— Мамо, відчини! Клямку заклинило, чи що?
— Не заклинило, Денисе, — Марія Петрівна вийшла на ґанок у старому робочому жилеті.
Руки вона заховала глибоко в кишені. З поля тягнуло сирістю, вітер шарпав голі гілки яблунь.
— То як це не заклинило? — Олена штовхнула хвіртку плечем.
З-під каптура вибилися фарбовані руді пасма. У руках невістка тримала два роздуті пакети з логотипом гуртового складу.
— У самому прямому значенні. Я замінила замок.
— Ти на старість зовсім з глузду з’їхала? — Денис навалився на хвіртку всім тілом. Стара куртка натягнулася на широкій спині.
— У нас сумки важкі, а ми з самого ранку на ногах! Впусти вже, досить дуріти!
Марія стояла нерухомо. Її терпець урвався ще вчора ввечері. Понад рік вона утримувала двох дорослих людей на зарплату техніка БТІ.
Минулої осені син привів молоду дружину. Вони просилися пожити “тимчасово” — до перших теплих днів. Клялися, що відкладатимуть кожну зароблену гривню на власне житло.
Тоді Марія змилосердилася. Будинок міцний, місця для трьох вистачало із запасом. Але весна давно минула, літо промайнуло, а воз і досі був там само.
Гроші на перший внесок зникли без сліду. Спочатку Денис купив литі диски на свою стару машину. Потім Олена заявила, що в сільській перукарні платять копійки.
Невістка вирішила приймати клієнток удома. Рахунки за світло одразу підскочили. Обігрівачі крутили лічильник цілодобово.
Пральна машина працювала без перепочинку. А посуд після себе молодята лишали в мийці до вечора. І це ще був не кінець.
…Увечері Марія повернулася зі зміни вже в темряві. Ноги гули після цілого дня вимірів по вологих ділянках. Вона зайшла на веранду й завмерла біля порога.
Посеред дощаної підлоги стояв чужий манікюрний столик із лампами та дротами. А дерев’яні ящики з сортовою полуницею лежали надворі, просто біля паркану, під косим холодним дощем.
Марія ті кущики виростила з крихітного насіння. Земля в ящиках перетворилася на мокру кашу.
***
— Маріє Петрівно, не робіть із цього трагедію, — не відриваючись від екрана смартфона, кинула Олена. — Я тут облаштовую робочу зону. Ваша трава тільки сміття розводить. Дякуйте, що не винесли на смітник.
Денис тоді лише зареготав із дивана.
— Мамо, ну чого ти так через бур’яни? Людина зайнята справою.
Моя земля. Мій дім. Моя праця. А я ще й дякувати маю?!
Вранці молоді поїхали до міста по лаки та пилки. Марія не стала плакати. Вона відразу покликала сусіда Михайла.
Той прийшов із важким ящиком інструментів. Зрізав кволу стару засувку. Поставив на хвіртку й на вхідні двері надійні замки.
Поки сусід вовтузився із залізом, Марія винесла всі речі “постояльців”. Косметику, купу строкатих курток, чоботи, плойки, стоси автомобільних журналів сина.
Усе вона акуратно склала в щільні сміттєві мішки, винесла за ґанок і виставила рядком біля палісадника.
***
— Мамо, припиняй цей цирк! — гаркнув Денис через паркан. — Люди навколо дивляться! Сусіди вікна повідкривали!
— Нехай дивляться, сину. Їм не завадить.
— Ви взагалі при своєму розумі? — Олена кинула пакунки на мокру траву, її обличчя пішло червоними плямами. — Куди ми підемо серед ночі? У нас бензину майже нуль!
— Підете на орендовану квартиру! Або в готель! Ви вже дорослі, самі розберетеся.
— Я тут прописаний! За законом я маю право зайти!
Денис щосили вдарив брудним кросівком по дошці паркану.
— Юрист знайшовся, — усміхнулася Марія. — Ти прописаний у старому батьківському будинку, за три двори звідси. А тут я одна господиня, батьки все переписали на мене.
Олена різко повернулася до чоловіка. Очі звузилися.
— Діма, ти ж казав, що будинок оформлений навпіл із матір’ю! Ти мені брешеш ще перед весіллям?
Денис відвів погляд у бік сусідніх яблунь і почухав потилицю.
— Ну яка різниця, на кого той папір… Ми ж сім’я! Мамо, досить уже цього театру! Завтра сядемо й усе нормально обговоримо. Впусти хоча б погрітися!
— Жодного “завтра” не буде!
Марія дістала з кишені квитанцію за світло з яскравою червоною смугою попередження і притиснула папір до дерев’яних рейок.
— Борг бачила, Олено? За три місяці не внесли жодної гривні. Мою працю виставили під дощ. Звикли жити на готовому?
— Ми ж молода сім’я! — заверещала невістка. — Ви зобов’язані нам допомагати! Хто ще нам допоможе?
— Допомагають тим, хто сам щось робить. А сідати мені на шию я не дам!
— Та давіться вже своїм сараєм! — Олена схопила край мішка з речами. Плівка затріщала.
— Денисе, вантаж усе в багажник! Мене більше не буде в цій діру!
— Куди вантажити? — розгубився він. — Олено, у нас же в кишені до п’ятниці — самі крихти…
— У свою бляшанку кидай! Поїдемо до моєї мами! У двокімнатну!
Денис вчепився пальцями в штахетник. В голосі з’явилася розгубленість.
— Мамо… Ти серйозно? Рідного сина виставляєш?
— Цілком серйозно, Денисе.
— І переночувати не пустиш? Хоч до ранку?
— Ні, — Марія повернулася спиною до паркану й піднялася східцями на ґанок.
Вона зайшла до сіней і зсередини заклала важкий засув.
За парканом ще довго лаялися. Гупала іржава кришка багажника. Олена дзвінко дорікала чоловікові за брехню про квадратні метри. Денис відбивався, кашляв двигун.
Потім заревів пробитий глушник. Машина з вереском коліс рвонула ґрунтовкою в бік траси. На подвір’ї стало тихо. Лише краплі з даху глухо били по дерев’яних сходах.
Марія вийшла на веранду. У кутку біля теплої пічної стіни стояли врятовані ящики. Зелені кущики розправили пом’яте листя. Земля вже підсохла.
Вона зняла жилет і повісила його на цвях біля проходу. У хаті пахло сухим полином і теплом печі. Жодної чужої лайки, жодної музики з телефону.
Минуло більше ніж чотири місяці. Кінець квітня видався сухим і ясним. Земля прогрілася, запахло молодою травою.
Марія висадила полуницю в довгі грядки вздовж південного паркану.
Молоді влаштувалися у свекрухи в тісній панельній хрущовці. Там Олені розвернутися не дали. Теща одразу припрягла зятя клеїти шпалери й копати дачу, а дочку змусила мити кухню після роботи.
Із Марією молоді не спілкувалися. Образа між ними стала глухою стіною.
Сільська рідня спершу намагалася телефонувати й соромити: мовляв, як же так, рідну кров на вулицю.
Марія відповідала коротко:
— Забирайте свою кровиночку до себе на повне утримання.
Після цього охочих повчати її життю одразу поменшало. Телефон задзвонив у суботу по обіді. Мобільник лежав на лаві біля парника.
На вицвілому екрані висвітилося ім’я сина. Марія струснула грудку сухої землі з рукавички й натиснула кнопку.
— Слухаю, Денисе.
— Мамо, привіт, — протягнув син солодким голосом. — Слухай… У мене на машині гума вже зовсім у дрантя перетворилася. Корд лізе.
— До зарплати я не дотягну, а на виклики їздити треба. Перекинеш трохи до кінця тижня? Я з зарплати відразу поверну, зуб даю.
Марія зірвала сухий торішній листок із молодого паростка.
— Ні, Денисе, — сказала вона. — Зайвих грошей у мене немає.
— Мамо, ну колесо ж може луснути на трасі! Тобі що, рідного сина не шкода?
— Заробляй, сину! Ти ж здоровий чоловік! Усього доброго.
Вона скинула дзвінок і поклала телефон назад на дошку. Взяла лійку й неквапно пішла до бочки з прогрітою водою.
У голові крутилися звичні думки — “а може, треба було дати…” Але цього разу здоровий глузд переміг.
Як ви вважаєте, правильно вчинила мати, чи все ж перегнула? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!