“– Мені тепер навіть нема де зупинитися в рідному місті! Ну чому вони так поступають зі мною? Хіба я не дочка? Хіба не сестра Тамарці?

“– Мені тепер навіть нема де зупинитися в рідному місті! Ну чому вони так поступають зі мною? Хіба я не дочка? Хіба не сестра Тамарці?

Вона задумливо поклала телефон біля себе на диван. Тут поряд з’явився чоловік, обійняв:

– Олено, що трапилося?

– Брат пішов із життя, – уткнулася в чоловіка і заплакала. – Допився, Мишко!

– Сестра зателефонувала?

– Хто ж ще? Одразу сказала, що грошей на похорон немає.

– Олено, їдь! Брат все ж таки, треба по нормальному поховати.

– Андрію, я розумію, що брат, але чому вони так зі мною вчиняють, – і вона, вкотре, почала виливати душу.

– Батька сорок років тому пішов із життя, один! Гаразд, ми далеко живемо, але ж Тамарка та Мишко поряд жили. Ми приїхали, гроші привезли. А будинок Тамарці дістався.

– Ми ж в цьому будинку в дитинстві всі разом жили. Це вже потім, коли ми стали дорослими, мама з ним розлучилася.

Жіночі прикраси

– Уже скільки років минуло, – Андрій міцніше обійняв дружину. – А ти все сердишся.

– Мама двокімнатну квартиру від заводу отримала, – продовжила Олена, ковтаючи сльози. – Мишка тоді за ґрати посадили. Повернувся, мама вже хвора була. За рік її не стало.

– Я знову з грошима поїхала, поховала. Квартира Мишкові дісталася. Він навіть, на згадку про маму, мені її улюблений килим не віддав.

– А килим невдовзі у Тамарки у квартирі опинився. Вона на той час будинок батька на дві квартири обміняла, собі й дочці, Оксані.

– Олено, ну що ти собі нерви псуєш?

– А зараз вони змусили Мишка в останні його дні, заповіт на квартиру на Оксанку скласти. Її дочці з чоловіком нема де жити.

– Мені тепер навіть нема де зупинитися в рідному місті. Ну чому вони так поступають зі мною? Хіба я не дочка? Хіба не сестра Тамарці?

– Гаразд тобі, заспокойся! У неї один чоловік від хмелю оковиз, інший – хворий лежить, – чоловік погладив її по голові.

– Навіщо нам їхня стара квартира? У нас он, яка хороша, і машина є, і на літній відпочинок грошей вистачає.

– Андрію, ну, як ти не розумієш? Не потрібна мені їхня квартира! Прикро, що вони так ставляться до мене. Просто сіли б з Тамаркою, поговорили, і я б все їм залишила.

– А згадай, коли батька не стало? У нас діти були маленькими, як нам гроші потрібні були. Це зараз, коли тобі й мені й пенсію платять, і зарплату. Тобі ще й зарплату підвищили. Ми все можемо собі дозволити. А тоді?

– Все, Олено, я поїхав на вокзал тобі за квитком, а ти збирайся! До відправлення потягу чотири години лишилося.

– А якщо квитків не буде?

– У купейному завжди є. Спокійно вночі поспиш, а вранці там будеш.

Чоловік поїхав. Олена подзвонила дочці та синові, і почала збиратися в дорогу, а важкі думки продовжували лізти в голову:

– Подружки так добре живуть зі своїми братами та сестрами, а ми добре жили один з одним хіба що в далекому дитинстві.

– Потім чоловік відвіз мене в це місто, понад сорок років уже минуло з того часу. Швидко ми тут обжилися, чоловік добре заробляв.

– У дев’яності, звичайно, важко було, але Андрій все одно примудрявся заробляти на життя, хоч і працював без вихідних. Дочка заміж вийшла, син одружився. Внуки пішли.

– Гроші почали водитися, куди нам стільки двом? І на подарунки онукам вистачало і на чорний день намагалася відкласти. Мене Андрій все лаяв, коли я про «чорний день» говорила. Змушував на щось світле відкладати.

Зирнула у вікно:

– Ой, дочка приїхала!

Та зайшла:

– Мамо, я заходити не буду, поспішаю, – дістала п’ять тисяч. – Хоч я твого брата особливо й не знала, купи йому й від нас вінок.

– Добре.

– Ти сьогодні їдеш?

– Так, батько за квитком поїхав.

– Гаразд, мамо, я побігла!

Приїхала Олена до свого рідного міста. Спочатку після переїзду часто сюди їздили, в основному, у батьків чоловіка зупинялися. У них трикімнатна квартира була.

П’ять років тому, свекра та свекрухи не стало, якось швидко, один за одним. Брат чоловіка квартиру одному зі своїх синів залишив, виплативши братові гроші за половину. Все, як у людей.

Ось тільки Олена тепер і не знала, куди з вокзалу поїхати, у кого зупинитися.

– Олено, – пролунав окрик.

– Женя? – Вона здивовано побачила дівера, що стояв біля машини.

– Андрій дзвонив, сказав, що тобі нема де зупинитися. Поїхали до нас!

– Якось ніяково.

– Я розумію, що у вас з моєю дружиною стосунки натягнуті, – по його обличчю ковзнула посмішка. – Але кілька днів, як-небудь, одна одну потерпіть.

І ось зустріч із рідною сестрою, без обіймів.

– Де брат зараз? – Олена одразу перейшла до справи.

– Тут, у морзі, – відповіла сестра сором’язливо відводячи очі. – Ми з Оксанкою по п’ять тисяч склалися, а треба двадцять, якщо скромно…

– Ходімо, там розберемося.

Зайшли. Олена переглянула ціни на ритуальні послуги та повернулася до сестри:

– Давай свої гроші!

Та вийняла з кишені десять тисяч м’ятими купюрами. Жінка за столом підрахувала все за прейскурантом, вийшло двадцять дві. Олена додала свої, та віддала необхідну суму.

Коли вийшли на свіже повітря, сестра запитала:

– А з поминальним обідом що?

– Я зайшла у два найдешевші кафе. Там по триста гривень з людини.

– Скільки людей буде?

– Я не знаю… родичів у нас мало лишилося… його друзі…

– Ходімо! Я на двадцять людей оплачу.

Похорон пройшов, звичайно, не по багатому, але гідно. Брата поховали поряд з матір’ю та батьком. У Олени майнула думка:

Жіночі прикраси

– Важко жилося тут моїм родичам, але, вони будуть усі разом на цвинтарі лежати, а я на чужині, і ніхто з родичів, що живуть у цьому місті, не приїде мене проводити, але тут же майнула інша думка.

– Мій дім тепер не тут, а там, де коханий чоловік, діти та онук. Де не треба позичати гроші до зарплати та збирати на «чорний день». Там буде кому доглядати мій надгробок.

Дівер привіз її назад на вокзал. До відправлення потягу залишалося хвилин двадцять.

– Женю, їдь додому! – Відчула, що родич кудись поспішає.

– Гаразд, – кивнув. – Ти там передавай привіт Андрію і всім своїм дітям та онукам.

Незграбно обійняв і побіг.

Поволі я пішла на перон. Поставила важку сумку на лаву і сіла поряд:

– Коли років тридцять-сорок тому приїжджали сюди, стільки було тих, що проводжали, а тепер нікого. Та я, мабуть, більше й не приїду сюди.

За думками не помітно пролетів час і оголосили про прибуття потягу. Вона підійнялася, дивлячись у той бік, звідки той має приїхати:

– Олено! – пролунав крик.

До неї бігла сестра:

– Оленко, сестричко, пробач мені за все!

– Тамаро, припини! – обняла сестру, а в самої сльози з очей.

Таке відчуття, що назад перенеслися на пів століття тому, і зараз просто розлучається із сестрою не назавжди, а на кілька днів.

Підійшов потяг, оголосили посадку.

– Олено, не тримай на мене зла! – крізь сльози попросила сестра.

– Я не тримаю, – міцніше обійняла сестру. – Мені час.

Потяг рушив і поніс Олену туди, де її будинок.

Коли потяг зупинився у її рідному місті, і, щойно відчинилися двері, Олена побачила коханого чоловіка. Він схопив її сумку, а потім її саму, поцілував.

– Все нормально?

– Нормально, поховали гідно.

– Усе, ходімо, – і повів дружину до виходу з вокзалу.

– Андрію, а я з Тамарою помирилася, – на обличчі у дружини майнула посмішка.

– Ну і правильно! Ви ж сестри.

– Давай, наступного року поїдемо туди разом. Побачимо всіх родичів, сходимо на цвинтар до твоїх та моїх батьків.

– Звісно, поїдемо! Поки ми живі, будемо наводити лад на цвинтарі та відвідувати тих, хто вже не з нами. Хто ж, як не ми?..

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.”