Минуло кілька місяців відтоді, як не стало бабусі Софії. Оксана досі ловила себе на тому, що о шостій вечора тягнулася за телефоном, аби набрати знайомий номер і спитати, чи бабуся вже вечеряла.
Старенька залишила по собі велику трикімнатну квартиру в старому будинку з високими стелями й широкими підвіконнями, на яких вона розводила фіалки.
На спадок претендували двоє: сама Оксана та її двоюрідна сестра Лариса. Оксана одразу сказала, що не хоче зайвих клопотів.
— Мені простіше взяти грошима, — пояснила вона дядькові Андрієві, молодшому синові бабусі. — Нотаріуси, черги, довідки, усе це тягнеться місяцями. Я не маю на це ні часу, ні сил.
— Добре, — кивнув той. — Я викуплю твою частку, а квартиру перепишемо на Ларису.
Наступного дня Оксана підписала папери й отримала гроші. Вона думала, що на цьому все скінчилося, хоча насправді все тільки починалося.
Бабусі було дев’яносто п’ять. Останні роки вона ледве вставала з ліжка, руки тремтіли так, що чашка ходила ходором, а серце час від часу нагадувало про себе різкими нападами.
Оксана жила в сусідньому районі, тож приходила майже щодня. Разом із тіткою Галиною, старшою бабусиною донькою, вони ділили обов’язки навпіл. Одна прибирала, інша варила суп, одна їхала в аптеку, інша йшла платити за світло й воду.
Тітка Галина для Оксани була майже рідною матір’ю. Батьків не стало, коли дівчинка ще ходила в садок, і саме Галина забирала її зі свята в групі, заплітала коси, вчила з нею вірші. Власних дітей Бог тітці не дав, і вона вклала у племінницю все, що мала.
Дядько Андрій, навпаки, з’являвся рідко. Після школи він вступив до інституту в сусідній області, десь за двісті кілометрів, там одружився й залишився.
Приїздив на Різдво, на Великдень та на бабусин день народження, і то не щороку. Дружина його, жінка гостра на язик, із свекрухою не знайшла спільної мови з першої зустрічі й роками підточувала чоловіка словами.
— Твоя мати мене не поважає, — казала вона. — Чого ми маємо їздити туди й слухати докори?
Тому Андрій не їздив.
Лариса весь цей час жила своїм життям. Оксана бачила її на похоронах та ще двічі за десять років. Коли від родичів долетіла звістка, що Лариса розлучилася з чоловіком Русланом, Оксана щиро пошкодувала сестру.
Квартира в такій ситуації стала для неї справжнім порятунком. Оксана навіть подумала, що переїзд сусідки з рідної крові може стати нагодою нарешті зблизитися.
Вона помилилася.
Була субота, вихідний, і Оксана заздалегідь запланувала генеральне прибирання. Чоловік Богдан працював у зміні до вечора, трирічний Тарас гасав коридором на сидячому самокаті, а вона вже встигла вимити вікна й дістала пилосос, коли в двері хтось постукав.
— Привіт, сестричко, а ми до тебе в гості, — весело сказала Лариса, переступивши поріг, і тут же сунула Оксані в руки своє пальто.
Її син, десятирічний Артем, навіть не думав знімати черевики. Він упевнено пройшов у кухню, лишаючи на білому килимі темні сліди, і почав відчиняти шафки.
— Мам, а де в них цукерки?
— Пошукай, сонечко, десь мають бути, — відповіла Лариса й звернулася до господині. — Ой, а чого в тебе холодильник такий порожній. Хіба так зустрічають рідню?
Оксана розгубилася. Вона хотіла було сказати, що ніхто нікого не попереджав, але слова застрягли. Родичі ж усе-таки, подумала вона, а чого не зробиш заради миру.
Вона відклала пилосос і взялася за плиту. Нарізала салати, запекла курку з картоплею, нашвидкуруч зробила бутерброди з сиром та шинкою. Лариса тим часом розсілася в кріслі й розповідала.
— Ти не уявляєш, який мій Руслан був небожитель. Нічого не робив по дому, нічого. Прийде з роботи і лежить на дивані, а я кручуся, як білка в колесі.
— Мені дуже шкода, — тихо сказала Оксана.
— А Артем зовсім від рук відбився. Я йому слово, він мені десять у відповідь. Така я нещасна, така нещасна, ніхто мене не розуміє.
Оксана кивала й підкладала їй у тарілку то курку, то салат. О сьомій вечора вона вже поглядала на годинник. Скоро мав повернутися Богдан, утомлений, голодний, і їй хотілося, аби в домі було тихо.
— Ларисо, — обережно почала вона, — уже пізно, мабуть, вам час збиратися.
— Та що ти, посидимо ще трохи, — відмахнулася та. — Ходімо у вітальню, увімкнемо телевізор.
Натяків вона ніби не чула зовсім.
Так вони й просиділи до першої ночі. Лариса переказувала все те саме, іншими словами, щоразу додаючи новий епізод про Руслана, який не вигулював собаку, не купував хліб, не питав, як минув день.
Оксана вже не слухала, а лише дивилася на втомлене обличчя Богдана, який тихо вечеряв на кухні, не бажаючи вмішуватися. Тарас давно спав. Лариса пішла тільки тоді, коли Артем розплакався й заявив, що хоче додому.
Вранці, ще не було й дев’ятої, у двері знову подзвонили. Оксана відчинила з чашкою кави в руці й побачила на порозі Ларису.
— Чого так довго не відчиняєш, — буркнула та. — Я вже втомилася чекати. Курка в тебе лишилася, та смачна? Я така голодна, що слів нема.
Вона рушила вперед, але Оксана ступила в бік і перегородила прохід.
— А хіба ти сама не вмієш готувати? — спокійно спитала вона.
— Що?
— Можу дати рецепт. І сказати, де я беру таке м’ясо. Продавця знаю особисто, він робить гарну знижку.
Лариса повільно, плямами, почервоніла.
— Ти що, мене соромиш, — прошипіла вона. — Мене, яка тільки-но пережила розлучення.
— Я нікого не соромлю. Я пропоную допомогу.
— Нахабна ти, ось що. Вчора я до тебе по-людськи прийшла, а ти мене не те що не пригостила, ще й слухала з кислим обличчям.
— Я приготувала тобі вечерю, — відповіла Оксана, вже й сама підвищуючи голос. — Три години стояла біля плити, а потім слухала про Руслана до першої ночі. А в мене є своя родина, і чоловік прийшов зі зміни втомлений.
— Ой, які ми зайняті. Ой, яка в нас сім’я. А то що я одна з дитиною, то нікого не обходить.
— Обходить. Але приходити без попередження, без запрошення, у чужий дім, як у власний, не можна.
— У чужий дім, — перекривила Лариса. — Подумати тільки, яка господиня. Та в тебе серця нема. Ти мені нічим не допомагаєш, а ще й кривдиш.
Вона говорила так голосно, що по сходах хтось відчинив двері, а потім ще одні. Сусідка з четвертого поверху, баба Ніна, висунулась і мовчки спостерігала. Оксана відчула, як гаряче стало щокам.
На порозі з’явився Богдан. Він вийшов у домашній футболці, спокійний, але з таким поглядом, що Лариса на мить замовкла.
— Ларисо, — тихо сказав він, — прошу вас іти.
— Це ви мені наказуєте?
— Я прошу. Вдруге просити не буду.
— Та ви обоє хороші, — вона підхопила сумку й повернулася до сходів. — Ще пошкодуєте, ще попросите вибачення.
— Більше не приходьте до нас, — додав Богдан і зачинив двері.
Оксана притулилася до стіни. У вітальні гомоніли мультфільми, пахло кавою, а на килимі ще лишалися вчорашні сліди.
— Ти все зробила правильно, — мовив чоловік, обіймаючи її за плечі.
— Я знаю, — відповіла вона. — Але мені чомусь так гірко.
Вона гадала, що це кінець. Минула година, не більше, коли задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я дядька Андрія.
— Алло, — обережно відповіла Оксана.
— Як ти посміла, — загримів у слухавці його голос. — Як ти змогла вигнати мою доньку з дому. Вона тільки розлучилася, їй зараз тяжко, їй потрібна підтримка, а ти що робиш.
— Дядьку, я нікого не виганяла. Лариса прийшла без запрошення два дні поспіль і поводилася так, ніби це її дім.
— Вона твоя сестра.
— Сестра, — погодилася Оксана. — Але це не дає їй права вимагати, щоб я її годувала й слухала до півночі.
— У тебе ні серця, ні совісті немає, — зірвався він. — Ми з тобою по-людськи розійшлися, я заплатив тобі добрі гроші, а ти так відплачуєш.
— Гроші ви заплатили за мою частку у спадку. До нашого дому вони жодного стосунку не мають.
— Ти невдячна.
— А ви несправедливі, — спокійно сказала вона й натиснула на відбій.
Руки в неї тремтіли. Вона сіла на край дивана, ніби це вона вчинила щось недозволене, і довго дивилася в одну точку. Богдан приніс їй воду.
— Не переймайся. Вони теж колись зрозуміють.
— Сумніваюся, — прошепотіла вона.
Ввечері зателефонувала тітка Галина. Її голос звучав сухо, майже холодно.
— Оксано, ти зрозумій, я тебе не засуджую, але все ж. Вона ж така нещасна. Хіба не можна було трохи потерпіти заради родини.
— Тітко, ви мене знаєте. Я ніколи не відмовляла в допомозі. Але вона прийшла й сказала, що в мене порожній холодильник. У мене, в моєму домі.
— Може, вона не хотіла образити.
— Хотіла чи ні, вона образила, — відказала Оксана. — Я терпіла вечір. Другого не витримаю.
Галина зітхнула й нічого не відповіла.
Минуло два тижні. Телефон мовчав, і Оксана вже майже звикла до цієї тиші, коли ввечері пролунав дзвінок. На екрані знову було ім’я тітки.
— Оксанко, — голос Галини звучав хрипко. — Ти вибач мені, що я тоді говорила з тобою різко. Я не знала.
— Що сталося, тітко?
— Поки не сталося на моєму порозі, я не вірила. Після того, як ти її не пустила, вона почала ходити до мене. Спершу я приймала її, розуміла, співчувала. Приходила вона то на чай, то на обід, то просто посидіти. Я не відмовляла.
— Я так і думала.
— А позавчора повертаюся з роботи, а двері не замкнені. Я так злякалася, думала, що це злодії. Стою на сходах, серце калатає, ледве дзвоню сусідці. А коли зайшла, бачу, що на кухні сидить Лариса й спокійно їсть мій торт.
— Який торт.
— Той, що я спекла подрузі на день народження. Три години над ним сиділа, прикрашала. А вона сидить, жує, ще й усміхається. Каже, що знала про запасні ключі, які я колись залишала в бабусі, і вирішила прийти на вечерю.
— Тітко, це вже зовсім за межею.
— Я їй так і сказала, — продовжувала Галина. — Питаю, як вона наважилась. А вона мені: ви ж родина, чого ви так реагуєте. Я попросила віддати ключі. Вона образилася й пішла, грюкнувши дверима.
— Мені шкода, що так вийшло.
— Мені шкода, що я тебе не розуміла, — тихо мовила тітка. — Таку нахабу ще пошукати треба. Прости мене, дитино.
— Тут нема за що прощати, — відповіла Оксана. — Ви ж мені як мати.
Вони довго розмовляли того вечора. Галина розповідала, як змінила замки, як поговорила із сусідами, щоб не відчиняли чужим. Оксана слухала й відчувала, що гіркота, яка душила її всі ці дні, потроху відпускає.
Дядько Андрій ще раз спробував повернути мир. Він зателефонував навесні, говорив м’якше, ніби обережно ступав по тонкій кризі.
— Оксано, може, ви все ж помиритеся. Лариса нервує, вона в складному стані.
— Дядьку, я не тримаю на неї зла.
— То що тоді.
— Я просто не хочу, щоб вона приходила до мене без попередження і поводилася так, ніби їй усі винні. Якщо вона навчиться питати дозволу, я зустрінуся з нею на нейтральній території.
— Вона не навчиться, — зітхнув він. — Вона така.
— Тоді нам нема про що говорити.
Він замовк. Оксана чула, як десь далеко дзвонить телефон, ходять люди, життя тече своїм ходом.
— Я тобі не заперечую, — нарешті сказав дядько. — Але мені важко.
— Розумію, — відповіла вона. — Це ваша донька. Але й у мене є родина, яку я мушу берегти.
Вони попрощалися стримано, без образ, але й без теплоти.
Тепер, зустрічаючись із Ларисою у дворі, Оксана просто проходить повз. Та теж робить вигляд, що не бачить. Вони минають одна одну, мов незнайомки, хоча в обох у жилах тече кров бабусі Софії.
Оксана ні на кого не ображається. Вона щиро бажає сестрі щастя, спокою й терпіння, а ще, коли вже на те пішло, добрих манер.
Якщо колись Лариса зрозуміє, що родинні зв’язки не дають права користуватися чужою добротою, двері Оксаниного дому будуть відчинені. Але вже тільки після дзвінка й запрошення.
Олеся Срібна