– Ну от ми й удома! – Надія Василівна дбайливо опустила на підлогу свою кішку, яку привезла із собою. – Давай, Мурко, ти перша входь, як наказують звичаї.

Стара кішка обережно зробила кілька кроків і вмостилася посередині хати, розглядаючи незнайоме приміщення. Надія Василівна взялася за перетягування речей, які привезла зі своєї колишньої міської квартири.

Це заняття зайняло багато часу, літня жінка часто сідала відпочити, а допомогти їй не було кому. Нарешті, з тяжкою роботою було покінчено, і, присівши біля столу, пенсіонерка почала планувати своє майбутнє проживання на новому місці.

– Завтра треба буде відвідати сусідів, спробувати познайомитись. Дай боже, щоб люди були нормальні, не скандалісти. Ну що, піду спати, ранок вечора мудріший.

Надія Василівна стала пенсіонеркою нещодавно. Пропрацювавши все життя на одному підприємстві, вона заслужила до виходу на пенсію невелике свято, на якому новоспечена пенсіонерка навіть трохи розплакалася.

На згадку їй подарували альбом із фотографіями цього самого підприємства, було сказано на її адресу чимало добрих слів та побажань. Ну і, як водиться, про Надію Василівну пізніше благополучно забули.

Ось так і почалося нове життя жінки у стінах трикімнатної квартири, що дісталася після чоловіка.
Діти Надії Василівни, син і дочка, дорослі й самостійні люди, жили окремо, і самотність літньої жінки прикрашала старенька кішка Мурка, яка, втім, через свій похилий вік, велику частину дня спала на своїй підстилці.

Діти приходили до матері дуже рідко, але вона знайшла спосіб не нудьгувати. Велика домашня бібліотека, теж спадщина чоловіка, допомагала скоротати вечори, і Надія Василівна, любителька почитати, із задоволенням це робила.

Але невдовзі Надія Василівна зіштовхнулася з проблемою, яку треба було вирішувати терміново та невідкладно.

Вся справа в тому, що трикімнатні хороми висмоктували на своє утримання такі гроші, що призначена пенсія зникала, щойно встигнувши з’явитися.

Оплата всіх комунальних послуг, внески за капремонт та навіть за прибирання під’їзду зростали від місяця до місяця. Хоч як не намагалася жінка заощадити, грошей катастрофічно не вистачало.

“Треба просити допомоги у дітей, адже, зрештою, після мене ця квартира дістанеться їм, нехай беруть участь у її утриманні”, – вирішила пенсіонерка.

Костянтин, син Надії Василівни, вислухавши прохання матері і насупившись, почав обмірковувати ситуацію, чухаючи кінчик носа. Костя був досить успішним бізнесменом і на його допомогу мати розраховувала найбільше.

– Розумієш, мамо, зараз ти зі своїм проханням дуже не вчасно звернулася. Усі кошти у мене пішли на закупівлю товару, і вільних грошей нема. Може, згодом щось придумаю.

Костянтин обвів поглядом кімнату і додав:

– А ти постарайся жити економніше, пенсія в тебе вища за середню, має вистачати.

Мати не почала пояснювати синові, що іноді не залишається грошей навіть на найнеобхідніше, але, зітхнувши, промовчала.

Наступного дня Надія Василівна зателефонувала донці, звернувшись із проханням про допомогу.

– Що ти, мамо, звідки гроші? Діти ростуть не щодня, а щогодини, одяг новий треба , їсти хочуть постійно. А різні секції, гуртки – все ж таки платне! Ми самі ледве кінці з кінцями зводимо, зайвих грошей немає!

Знаючи, що її Людочка недавно купила нову машину, Надія Василівна не нагадала про це доньці, делікатно промовчала.

– А взагалі, мамо, тобі треба жити економніше, пенсії має вистачати!
– Дякую за пораду, Людочка, я постараюся! – Пенсіонерка, попрощавшись, повісила трубку.
– Отже, розраховувати я можу лише на себе! Ну що ж , почнемо тотальну економію!

Надія Василівна відкрила зошит та зробила перший запис. Тепер щодня вона педантично записувала всі поточні витрати, засмучуючись, що вони були більшими за попередні. Читала тепер Надія Василівна тільки в день, вона намагалася заощаджувати і воду, і продукти, регулярно обходила магазини у пошуках товарів зі знижкою.

Діти, котрі й так не регулярно відвідували матір, взагалі перестали приходити.

Але на день народження матері Костя та Люда прийшли разом. Надія Василівна була по-справжньому щасливою і після вручення їй скромних подарунків запросила дорогих гостей за стіл. Окрім неї та дітей, гостей не передбачалося (кішка Мурка не береться до уваги), стіл був накритий по-домашньому. Надія Василівна, економлячи на всьому, примудрилася, не витративши зайвої гривні , накрити пристойний, на її думку, стіл.

– Ось, дітки мої рідні, пригощайтеся! Ось варена картопля з кропом, смажена тріска в паніровці з житнього борошна та салат із капусти та зеленого горошку, заправлений олією. На десерт – вівсяне печиво, чай.

– Це що святковий стіл? – син невдоволено скривився. – Я думав, маминих делікатесів скуштувати, твоїх фірмових страв, а тут…
– Мамо, правда, що це за частування? Чи ти нам не рада? – Люда підтримала брата.
– Не кажіть дурниць, я завжди вам рада і люблю вас обох усім серцем. Але на делікатеси у мене просто немає грошей, тож чим багаті, тим і раді.
– Дорікаєш? Ти для цього запросила нас? – розлютився Костя.
– Досить нести нісенітницю! Я запросила своїх дітей на свій день народження та пригощаю тим, чим можу. Це мій щоденний раціон, та й те, рибу я їм на свята. Тож давайте за стіл! І без розмов, – голос Надії Василівни звучав сухо та жорстко.

– А давайте зараз замовимо піцу, роли і посидимо по-людськи? – Спробував врятувати положення Костя.
– Ну не знаю, у мене копійки зайвої немає, ви ж знаєте моє становище, – одразу занила Люда.

Але мати її перервала:
– Будемо їсти те, що є, і вистачить про це! Сідайте!
– Ну ні, таке частування я зміг би знайти в дешевій студентській їдальні! Дякую за все, я пішов! – грюкнувши дверима, Костянтин вийшов.

За кілька хвилин пішла і Людмила, цмокнувши на прощання матір.
Залишившись сама, Надія Василівна окинула поглядом скромний, але з любов’ю накритий стіл.

– А що, Мурко, погуляємо? – З гіркою усмішкою пенсіонерка підхопила кішку і присіла до столу.

Смеркало. Надія Василівна сиділа за столом на самоті (Мурка вже спала, згорнувшись клубочком на дивані) і пила чай. Думала.

Минуло кілька тижнів. У квартирі Людмили пролунав дзвінок. Дзвонив брат.

– Привіт, Людко! Новину вже знаєш?
– Ні, але судячи з твого голосу, трапилося щось екстраординарне.
– Так і є! Значить так, мама продає міську квартиру та переїжджає до села. Такі ж бабусі біля під’їзду на лавці їй порадили, от мати й зайнялася. Кажуть, уже й будиночок собі придивилася. Так що давай, дзвони їй чи сама до неї їдь. Відмов її, мене вона точно не послухає.
– Вже біжу! По телефону такі речі не обговорюються, я зроблю все можливе.

Але ні окремо, ні спільно дітям не вдалося, переконати матір, і незабаром вона все-таки продала квартиру за хороші гроші і без особливих почуттів з цього приводу з’їхала в куплений нею затишний, але просторий сільський будиночок, не забувши прихопити і свою улюблену кішку. .Вже наступного дня після приїзду , як і планувала пенсіонерка, вона почала знайомитись із сусідами.

Найближчий сусід, міцний і розважливий чоловік, пенсіонер, колишній військовий, вдівець, дуже зрадів новій сусідці.

– Вам обов’язково сподобається жити тут! Все поряд, все своє, від міста недалеко, регулярно ходять електрички, будиночок у вас міцний, є лазня і невелика городня ділянка, прямо за парканом стежка до лісу, а там і до річки рукою подати. Краса, одним словом! А якщо треба допомогти – так я з великим задоволенням! – Церемонно вклонившись, чоловік голосно засміявся.

Надія Василівна теж усміхнулася у відповідь – сусід їй дуже сподобався.
– Прошу ввечері на чашку чаю! Буду рада такому гостю! – отримавши позитивну відповідь, жінка продовжила своє знайомство із жителями села.

Як виявилося, у своїй більшості це були люди працьовиті та товариські. Багато хто, дізнавшись, що вона живе сама, пропонували негайну допомогу по господарству, що дуже порадувало Надію Василівну.

Згодом із багатьма сусідами жінка потоваришувала і перейшла на «ти». Особливо вона зблизилася зі своїм сусідом, пенсіонером, військовим Іваном Васильовичем.

Іван Васильович, або просто Ваня, як невдовзі почала звати його Надія Василівна, жив у селі не перший рік, переїхавши з міста після того ,як жінки не стало. Працьовитий і вмілий чоловік допоміг новій сусідці поправити паркан, переважив криваві двері в лазні, зробив новий садок замість старого, що вже напівзгнив.

Надія Василівна на подяку годувала Івана найсмачнішими стравами, на які могла витратити невеликі суми та застосувати всі свої кулінарні здібності.

-Нарешті є можливість пожити для себе! Навіть не думала, що так все вдало складеться, – Надія Василівна мислила тепер лише позитивно.

Минуло трохи часу, і жінка, на свій сором, раптом зрозуміла, що закохалася в сусіда як дівчисько.

А в місті життя йшло своєю чергою.
– Привіт, сестра! Ну, як там у тебе? Чи вдалося дізнатися у сусідів, де зараз живе наша мандрівниця?
– Так, я дізналася. Виявляється, наша мама купила будиночок у селі, зовсім недалеко. Скільки їй обійшлася ця покупка, не знаю, але явно не за ціною трикімнатної квартири в місті!
– Згоден. Гроші в неї мали залишитися. Я тут подумав, адже нам теж належить частина спадщини батька, тож треба їхати до неї та обговорити це питання. Мені треба було б нову сауну побудувати, от і гроші були б до речі.
– Ой, а мені як потрібні гроші! – Люда була, як завжди, у своєму репертуарі. – Мені зараз ці гроші, ой, як би знадобилися, старшому тільки цього місяця…
– Все! – обірвав її голосіння брат. – Збирайся, їдемо!

Надія Василівна копошилася за будинком, розбиваючи грядки. Нове заняття захопило пенсіонерку, і від оволодіння азами садівництва її відірвав голос сусіда.

– Надю, до тебе гості, зустрічай!

На порозі будинку стояли її діти – Костянтин із букетом квітів та Людмила з невеликою господарською сумкою, як видно, із гостинцями.

– Надю? Ти вже своя? – з усмішкою промовив Костянтин.

І кивнувши у бік сусідської хати, додав:
– Контакт із місцевим населенням, як я подивлюсь, налагоджений тісно.
– Та гаразд тобі, знайшов про що говорити!
Люда, підскочила до матері, обійняла її і заторохтіла:
– Нарешті ми тебе знайшли. Я так переживала де ти, що з тобою! Вночі не спала!
– Довго ж ви мене шукали, дітки мої дорогі, – сухо промовила Надія Василівна. – Але коли вже приїхали, то проходьте, чого на вулиці стояти.

Увійшовши до будинку, Костянтин оцінюючим поглядом обвів простору світлицю.

– Це скільки ж коштували такі хороми? Усі гроші за квартиру пішли чи лишилися? – Костянтин не став відкладати розмову про гроші надовго.
– Ти квіточки поклади, зламаються. Та й незрозуміло, навіщо квіти на селі? Он у мене під вікном ростуть, нічим не гірше. А щодо грошей, нехай тебе це не хвилює, мені вистачить, знову допомоги просити не буду.
– Мамо, але так не зовсім чесно! – у розмову втрутилася Люда. – Ми твої діти, теж маємо право на свою частину від продажу нашого житла.
– Я не дочула? Нашого? Що ж ви не хотіли допомогти у утриманні цього житла? Чи вже забули?
– Тоді так склалися обставини… – почав Костянтин, але мати його різко обірвала.

– Про гроші забудьте. Квартира моя, я там була прописана одна, значить, і розпоряджатися своєю квартирою я мала право, як хотіла! Ви не шукали мене, ви за грошима приїхали! Тобі, Костику, напевно хочеться нову сауну побудувати, а ти, Людо, мабуть, новий манікюр захотіла чи ще чогось. Не мати вам потрібна, а її гаманець.

– Так, неласково зустрічаєш, мамо! – Костя стояв біля столу, не знаючи, що сказати.
– А це вже як заслужили! – Надія Василівна пройшла повз дітей і, вийшовши на ґанок, голосно покликала сусіда.
– Іван, закінчуй свої справи! Обід готовий, давай, заходь! Гості вже їдуть, помилково до мене заїхали!

Коли в клубах пилу машина Костянтина зникла за селом, відвозячи його, сестру та їхні нездійснені бажання, в будинку пенсіонерки знову настала тиша, яку порушувало лише муркотіння старої кішки Мурки.

Минув рік. Вечір опускався на село, і двоє пенсіонерів, що сиділи біля самовару, увімкнули невелику настільну лампу. До них ніхто не приїжджав, незважаючи на близькість.

Але Надія і Іван були щасливі, щасливі тому, що доля на схилі років подарувала їм душевний спокій та дружню підтримку.