У сорок сім років Андрій потрапив до лікарні — серце. Лікувався, тримав дієту, слухняно виконував усі рекомендації. Йому порадили санаторій. Рідні хвилювалися, дружина підтримала. Гроші були, тож він поїхав.
Уже на перші вихідні Ірина вирушила до чоловіка. Санаторій був недалеко, лише за сто кілометрів.
— Ірино, навіщо ти приїхала ще й без попередження? Мене ж тут лише три тижні не буде. Та й годують нормально, а ти стільки всього привезла!
— Це ж домашнє, ти таке любиш.
— Дякую, звісно, але більше не приїжджай. Вдома клопотів повно, а ти на мене час витрачаєш. Літо, грядки, посуха.
— От повернешся — і тобі поливати, прибирати. У мене тут усе добре, лікують, процедури. Два тижні швидко минуть.
І справді, два тижні промайнули непомітно. Андрій дзвонив пізно ввечері, казав, що все, більше ніколи, ці процедури й усе інше.
Ірина готувалася зустрічати чоловіка. Зварила його улюблений суп, зробила салат. Але Андрій не приїхав, а телефон був поза зоною.
Ірина подзвонила в санаторій — виявилося, він виїхав. Потім зателефонувала в довідкову автовокзалу — автобус прибув за розкладом, без жодних пригод.
Андрія не було. Після безсонної ночі від нього прийшло повідомлення:
— Не приїду, речі заберу пізніше.
Після цього його телефон знову вимкнувся.
За тиждень він з’явився — не сам. Ірини вдома саме не було, але їй подзвонила сусідка. Біля будинку стояла якась червона машина, у марках Ірина не розбиралася. Андрій збирав свої речі, а його супутниця ходила кімнатами.
— Ірино? — здивувався чоловік.
— А що? Ти думав побачити когось іншого? Це мій дім, і я можу бути тут у будь-який час. Дивує? Хотів тихенько зібратися й поїхати? Не хотів дивитися мені в очі?
— Я йду.
— Жінко, я вас не кликала, ви тут зайва. Чекайте мого чоловіка в машині або на вулиці.
— Яка я вам жінка! — обурилася та.
— Це нічого не змінює. Вийдіть геть!
— Ірино, ти раніше так не розмовляла!
— Речі зібрав? Допомогти?
— Зібрав. Я б ще гроші взяв. Половина за законом моя.
— Твої гроші на твоїй картці!
— На моїй картці зарплата, та й то вона була давно. Там майже нічого немає. Я про твою картку. Там гроші від продажу дачі.
— Це гроші від продажу дачі мого батька! Ти там і цвяха не забив. Вона нам була не потрібна, а гроші від її продажу мали піти на ремонт — вікна, двері, кухню.
— Мені теж потрібні гроші, мені ж треба якось жити. Я був на лікарняному, потім у санаторії. Я поки що не працюю!
— Не працюєш, зате по бабах бігаєш! І про санаторій — його оплачено з цих грошей. Тепер ти мені винен!
— Та я на тебе в суд подам! Ти мусиш мене утримувати!
— Це ж ти від мене йдеш. Ти вже подав на розлучення, я отримала повідомлення. Ідеш — то йди. Не тримаю. Поспішай, на тебе там чекають!
— Я боявся твоєї істерики, а ти…
— Я думала, коли ти не приїхав, що сталося щось непоправне. Дзвонила всюди, навіть у лікарні та морги, всю ніч не спала.
— Тоді в мене була істерика, зараз ні. Я живий, майже здоровий. Напевно, це краще, ніж тебе ховати. У моїй душі тільки серце, а тебе там більше немає.
Андрій пішов зі своїми речами. Ірина вже не плакала — тієї ночі їй і так вистачило. Син став на бік матері, дочка просто мовчки переживала. Згодом діти почали спілкуватися з батьком — це ж їхній батько.
Ірина зробила ремонт у будинку, усе так, як і планувала: нові вікна, нові двері, кухня. Вона жила й працювала. Минуло десять років після розлучення, навіть трохи більше. Пізно ввечері зателефонували з незнайомого номера.
— Ірино, добрий вечір. Це Валентина, дружина Андрія.
— Майже ніч. Чим зобов’язана?
— Андрій у лікарні. Потрібна термінова операція.
— І що? Ти ж дружина, моєї згоди на це не треба.
— Потрібні гроші, багато грошей, а в нас стільки немає. Інакше він не виживе.
— Я йому ніхто! Для мене він пішов із життя в той день, коли мав повернутися із санаторію.
— Не допоможеш? Я так і знала. Поговори з дітьми, бо вони відмовляються. Він же їх виховував!
— У них іпотеки, діти.
— А в нас маленька дитина, вона може лишитися без батька або з інвалідом!
— Мене ваше життя не цікавить.
— У тебе ж є гроші!
— А тобі звідки це відомо?
— У тебе завжди були гроші, так каже Андрій.
— Прощавай!
Ірина заблокувала її номер. Пізніше вона дізналася, що ніякої операції колишньому не потрібно було. Просто борги, просто кредити — і чималі…
Як кажуть, за що боровся, недолугий…
Пишіть у коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!