Мені сором і зізнатись, але мої батьки не хочуть повертатись додому, хоч обом уже давно за сімдесят. Тато і мама обрали старіти у маленькому селі в горах Італії. Але не це мене гнітить і турбує, а те, чим вони там займаються.

Мені людям в очі соромно дивитись і відповідати казками на запитання: “А коли то Люба і Анатолій повернуться? То їм скільки? За сімдесят? І оце досі на заробітках?” – цокають кумачі язиками і поглядом красномовно так: “Батьків не бережеш”.

Я після таких розмов знову і знову набираю батька, або маму і прошу вже їхати із Італії в Україну, бо й правда, скільки можна? Та от у них одна відповідь:

— Не клич і не чекай. Тут ми віка звікуємо.

Я ж коли батьки разом за кордон подались, була і щаслива грішним ділом. Бачте, 25 років тому я не мала ні квартири ні освіти. Ми ж із села, навіть швидше – хутора.

А які мали заробітки окрім праці при землі? Та всі знають, що на городі мільйон не виросте, як і у хліві. Хіба недуги. От і поїхали батьки до сестри маминої в Італію. Так, для чоловіків там роботи не було, але порахували, що й випадкові татові заробітки будуть більші від того, що він тут мав.

Їм пощастило, бо мали гарну роботу цілих 12 років і на одному місці: доглядали вони стареньку подружню пару. То вже поки там тато і мама працювали я із сім’єю до них не раз приїздила. Потім ще мама доглядала сеньйору а тато був садівником.

Дякуючи батькам я отримала і квартиру і освіту хорошу справді. Нині ми з чоловіком відкрили свій магазинчик продуктовий у нашому селі. Не надто великі прибутки, але більше ніж мали б якби працювали на когось.

Могли б і в місті жити, та квартиру залишили доньці своїй. А що нам бракує у селі, якщо от тут у нас робота у дворі прямо і вже все налагоджено роками?

Ото єдине, що бентежить і непокоїть – тато і мама. Обом за сімдесят, а додому їхати ніяк не хочуть.  Живуть вони у маленькому селі в горах і кажуть, щоби я їх не чіпала і не чекала.

Та якби ж лиш це. Бачте, тато імама у тому селі не просто так живуть у маленькому будинку, вони працюють дідусем і бабусею у нашої українки, яка заміж за італійця вийшла.

Батьки їдуть на роботу, а діти прибігають до моїх батьків. Звісно. то не малюки, а трішки старші діти, та все ж. Мама готує їсти, наглядає за ними. Оскільки професія у неї – учитель, то й математикою з ними займається.

Я все ніяк не можу зрозуміти своїх батьків. Невже у них у запасі є ще одне життя, яке вони проведуть з родиною? Дуже важко усвідомлювати, що батьки проміняли сім’ю на чужих дітей.

Мама каже, що я її не розумію. А я таки не розумію. Скажіть, невже то нормально? Багато таких “заробітчан” у сімдесят із хвостиком?