«Мені в житті не щастило з моменту зачаття …» – так почав цю історію немолодий професор, коли вкрай вже втомився від наших постійних голосінь. А «голосили» ми, група бізнесменів, підприємців, управлінців, які приїхали в кінці 90-х в каліфорнійський університет за новими технологіями в маркетингу і PR, виключно на тему: «звичайно, вам добре тут говорити… якби у нас такі податки / закони / вчителі / батьки / гроші / можливості … і т.п. були, – ми б …. ». І далі слідувала красива історія про те, щО «ми б»
Він вийшов з-за кафедри, присів якось бочком на першу парту і вимовив цю саму фразу: «Мені в житті не щастило з самого моменту мого зачаття…»
– Хочете розповім свою сумну історію?
– Звісно! – закивали ми. І приготувалися його жаліти.“
Я тут наводжу його розповідь у своєму викладі – як почула, як запам’ятала. Не просто запам’ятала, а засвоїла. На все життя:
– Мені в житті не щастило з самого моменту мого зачаття …
Мій батько, перебиваючись випадковими грошима від навантажень-розвантажень, зник з мого життя, як тільки дізнався, що його неповнолітня подруга – дівчина-мулатка, що віддає перевагу нічному способу життя, – «залетіла». Його як вітром здуло! Тому я – безбатченко.
Моє невезіння тільки починалося… Юна мулатка, хоч і виносила мене майже до терміну, щойно почула перший крик, одразу, на пологовому столі, відмовилася від мене. Так я, слабка беззахисна крихітка, яка тільки прийшла в цей чужий, незнайомий світ, залишилася зовсім одна … Людина, що кричить від безвиході на весь Всесвіт на руках у акушерки.
Далі – більше … Мені фатально не щастило … Мене не усиновили в дитинстві – я був дуже слабкою, хворобливою дитиною. До того ж в ті роки, народжений від мулатки, я взагалі мав мало шансів бути усиновленим. Тому з Будинку маляти, я потрапив до сиротинця.
Ну, тут вже … не щастить – так не щастить! Це був сиротинець для «кольорових» дітей. Яких нас там тільки не було… Я відчув сповна на собі все: і як б’ються китайці, і як плюються мексиканці, і як боляче щипають чорні…
Не щастило мені і з навчанням … Вчителі довго не затримувалися і весь час змінювалися. Так, чесно кажучи, і не з усіх предметів вони у нас в сиротинці взагалі були. Тому зі школою у мене теж, як ви розумієте, не склалося. Ну, просто – тотальне невезіння!…
… Він помовчав. Посидів в тиші, дивлячись кудись у підлогу… Потім підняв очі на нас. Ми, звісно ж, співчутливо чекали продовження цієї історії, не розуміючи – до чого він взагалі все це почав, – адже так гарно сперечалися з маркетингових питань всього півгодини тому.
– Я втомився розповідати вам це, – несподівано сказав він, – Це не моя історія … Хочете, я розповім вам СВОЮ?
Німа пауза … Нам залишалося тільки покивати головами, тому що ми взагалі вже остаточно загубилися: де тут чия історія, для чого він взагалі все це нам розповідає, та ще й мова англійська для багатьох з нас важко в своїх тонкощах давалася.
– А моя історія – ось … – продовжив він.
– Я по життю взагалі – дуже щаслива людина!
Мені пощастило прямо з самого моменту мого зачаття, коли мій недолугий татусь зник з життя моєї не менш недолугої матусі, а заодно і з мого життя – раз і назавжди! Можливо він відчув, що не зможе дати мені всього того, що допоможе мені вижити. Я вдячний йому за те його рішення … Хто знає, яким би я виріс і що б взагалі зі мною стало, якби моє дитинство і юність пройшли поруч з ним. Можливо він інтуїтивно зрозумів, що цей слабкий малюк ніколи не зможе стати сильним поруч з ним і тому тихо зник. І я вдячний йому за це.
А мені, між тим, продовжувало щастити.
Юна мулатка відмовилася від мене прямо на пологовому столі. І це вже був успіх! Тому що, якби вона забрала мене з пологового будинку, я взагалі не впевнений, що залишився б в живих … А так у мене, хоч і слабкого, недоношеного, з’явився шанс! Шанс на життя! І дала мені його вона… Моя недолуга сімнадцятирічна мати. Я вдячний їй за цю її відмову. І навіть в думках не хочу уявляти, як і де б я жив, як і де пройшло б моє дитинство, якби вона тоді не відмовилася від мене.
Ця її відмова теж надала мені сили. Адже оглушуючи Всесвіт своїм першим криком, я вже розумів, що надію я матиму в цьому житті лише на себе, я один … А це, напевно, все ж якусь концентрацію внутрішньої енергії викликає, погодьтеся … – посміхнувся він.
Далі — більше!
Мені пощастило, що мене не усиновили в дитинстві. Інакше я, хворобливий, ослаблений малюк, отримав би, можливо, дуже комфортні тепличні умови і турботу людей, які мене усиновили б, але чи допомогло б мені це стати сильнішим і впевненішим в собі? Чомусь я думаю, що ні. Саме життя в сиротинці навчило мене стійкості: я навчився у китайців битися, я перейняв у чорних їхні «щіпки», та й плюватися я можу ого-го як! Чи це не везіння!
Ну, а зі школою – це взагалі – окрема пісня! Вчителів не вистачало і кілька предметів, бувало, вів один чоловік. У старших класах ми якось здружилися з учителем біології, який був для нас «ходячою енциклопедією», – так сильно він був захоплений своїм предметом. І (ось везіння!) Він також викладав у нас ще й математику, що дозволяло нам зустрічатися на уроках кожен день! Ми багато спілкувалися. Звичайно у мене були відмінні оцінки тільки з його предметів. І коли постало питання вибору коледжу – я не роздумуючи, пішов туди, де потрібна була математика і біологія.
Потім був університет.
Потім – наукова робота.
Сім’я. Діти. Онуки. Правнуки …
Я радий, що народився під щасливою зіркою!
І вдячний Долі за везіння.
Він продовжував з посмішкою сидіти на краєчку парти. А ми «переварювали» все щойно почуте…
– Ось вам дві історії, два погляди, на одне і те ж життя, – сказав він, встаючи з парти і піднімаючи перед собою дві відкриті долоні, як шальки терезів, – Вам яка більше до душі?
Автор: Ірина Рижкова
