Ми вирішили продати свою дачу, бо ви нас з Наталкою дістали!

“– Ми вирішили продати свою дачу, бо ви нас з Наталкою дістали! – Сказав син надоїдливим батькам

Костянтин витер з чола піт, дивлячись на криво підрізаний кущ жасмину. Поруч стояла його дружина Наталя, стискаючи секатор так, ніби то була зброя.

Їхня дача, куплена три роки тому в радісному пориві “поряд із батьками – яка зручність!”, тепер дратувала.

Прямо за не високим парканом виднілася доглянута територія батьків Костянтина – Олександра Івановича та Юлії Леонідівни.

– Ну що, Костю, будемо продовжувати, чи знову прийдуть “допомагати”? – Запитала Наталя, в її голосі задзвеніла втома, що межує з відчаєм.

Не встиг Костянтин відповісти, як хвіртка з боку батьків скрипнула. На порозі стояла Юлія Леонідівна, посміхаючись на весь рот і несучи тацю з щойно випеченими пиріжками.

– Дітки! Працюєте, мої хороші? Молодці! А я вам пиріжків із вишнею принесла, свіженьких! – її голос був гучним, радісним і не залишав місця для відмови.

За нею, як тінь, виник Олександр Іванович у своєму незмінному морському кашкеті.

– Кущі підрізаєте? – Критичним поглядом він окинув жалюгідні кущики. – Ану, дай секатор, Костю. Ти ж не так тримаєш! Ось бачиш, Наталко? Треба під кутом, інакше зріз неправильний, гілка “хворіти” буде!

Олександр Іванович спритно вихопив секатор у невістки й почав демонструвати “правильну” техніку підрізання.

Юлія Леонідівна тим часом уже поставила тацю на їхній старенький садовий столик.

– Наталочко, ти чому така бліденька? Не працюй занадто! Ось, з’їж пиріжок, сили додадуться… а я тут грядки ваші подивилася… Огірочки геть які бліді! Треба було вчасно підгодувати, я ж казала…

Наталя відчула, як у неї затріщала голова. Вона мріяла просто полити свої квіти, а не вислуховувати від свекрухи лекцію з агрономії.

Костянтин стояв поруч, винувато потираючи руки.

– Мамо, тату, дякую, звичайно… – почав він невпевнено. – Але ми… ми якось самі…

– Що “самі”? – Перервав Олександр Іванович, відійшовши від куща, який тепер виглядав швидше обдертим, ніж підстриженим.

– Без нас ви тут пропадете! Он альтанку обіцяли полагодити ще навесні? Де вона? А дощову бочку хто лагодитиме? Ви нічого не вмієте!

– Тату, ми розберемося … – Спробував вставити Костянтин.

– Розберетеся! – пирхнув батько. – Знаємо ми, як ви “розбираєтесь”. Найкраще, ми завтра з ранку прийдемо, допоможемо альтанку залатати.

– А ти, Юлю, їм розсаду капусти свою віддаси? Бо в них своєї немає пристойної!

– Звичайно, Сашенька! Я вже приготувала! – заверещала Юлія Леонідівна. – І компотик вам зварю, а то у Наташі той… надто солодкий, мабуть. Вам же нема коли!

Наталя глянула на Костянтина. В його очах вона прочитала те саме, що вирувало в ній: безсилля та гнів.

Вони не могли зробити кроку на власній землі без коментарів, без “допомоги”, яка позбавляла їх права на помилку, на власний темп, на просте усамітнення.

Навіть увечері, коли вони удвох спробували посидіти біля вогнища, почувся стукіт у хвіртку:

– Ой, ми просто тут мимо йшли й подумали, що раз у вас вогнище, посидимо разом.

Повернувшись до будинку після візиту “помічників”, Наталя не витримала. Вона впала на диван, закривши обличчя руками.

– Костю, я більше не можу так! Це не життя. Це цілодобовий батьківський контроль! В нас немає свого кута, свого повітря!

Костянтин сів поруч із нею та обійняв Наталю за плечі. Він виглядав виснаженим.

– Я знаю, Наталко. Я відчуваю те саме. Мама і тато… вони ж із найкращих спонукань…

– Спонукання спонуканнями, Костю! – Наталя різко підвела голову, очі її горіли. – Але результат? Ми не живемо!

– Ми не вирішуємо, які квіти садити, коли косити траву, що їсти на вечерю! Ми навіть не можемо просто помовчати у дворі! Вони не просто ходять – вони тут живуть, на нашій дачі…

Вона встала і почала, заламуючи руки, ходити кімнатою.

– Пам’ятаєш, як ми мріяли робити свої проєкти, експерименти, може навіть курочок завести? А що ми маємо?

– Ми виконуємо вказівки твого батька і їмо пиріжки твоєї мами, коли нам не хочеться! Я почуваюся гостем на власній дачі!

Костянтин мовчав, дивлячись у підлогу. правда палила. Він любив батьків, але це любов стала задушливою.

Їхня постійна присутність, їхня безапеляційні поради, їхня “турбота”, що не залишає місця для самостійності, перетворили мрію про дачний відпочинок на жах.

– Що ти пропонуєш? – тихо спитав він.

– Продавати, Костю. Продавати цю… клітку і купувати будиночок, де завгодно, тільки не в радіусі десяти кілометрів звідси!

– Там ми будемо господарями, там ми зможемо щось зламати, щось полагодити криво, щось виростити хирляве – але самі!

Думка про такий радикальний крок злякала чоловіка. Як це пояснити батькам? Вони образяться, вважатимуть їх невдячними.

– А як же вони? Мама плакатиме… Тато скаже, що ми їх відкидаємо…

– Ми не відкидаємо їх, Костю! – Наталя присіла поряд, взяла його руку. – Ми хочемо просто… дистанції. Здорової дистанції, щоб приїжджати в гості, а не жити у них під боком 24/7!

– І щоб вони приїжджали до нас у гості – на запрошення, а не, як до себе додому. Ми дорослі люди! Нам по 35 років! Час вже мати свій простір без почуття провини!

Костянтин довго дивився у вікно, на той паркан, за яким кипіло життя його батьків.

Він згадав учорашній вечір, коли спробував перевезти землю у тачці. За п’ять хвилин Олександр Іванович був уже тут.

– Куди? Навіщо? Ти не так вантажиш! Дай сюди, я покажу! – І буквально відсунув сина убік.

Тоді Костянтин відчув себе п’ятирічним. Він зітхнув, глибоко й тяжко, а потім підійняв очі на Наталю. У її погляді була рішучість та надія.

– Ти маєш рацію, Наталко. Цілком маєш рацію. Це більше не наша дача, це їхня філія. Нам потрібне своє місце.

– Завтра ж почнемо шукати рієлтора. І… готуватимемося до важкої розмови, – похитав головою Костянтин.

– Дякую, Костю. Це наш шанс. Шанс на власне життя. Навіть, якщо це життя буде з кривими грядками та неідеальними кущами, – усміхнулася жінка.

Раптом вони почули сміх Олександра Івановича, який доносився через паркан і, мабуть, щось розповідав Юлії Леонідівні.

– Завтра ж треба поговорити! – впевнено промовив Костянтин.

Вранці він пішов до батьків, приготувавшись до важкої розмови. Юлія Леонідівна зустріла його з розкритими обіймами, але відразу помітила маленьку дірочку на футболці сина.

– Що це? Наталка не зашила? Давай я, – мати почала стягувати з Кості одяг, але той різким окриком зупинив її.

– Досить! Я прийшов поговорити, а не дірку обговорювати! Може, мені подобається ходити так! – обурено випалив чоловік.

Олександр Іванович та Юлія Леонідівна здивовано переглянулися. Мати розвела руками:

– Ну кажи, якщо так терміново треба…

– Ми вирішили продати свою дачу та купити в іншому місці, – суворо промовив чоловік.

– Навіщо? Ми ж тут усі поряд, – схопилася за голову Юлія Леонідівна. – Допомагаємо, чим можемо…

– Нам не потрібна допомога, мамо, нам потрібен спокій. Ви не даєте нам нічого робити… самим… вічно лізете з порадами та розмовами, – підвищив голос Костянтин. – Ви нас дістали!

– Ми ж допомогти хотіли, – Олександр Іванович войовничо схрестив руки на грудях. – Ви без нас пропадете, навіть постригти кущі не можете нормально.

– Нехай у нас будуть і криві кущі, але підстрижені нами! Не треба вам нікуди лізти! – зло випалив син. – Невже незрозуміло?

– Зрозуміло! – Юлія Леонідівна насупила брови. – Гаразд, ми більше не будемо…

– Будете, тож ми й продаємо дачу! – відрізав у відповідь Костянтин. – Я просто хочу, щоб ви зрозуміли, що ми дорослі й нам не потрібне ваше втручання. Якби нам знадобилася допомога, ми самі попросили б про неї!

Жінка змінилася в обличчі й, помітивши, як чоловік уже розкрив рота, щоб заговорити, зробила йому жест рукою – мовчати.

– Синку, не треба так кардинально…

– Треба, мамо, треба! – Чоловік попрямував до дверей. – Сваритися з вами ніхто не буде, ми й далі спілкуватимемося, але вже не дамо ходити й командуватимемо у нас, як у себе вдома.

– Синку, не треба… – благала Юлія Леонідівна.

– Та хай роблять, що хочуть, – відмахнувся Олександр Іванович. – Не лізь до них.

Костянтин та Наталя, як і сказав син, продали дачу, а нову купили на іншому кінці міста.

Спочатку свекри навіть не хотіли контактувати з ними, образившись на те, що рідня з’їхала.

Однак дуже швидко їм стало цікаво, що в них за дача, і як вони там влаштувалися.

Помалу мир між ними налагодився, але Олександр Іванович і Юлія Леонідівна вже не могли так активно лізти в їхні дачні справи й з’являлися дуже рідко, – на запрошення.

Можливо, хтось упізнав і своїх “родичів? Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть коментарі, ставте вподобайки. Хай вам щастить!