– Давно казала, розлучатися їм треба! – вигукнула свекруха. – До чого вона мого синочка довела!

– Знаєте, – відповіла Настя, – Микола теж не святий! А скільки він мені нервів витріпав…

– Так, Олено, не нагнітай! – Сказала мама Насті. – Микола твій також не подарунок!

– Від тещі я іншого не чекала! – Крикнула Олена Борисівна. – У тебе ж одне в голові, як би зятя зжити! Ти й твоя дочка!

– Олено Борисівно! – Вигукнула Настя. – Ніхто Миколу не чіпав! Він сам кому хочеш влаштує!

– Мовчала б уже! – сказала Олена Борисівна. – Була б ти нормальною дружиною, цього всього не було б!

– Якби ви нормально сина виховали, – не залишилася в боргу Настя, – він не був би таким слабким!

– А що ж ти з ним сімнадцять років у шлюбі прожила? – єхтдно сказала Олена Борисівна. – Відпустила б на волю! Так, ні! Вчепилася в нього, що не забереш!

– Олено, досить у всьому звинувачувати мою дочку! – гукнула Ганна Федорівна. – Вона просто хотіла щасливу родину!

– А я не тільки її звинувачую! – відповіла Олена Борисівна. – У мене й до тебе претензій назбиралося! Ти чого мого хлопчика на своєму городі гарувати змушувала?

Він міський хлопчик! Йому ваші поля та городи завжди були все одно! А тобі ж твій урожай найдорожчий на світі!

– Якби він хоч раз сказав, я б його не кликала! – пирхнула Ганна Федорівна.

Олена Борисівна глянула на сваху: – Жоден нормальний зять не відмовить тещі!

Ніби не знає, що ти потім через свою доньку йому всі нерви витріпаєш!

– Ой, був би твій Микола хорошим мужиком, то й сказав би, не побоявся! Та й дружині своїй сказав би!

А так! – Ганна Федорівна посміхнулася. – Якщо він такий слабохарактерний, то на моєму городі я йому шанс дала цей характер зміцнити!

– Сама на своєму городі зміцнювалася б! І от, дочку свою з собою забрала б! Нероба! – сказала Олена Борисівна. – Як сіла після декрету на шию моєму Микольці, то на роботу не виженеш!

– А от і неправда! – вигукнула Настя. – Він сам запропонував! А я що, нерозумна, щоб відмовлятися? Зате я з донькою! І по господарству щось роблю!

– Ой! По господарству! – гордо засміялася Олена Борисівна. – До тебе як не прийдеш, у тебе бруд, пил, сміття валяється! А на кухні тільки брудний посуд та порожній холодильник! І дочку ти виховала, не дай Боже кожному!

– Якщо ти не знаєш, то Діана гарна дівчинка! – сказала Ганна Федорівна. – Просто чудова онучка! Розумниця, красуня! Звідки ж тобі знати? – Ганна Федорівна засміялася: – Ти ж з Діаночкою не спілкуєшся!

– Це вона зі мною не спілкується! Скільки разів кликала її в гості, а вона тільки свариться і все на цьому! – Олена Борисівна обурювалася. – Це все Настя твоя її проти мене налаштувала! Їй же свекруха поперек горла, то вона в мене вирішила і внучку забрати!

– Дуже треба! – пирхнула Настя.

– Що?! – вигукнула Олена Борисівна. – Думаєте, я нічого не знаю? А мені Миколка усе розповідав! Жалівся, що сил у нього вже немає! Що дочка з нього так гроші тягне, що дружині ще до неї рости і рости!

Те їй треба, це їй треба! Все їй треба! А тато, хоч що хочеш, винен і зобов’язаний! Теж Настіна наука!

– А ви з себе теж нічого не показуйте! – сказала Настя. – На вашому білому пальті повно брудних плям!

Олена Борисівна показала на обличчі крайній подив. А Настя продовжила:

– Ви з нього гроші на бідність почали тягти, як Діана в школу пішла! А це десять років тому було! А коли ви на пенсію вийшли, то у вас апетити тільки виросли!

– І правильно! – кивнула Олена Борисівна. – Я сина виростила, щоб він у старості допомагав своїй мамі! Я у нього всю себе вклала! І він, як добрий хлопчик, дбав! А пенсії зараз такі, що не прожити!

– Не треба смішити мене! – відмахнулась Настя. – Бачила я, що Микола вам оплачував! І меблі нові, і сантехніку, і ремонт! А вже як ви живете, так кожен позаздрить!

– Тобі звідки знати? – Почала червоніти Олена Борисівна.

– Те, що ви нас у гості не кличете, мене й Діану, ще не означає, що ми нічого не бачимо! Ви б менше фотографій в інтернет викладали зі своїх свят! – Настя похитала головою. – Тож не треба!

– Годі вже вам сваритися! – Крикнула Діана. – Коли вже тато прийде? У мене термін зберігання на пошті закінчується!

– Ти хоч помовч! – гукнула Настя дочці.

– А я казала! – з радістю повідомила Олена Борисівна. – Їй не тато потрібний, а тільки його гроші! Уся в маму! А мама у свою маму! Дістали мого синочка! Де він тепер? Як він? Що з ним?

Питання повисли у повітрі. Півтора місяці тому телефон Миколки перестав відповідати. А потім і зовсім з мережі зник…

Заявунаписали. Навіть камерами відстежили. І відстежили рівно до того моменту, як він пішки перетнув межу міста.

Подальші пошуки нічого не давали. А ті жінки, які залишилися без його уваги: мама, дружина, дочка та теща, усі шукали крайнього. Треба ж було когось звинуватити, що Микола кинув усе і зник… Чи втік…

***

Кожна людина вважає себе хорошою. А всіх інших людей, якщо не поганими, то вже точно гіршими за себе. А якщо все трохи гірше, то вони, як би, зобов’язані давати трохи більше, аніж належить, за те, що людина хороша.

Але так прямо говорити не заведено. Тому зводяться різні соціальні конструкції, за якими людина винна, але з іншої причини.

Учасником такої ситуації став Микола.

Микола одружився з Настею, коли вже викупив частину автомайстерні, в якій працював. Тобто був бізнесменом-початківцем. І цим, до того ж, він підкорив серце Насті.

Взагалі, Микола був добрим чоловіком. Трохи м’яким, бо його мама одна виховувала. Зате був позбавлений чоловічих заскоків про верховенство чоловічої статі.

І навіть обрана професія, суто чоловіча, не псувала його характеру.

А свою покупку частини бізнесу Микола вважав дуже вдалою.

У перспективі він хотів сам відкрити майстерню і гроші на неї відкладав. Але краще ж влитися у справу, яка пройшла всі бюрократичні складнощі та перевірки, ніж самому платити нескінченно, доки зі специфікою розберешся.

Партнер Миколи запропонував йому частку лише тому, що сам уже перегорів. А Микола ні!

Ось на емоційному підйомі він і запропонував Насті одружитися! Емоцій було дуже багато, шкода, що із фінансами було зовсім не так. Але Настя повірила Миколі, коли той обіцяв, що заробить!

Коли чоловік має мотивацію, у нього перешкод немає! Він усвідомлював свою відповідальність не лише за молоду дружину, а й за молодий бізнес. І розумів, що чим краще працюватиме бізнес, тим краще він зможе забезпечувати дружину.

Партнер пробув партнером лише рік.

– Ти вже все розумієш правильно, – сказав він Миколі. – Робота в тебе кипить, гроші капають. Я, звичайно, можу посидіти в тебе на шиї, отримуючи свої дивіденди, але якось сумління не дозволяє.

А викупи ти у мене все! Можу навіть розстрочку дати на кілька років. Розумію, що зараз у тебе немає таких грошей. Ну і вітаю!

А у Миколи тільки донька народилася! Щастя привалило!

Довго розмірковувати над пропозицією він не став.

«Два роки розстрочки, проте сам собі господар! Так, я тоді тут так розвернуся!»

Чергове емоційне піднесення! І знову у зв’язці! Вся майстерня тепер його! Все для улюблених доньки та дружини!

Потрібно було просто працювати!

Два роки розстрочки не знадобилося. Микола в один рік уклався. Мотивація – велика сила! А потім добробут сім’ї пішов у гору.

Так і бізнес пішов у гору. Вже два сусідні бокси були під Миколою. І він переговори вів, щоб ще два викупити.

Звісно, ​​він запропонував дружині звільнитися з роботи!

По-перше, дружина кохана. По–друге, краще вдома з донькою! А по–третє, нову квартиру треба обживати.

Купівля нової квартири стала стартом того, що мама Миколи, Олена Борисівна, вважала, що живе погано. А син, якому вона віддавала всю себе, за її словами, буквально завдячує їй допомогою!

Заходила вона з–за рогу, а просити починала з малого. То грошей до зарплати, які й не думала віддавати, син, все–таки. То одяг то взуття до сезону. То додати на тумбочку чи крісло.

Далі – більше. Як висловилася Настя, апетити почали рости! І рости ґрунтовно. Настя, можливо, й обурилася, якби Микола їх з донькою обділяв. Але тато старався щосили. Тож ні доньці, ні дружині ніколи ні в чому відмови не було.

А тут теща активізувалася.

Ганна Федорівна одразу в кишеню зятя не полізла. Натякнула прозоро, що той міг би їй на городі допомогти! Чоловіка в неї немає, і зроду не було. Дочку єдину і ту він забрав до себе.

– А допомогти більше нема кому! Одна надія на зятя!

Микола до сільського господарства взагалі ніколи не прагнув. Навіть зелену цибульку на підвіконні не вирощувала. А тут довелося постояти на лопаті, й побігати з сапками.

Ганна Федорівна оцінила здібності, як незадовільні, але й від них відмовлятися не збиралася. Проте до гаманця ручки потягла.

– Ти б мені нормальну тачку купив! Мені як по городу розвозити, то моя вже не їздить!

– Лопати у мене всі тупі, – нарікала теща. – Та й держаки незручні! Ну, ти сам копав, знаєш! Ти б мені придивився в місті щось добротне! Ну, з анатомічними особливостями, коли вона, ледь не сама копає!

Коли інвентар оновився, паркан різко покосився. А там сарай повело, дах, у ванну новий бойлер знадобився.

– Так, і взагалі! Жінка я чи не жінка? Догодив би тещі улюбеній та єдиній! Гардероб би оновити, щоб сільських пліткарок позлити, який у мене зять!

І дочка росла, копією красуні мами. І хотілося доньці не тільки своєю красою сяяти, а й модою підкорювати!

А ще донечка хотіла телефончики, прикраси… і там список, ого-го.

І спробуй не купи! Це ж донька! Улюблена та єдина! Татам взагалі заборонено донькам говорити «ні!»

Набридло це все Миколі так, що словами не передати. Написав він на бухгалтера доручення з правом підпису й печатки, а сам, як був, вийшов із майстерні і пішов у бік міської межі.

Добре, недалеко було.

А його всі камери на будинках та гаражах проводжали. І камерам було видно, що йде він приречений, змучений і відчужений.

Його документи й мобільний знайшли у директорському кабінеті. А його самого як корова язиком злизала. І жодної звістки…

А всі жінки, які міцно сиділи на його шиї й кишені, зібралися в які віки разом і почали шукати, хто ж так Миколу допік, що він усе кинув і зник.

***

Дзвінок у двері змусив жінок здригнутися. Але на порозі, попри очікування, був не Микола, а кур’єр.

– Прошу! – Він простягнув великий конверт. – Все оплачено, дякую! – і побіг униз сходами.

Відкривали послання з побоюванням. Мало, що там й від кого…

– Це почерк мого сина! – вигукнула Олена Борисівна. – Тільки не бачу без окулярів! Діано, читай!

Та почала читати і всі очі округлили від здивування.

«Любі мої жінки! Як ви мене дістали! Ваші нескінченні потреби настільки втомили мене, що в мене просто немає сил!

Конкурс у вас, чи що хто з мене більше потягне? Вам я уже не потрібний, а треба тільки те, що я можу вам дати!

Коротше я вирішив із цієї схеми вийти. Набридло мені. Якби я від вас бачив любов чи хоча б повагу, мало б сенс і надалі жити з вами. А так…

У конверті повинна бути дарча на мою майстерню. Кожній із вас по двадцять п’ять відсотків. Беріть і володійте! А на все, що заробите, на те й купуйте собі все, що вам безкінечно потрібно!

Шукати мене не раджу, бо марно. Я вже інша людина, з іншим ім’ям та прізвищем. І сім’я у мене скоро буде інша! Така сім’я, яка не буде мене діставати до краю!

Прощавайте!»

– Він тут ще приписав, – сказала Діана:

«Не пересваріться тільки!»

…А Микола, ремонтуючи чергову сівалку, задоволено посміювався. Він просто уявляв, як його дружина, донька, мама й теща будуть за його майстерню один одному виказувати.

– Васильку! – гукнули Миколу. – Досить веселитися! Комбайн у полі встав! Бери мопеда і їдь туди! Якщо там зараз Іван Іванович «відсвяткує» поломку, самим доведеться на комбайні їздити!

– Вже лечу! – махнув рукою Микола, який тепер був Василь і поїхав працювати…