Ліда щойно прийшла з роботи. Вона втомилася, ще й не виспалася сьогодні.
Цілий день тільки й мріяла, як повернеться додому, ляже на диван і займатиметься своєю улюбленою справою – нічого не робити! Хоча б півгодини. Їй потрібен був відпочинок, але вона дещо про що забула.
– Матусю, а ти що на збори не підеш? – запитала її донька Ганнуся.
– От дідько! Це сьогодні?
– Так, за десять хвилин почнуться. А ти лежиш. Ти не захворіла?
Ганнуся була вже в п’ятому класі. Хороша дівчинка, розумниця, вчилася добре. Багато вчителів її хвалили.
Ліда любила доньку і пишалася нею, але всі ці шкільні збори раз на місяць її відверто дратували. Ох уже цей батьківський комітет!
Що їм вдома не сидиться? Чи справ своїх немає?
– А можна я сьогодні прогуляю? – запитала вона доньку.
– Матусю, сходи, будь ласка. Ти ж мені уроки не дозволяєш прогулювати! А я тобі що-небудь на вечерю приготую! Можу пельмені зварити. Хочеш?
Голод. Про нього Ліда теж забула від втоми, але при слові «пельмені» живіт зрадницьки забурчав.
– Тоді на всіх вари. Тато сказав, що сьогодні пізно буде. Нехай і йому на вечерю залишиться. Гаразд, сходжу, хоча мені все ще здається, що в нас занадто ініціативні деякі батьки!
– Я знаю, ти вже говорила, але все одно сходи, будь ласка, а то мені потім будуть висловлювати Лерка з Машкою. Набридло їх слухати!
Ліда слухняно встала з дивана, хоча її заповітні півгодини ще не минули. Вона швидко переодяглася, злегка припудрилася, щоб приховати жирний блиск на шкірі, і пішла. Добре, школа була за кілька хвилин ходьби. Вона майже не запізнилася.
Як зазвичай збори проходили без класного керівника. Усе-таки готувалися до Дня вчителя.
Хоча Людмила Михайлівна часто прогулювала їхні зустрічі, посилаючись на домашні справи або головний біль.
Мабуть, їй теж не в радість було тягатися сюди щомісяця. Надто вже часто.
– Запізнюєшся, Лідія Олексіївно! – діловито сказала Настя, голова батьківського комітету.
– Затримуюся! – весело відповіла Ліда, пропускаючи камінчик, що пролетів повз її город.
Вона вже давно перестала звертати уваги на знущання головних матусь, які тільки й були стурбовані тим, що їхні дітки стали найкращими представниками їхньої школи.
Приблизно півгодини вони обговорювали, що даруватимуть Людмилі Михайлівні на свято. Ну як обговорювали?
Батьківський комітет уже все давно вирішив, залишалося тільки похвалитися своєю черговою чудовою ідеєю, ніби не можна було надіслати повідомлення в класному чаті з сумою грошей, яку потрібно здати.
Усі збори Ліда сиділа злою і похмурою. Ще й голова розболілася як на зло, а в Насті був такий неприємний голос, що пищав. Кожне її слово віддавалося у скронях.
– Дівчата, я б хотіла з вами обговорити ще один момент! Ви ж знаєте, що ми давно змагаємося з А класом. Вони все носа задирають, вважають себе кращими за всіх.
До кінця року залишилося зовсім трохи. Потрібно підтягнути успішність. І в нас є окремі особистості, які зовсім не хочуть вчитися!
Як же Лідію бісили ці розмови про успішність. Її донька не була відмінницею, а від неї наче вимагали, щоб вона вчилася на відмінно. Тобто від мами. І так щоразу.
Вона тільки кивала головою, а вийшовши з класу, одразу про це забувала. Ну, не була вона стурбована бездоганною успішністю доньки.
Вчиться і слава богу. Настя втупилася прямо на Олену – єдину маму, з якою Ліда підтримувала стосунки поза школою.
Не сказати, що вони були найкращими подругами, але часом відпочивали разом із дітьми. У неї був син — ровесник її Ані, а ще маленька донька – півтора рочки.
Ліда не з чуток знала, що Оленці часом важко доводиться з двома дітьми. Та й Віталій її не був великим математиком, хоча й старався. Не всім це дано, але таким, як Настя, цього не поясниш.
– Олено, ти можеш нам пообіцяти, що приділиш більше часу своєму синові? – невдоволено запитала Віка, найкраща подруга Насті.
– Дівчата, ви ж розумієте, у мене донька зовсім маленька… – почала виправдовуватися Олена.
– У багатьох із нас є молодші діти. Не потрібно цим прикриватися! Віталік гірше почав вчитися. З такими успіхами йому не місце в нашому класі! – висловилася Настя, підтримуючи подругу.
Ось це вже був перебір. Ліда подивилася на неї і їдко сказала:
– Я б на твоєму місці краще помовчала щодо того, як виховувати дітей і займатися з ними!
– Що? – обурено скрикнула Настя, – Що ти собі дозволяєш?!
Ліда встала з-за своєї парти і попрямувала прямо до неї. Присіла на парту, за якою сиділа Олена, ніби захищаючи її своєю спиною, і продовжила.
– Настя, а ти знаєш, у якому будинку я живу?
– Звичайно, знаю! В одному будинку зі мною! Це тут до чого? І взагалі, адресами в нас Вікторія завідує!
– Тобто ти не знаєш, що я живу в сусідньому під’їзді?
– І що?
– А ти знаєш, на якому поверсі?
– Ні, мені все одно!
– Дуже даремно! Я живу на сьомому поверсі. І до речі, знаєш? У наших квартир є одна спільна стіна, а ще лоджії зовсім поруч. А стіни в нашому будинку майже картонні. В одній чхне хтось, а в іншій луною віддається…
Настя притихла. Вона почала здогадуватися, про що говорить Ліда, але вирішила, що зможе дати відсіч недбайливій матусі.
– І що ти цим хочеш сказати? Заздриш, що мій чоловік більше часу вдома проводить, ніж твій? – спробувала наїхати вона.
– Ні, я нікому не заздрю, а тим більше твоєму синові Володимиру. І знаєш чому? Тому що рівно о сьомій вечора, коли ви починаєте робити уроки, весь будинок чує, як ти на нього кричиш!
Від твоїх криків стіни здригаються. Мій чоловік уже навіть пропонував оплатити звукоізоляцію у вашій квартирі, щоб хоча б один вечір не чути, як твоя дитина ридає над зошитами!
Жінки в класі притихли в очікуванні. Таких подробиць про Настю раніше ніхто не чув. Усі вважали її ідеальною мамою, яка любить сина і приділяє багато часу його вихованню.
Щоб вона кричала на дитину? Хто таке міг собі уявити? Багато хто не вірив словам Ліди, але дивлячись на вираз обличчя Насті починали сумніватися в її адекватності.
– І до речі, коли ви з чоловіком лаєтеся, три під’їзди чують! Тож я б воліла, щоб і твій рідше з’являвся вдома.
Я взагалі не уявляю, як можна ось так розмовляти з чоловіком! Я вже мовчу про те, яким брудом ти його поливаєш мало не щодня!
Настя була в сказі. В її плани не входило втрачати свою корону. Ось тільки вона ніяк не могла придумати, що сказати у відповідь. Не одразу наважилася бити по хворому.
– Зате мій чоловік наліво не ходить, як твій!
– Та з такою дружиною не те що наліво, взагалі на жінок дивитися перехочеться. Він тепер, напевно, бідолаха думає, що всі жінки божевільні, як ти!
– Ти б краще за своїм чоловіком стежила, а не тут на людей наговорювала. Твоя донька, до речі, теж нещодавно погану оцінку з фізкультури заробила!
– Ти мою дочку не чіпай. І Віталія теж. І інших дітей. Нехай краще погані оцінки будуть, ніж лякаються, коли їхня мама ніс почухати захоче!
Нещодавно Ліда заходила до куми, яка живе на поверх вище за Настю. Вони разом піднімалися на ліфті.
Настя вирішила почухати ніс і підняла руку, а її син Володимир втиснувся в стіну і перелякано глянув на маму.
Вона тоді тільки пожартувала, мовляв, синку, ти чого? Ніс просто засвербів, але Ліда за реакцією хлопчика здогадалася, що мати не тільки кричить на нього як потерпіла, а ще й руки розспускає часом.
– На що ти натякаєш? – уже майже кричала Настя.
– На те, що до вас у будинок уже давно пора запросити органи опіки! І не натякаю, а відкрито заявляю.
Це тільки в школі твій Володимир такий успішний, а вдома його залякали ніби цуценя! – додала Ліда, – Тому він на інших дітях і відіграється, щоб хоч якийсь баланс у собі знайти!
– Та як ти смієш?!
Настя вже кричала, точніше верещала. Налякані матусі переглядалися і перешіптувалися між собою, несхвально поглядаючи на Ліду.
– Дівчата, я пропоную, як раніше, зустрічатися один раз на чверть, а не раз на місяць, як зараз! Хто за? – запитала Ліда, звертаючись до інших батьків. Ніхто не наважувався сказати й слова.
– Загалом, ви тут подумайте, а я, мабуть, піду! Усі важливі справи ми вже обговорили. Оленко, ти зі мною? – запитала Ліда.
Олена кивнула, і вони разом вийшли з класу, не чекаючи ще однієї порції крику від Насті.
– Це все правда? – запитала Олена, коли вони вже спустилися на перший поверх.
– Звичайно! Стала б я наговорювати?
– Ти ніколи не розповідала…
– А навіщо? Я б і зараз не розповіла, якби вона на тебе не наїхала. Щоправда, тепер трохи шкодую.
Просто втомилася сьогодні сильно. Зрештою, таких як вона вже не виправити.
Тільки сина її шкода. Боюся, до закінчення школи в нього нервовий тик буде або заїкання.
– Усе настільки погано?
– Навіть гірше.
За п’ять хвилин Ліда вже була вдома. Пельмені вже зварилися і чекали на неї в тарілці зі сметаною і вершковим маслом.
Дивлячись на їжу, мама забула про всі гидоти цього вечора і перейнялася теплою вдячністю до своєї маленької доньки.
– Ти в мене така розумниця! – з усмішкою сказала вона. – Дякую тобі, доню!
Вони разом повечеряли, а потім пішли у вітальню і ввалилися на диван, який на них уже зачекався. Ганнуся попросила подивитися мультики, а Ліда була тільки за.
Можна подрімати кілька хвилинок на повний шлунок. Але не встигла донька увімкнути свою улюблену програму, як знову пролунали крики за стіною.
Мабуть, Настю надто вже зачепили слова Ліди. Щоправда, не дійшли до неї.
Вона волала то на сина, то на чоловіка. Її голос неможливо було сплутати з іншим.
Мама й донька переглянулися. Вони вже звикли до таких концертів.
Зазвичай вони просто робили гучність вищою, щоб заглушити крики, але сьогодні Ліда попросила:
– Ганнусю, донечко, закрий, будь ласка, вушка!
– Ти чого, мамусю? – трохи злякано запитала дівчинка.
– Нічого, зроби, як я прошу! Будь ласка! – ласкаво сказала мама.
Дівчинка слухняно притиснула руки до вух, а Ліда підійшла до стіни, голосно по ній постукала і крикнула, що є сили:
– Заткнися ти вже, курка ненормальна! Весь будинок втомився від твоїх криків!
Крики в сусідній квартирі вщухли. Ганнуся перелякано подивилася на маму.
– Матусю, якщо ти не хотіла, щоб я почула, то нічого не вийшло. Я все чула.
– Ні, мила, я просто не хотіла, щоб ти оглухла! Вибач, якщо налякала тебе. Це був крик душі! – з усмішкою сказала їй мама.
Ліда знову лягла на диван поряд із донькою, обійняла її й заплющила очі, насолоджуючись тишею за стінкою.
