з ким не сваришся.
— Так, — відповів він після довгої паузи.
Мар’яна відвернулася до вікна.
— Вибач, — сказав Олексій. — Не за те, що ти почула. За те, що я зробив.
Вона мовчала.
— Я справді не думав…
— Тепер подумай.
Він кивнув.
Мар’яна підвелася.
— Я більше не буду їздити до твоїх батьків на свята.
— Зовсім?
— Я зараз не хочу сидіти за тим столом і вдавати, що мені добре. Ти їздь. Вони твої батьки, я не забороняю.
— А ми з тобою?
Вона затрималася біля дверей.
— А нам із тобою тепер треба навчитися розмовляти так, щоб ти чув мене не лише тоді, коли я перестаю усміхатися.
— Я почув.
— Побачимо.
Вона пішла до спальні. Олексій цього разу не зупиняв.
Минуло пів року.
За цей час він не раз починав розмову з матір’ю й чув у відповідь знайоме:
— Знову твоя Мар’яна тебе накрутила?
Раніше на цьому все й закінчилося б. Але тепер він відповів:
— Ні, мамо. Я сам із тобою говорю.
— Та що я такого зробила? Усіх нагодувала, прийняла. Ще й винна залишилася.
— Ти знаєш, про що я.
— Я пожартувати вже не можу?
— Про те, що батьки моєї дружини все з’їдять? Ні. Зі мною так більше не жартуй.
Мати образилася.
— А ти змінився.
Олексій помовчав.
— Треба було раніше.
Тиждень вона не телефонувала. Потім подзвонила, спитала про роботу, про погоду. Мар’яну згадала наприкінці:
— Як вона?
— Добре.
— Міг би й слухавку дати.
— Спершу я запитаю, чи вона хоче говорити.
Мар’яна тоді була поруч. Після дзвінка він не став випитувати, чи правильно все сказав. Лише поклав телефон на стіл і сів поруч із нею.
Вона сама взяла його за руку.
До свекрів на сімейні свята Мар’яна поки не їздила. А до своїх батьків тепер вибиралася щовихідних. Іноді сама, іноді з Олексієм.
Мама щоразу зустрічала однаково:
— Руки мийте. Я якраз зі сковорідки зняла.
— Мамо, ми ж казали, що ненадовго!
— От і добре, гаряче з’їсте.
Якось у неділю Олексій потягнувся до тарілки, де залишився останній пиріжок, і відразу відсмикнув руку.
— Степане Івановичу, беріть ви.
— Бери-бери, — махнув той. — Я вже скуштував.
— Тату, ти жодного не їв, — сказала Мар’яна.
Батько підморгнув їй:
— То я потім. У нас іще є.
Мар’яна знала: більше не було. Мама саме показала їй порожню миску на кухні.
Вона розламала пиріжок навпіл і поклала половину батькові.
— Давай разом.
— От хитра, — усміхнувся він.
Олексій сидів навпроти й мовчки дивився на них. А потім посунув свою тарілку ближче:
— І мені шматочок залиште.
— Та сідай сюди, — сказав Степан Іванович. — Усім вистачить.