Я довго вагалась, чи писати цю історію. Та, можливо, вона комусь дасть віру, що після втрат може бути світло. Навіть тоді, коли здається — усе вже позаду.

Все своє життя я була звичайною жінкою. Працювала медсестрою в районній лікарні, рано вийшла заміж, народила сина. Жили скромно, але дружно. Мій чоловік Віктор був спокійним і добрим — саме таким, з ким відчуваєш себе захищеною, як за кам’яною стіною.

Та п’ять років тому він раптово помер. Інсульт. Ніхто не очікував. І ніхто не зміг підготувати мене до того, що прийде потім — тиша, пустота, самотність. Син уже мав свою сім’ю, жив окремо. А я залишилася одна в старій квартирі з фотографіями, які почали боліти.

Я ходила на роботу, мов тінь. Не раділа, не плакала, просто існувала. Але одного дня вирішила: якщо вже не для себе, то хоча б для пам’яті про чоловіка я мушу жити. Почала вивчати англійську онлайн. Так я познайомилась із Жоаном — вчителем музики з Португалії.

Спочатку просто листувалися. Потім спілкування стало теплішим. Потім — відеодзвінки. І, що найдивніше, я почала… чекати. Чекати його слів, усмішки, навіть мовчання.

Минув рік, і Жоан запросив мене до себе. Я боялася. Люди навколо казали, що це дивно, що це несерйозно. А син узагалі сказав: “Ти що, здуріла?”

Але я поїхала.

Португалія вразила мене з першого погляду. Синє небо, море, запах кави і… Жоан. Він був такий, як у листах — добрий, спокійний, уважний. Ми довго гуляли, мовчали, говорили про музику, про життя. І в цій тиші я відчула: я жива.

Зараз ми живемо разом. Я допомагаю йому в музичній школі, іноді навіть співаю з дітьми українських пісень. І кожного дня я прокидаюся з думкою: “Дякую, що наважилась”.

Нещодавно син написав мені:
“Мамо, я буду татом. І знаєш, я радий, що ти щаслива. Ти заслужила.”

Так, мені було 50, коли почалось нове життя. І воно — справжнє.