“– Ми вирішили, що доглядати дядька Мишка будеш ти, – впевнено сказав дружині Антон

“– Ми вирішили, що доглядати дядька Мишка будеш ти, – впевнено сказав дружині Антон

Чоловік прийшов від матері у поганому настрої. Вечеряти не став, пройшов до кімнати, увімкнув телевізор. Кілька хвилин клацав кнопками пульта, потім сказав:

– Віка, поговорити треба.

Дружина вже зрозуміла, що розмова буде неприємна, але те, що запропонував Антон, було неймовірним.

– Дядю Мишу наступного тижня виписують із лікарні. Лікарі кажуть, що надія на відновлення є, але скільки це займе часу, невідомо: може, пів року, може рік, а то й усе життя. Загалом, за ним потрібен постійний догляд.

Антон замовк. Він чекав, що скаже дружина.

– Доглядальницю треба шукати з медичною освітою, чи просто з досвідом роботи з такими хворими, – запропонувала вона.

– Ти знаєш, скільки така доглядальниця коштує? – заперечив чоловік. – Ми з Юрком в інтернеті подивилися: від тридцяти до сорока тисяч на місяць! Звідки у батьків такі гроші?

– Можна взяти його пенсію, а скільки не вистачає, додати – розкидати на трьох: ти, Юрко та Наташа. Ось і все.

– Ні, – відповів чоловік.

Потім трохи помовчав і сказав:

– Ми вчора посиділи всі разом, подумали й вирішили, що доглядати за дядьком Мишком будеш ти.

– А нічого, що я працюю? – Запитала Віка.

– Звільнишся.

– А чому саме я, а не Юрко чи Наталя? Вони таки, на відміну від тебе, його рідні діти.

– Ось не треба. Дядько Мишко мене з п’яти років виховував. Я його за батька вважаю, – сказав Антон.

– Але мене він не виховував, – посміхнулася Віка. – Ти так і не пояснив, чому саме я маю звільнятися?

– У Юрки іпотека, у Наташі – двоє дітей-школярів. А ти можеш спокійно звільнитися. Наш Микита тільки на канікули приїжджає, а я собі увечері сам можу вечерю розігріти. Будеш приходити до батьків до восьмої ранку і йти о дев’ятій вечора.

– Тобто, я маю проводити у квартирі твоїх батьків тринадцять годин? І що я маю робити? – поцікавилася Віка.

– Батька треба буде мити, перевертати, робити масаж, якісь вправи, вчасно давати ліки. Ну, й інша робота по дому: прання багато буде, готувати щось дієтичне, прибирання, – сказав Антон.

– А твоя мати що робитиме?

– Віка, ти розумієш, що питаєш? Мама – жінка похилого віку, їй усе це робити вже важко.

– Я розумію. Єлизавета Юріївна, звісно, не дівчинка. Але їй не вісімдесят років, а лише шістдесят п’ять! Вона здорова і сповнена сил!

– Всю домашню роботу вона може робити сама. Адже зараз робить? І ще: я не хочу звільнятись – мені моя робота подобається.

– Яка там у тебе робота? Сидиш за столом, папірці з одного краю на інший перекладаєш! А про всякі проєкти, дедлайни та презентації тільки для важливості говориш, – скривився Антон.

– Папірці перекладаю? Я, між іншим, керівник відділу маркетингу у дуже серйозній компанії! І моя зарплата – це шістдесят відсотків нашого місячного прибутку, а якщо з премією, то й більше!

– Якщо я піду з роботи, ти зможеш утримувати сім’ю? Нагадую, у нас ще син – студент. Але ж ти ніколи йому грошей не посилав, тому тобі важко уявити, скільки все це коштує, – сказала Віка.

– Тобто ти доглядати мого батька відмовляєшся? – Запитав чоловік.

– Знаєш, ти можеш вважати Михайла Григоровича своїм батьком, я нічого проти не маю. Але мені він – ніхто! Чому я маю жертвувати цікавою роботою, зарплатою, та ще щодня без вихідних доглядати лежачого хворого?

– Дядько Мишко – дід нашого Микити! – вигукнув Антон.

– Це також дуже умовно. Пригадаймо, коли з’явився Микита, Михайло Григорович привітав твою матір: «Ну, Лізо, ти тепер бабуся»! А коли Наталка привела на світ Максима, він сказав зовсім інше: «Ну тепер і я справжній дід»!

– Тобто, Микита для нього – онук не справжній, і це, до речі, дуже помітно: він ніколи про нього не питає, не цікавиться його життям, успіхами. Я навіть не впевнена, що він знає, де навчається наш син!

– І що ти пропонуєш? – спитав Антон.

– А я вже сказала, що треба шукати доглядальницю. Можна не на весь день, а, скажімо, з дев’ятої до третьої. А ввечері ви троє по черзі приходитимете і допомагатимете матері. Вийде по два вечори на тиждень.

На цьому обговорення закінчилось.

Протягом наступного дня свекруха, Юрій та Наталя намагалися дзвонити Вікторії та пояснити їй, чому саме вона має взяти на себе цей тягар – догляд за Михайлом Григоровичем.

Але Віка довго не розмовляла, одразу говорила «ні» черговому дзвонарю і відправляла його номер у чорний список.

А ще через два дні Антон після вечері повідомив їй, що раз вона не хоче звільнятися, тоді звільниться він і сам доглядатиме вітчима.

– Відмінно, – заявила Віка, тоді одразу ж переїзди у квартиру батьків.

– Навіщо? Я приходитиму до них вранці і йтиму ввечері, – сказав чоловік.

– Тому, що я не збираюся утримувати тебе, поки ти займатимешся тим, що мають робити рідні діти Михайла Григоровича, – відповіла Віка. – Мені в хаті нахлібники не потрібні. Вважаєш, що твоя сім’я там, от і живи там!

– А ти жорстока, Віка!

– Ні, я людина, яка не дозволяє іншим сідати собі на голову! А ось тобі, Антоне, треба подумати, в чому твої інтереси. І чому твоя сім’я вирішила, що їх можна посунути убік.

Напередодні того дня, коли мали виписати Михайла Григоровича, у квартиру Віки та Антона з’явилися всі: свекруха – Єлизавета Юріївна, Наталя з чоловіком, та Юрій із дружиною.

– Ми прийшли ще раз поговорити з тобою, Віка, і пояснити, що в сім’ї люди повинні допомагати один одному, а не шукати своєї вигоди, – сказала свекруха.

– Я вам запропонувала варіант допомоги, але він вам чомусь не подобається, – відповіла невістка.

– Скинутися на доглядальницю? А ти не подумала про те, що Юрко з Христиною платять іпотеку, звідки у них зайві гроші? А у Наташі та Слави – двоє дітей-підлітків!

– Наташі б за ними встигати, та домашні справи переробити, та й грошей на дітей скільки йде. А у вас Микита вже вчиться, жодних турбот не маєш.

– Доведеться, звичайно, трохи втиснутись і жити тільки на зарплату Антона, але це нічого, люди й гірше живуть. Зате в тебе совість буде чиста – допомогла рідній людині, – продовжила Єлизавета Юріївна.

– У мене з совістю все гаразд. На себе озирніться: ви намагаєтесь перекласти свої обов’язки на сторонню людину!

– А для вас, Єлизавета Юріївна, Михайло Григорович – чоловік, з яким ви прожили довгі роки, батько двох ваших дітей – Наталії та Юрія. А чому вони відмовляються доглядати рідного батька – це взагалі незрозуміло.

– Зате нам усе зрозуміло, – втрутилася у розмову Наталя. Значить, зробимо так, як домовилися: доглядатиме батька Антон.

– Він погодився звільнитися. А ти, Віка не маєш права виставляти його із квартири. Ви купували її разом, тож половина – його.

– Наташо, а це дуже легко поправити: треба просто подати на розлучення та на поділ майна. Антон отримає свою частину і нехай звільняється і доглядає будь-кого, – сказала Віка.

– Ти що, збираєшся на розлучення подавати? – обурилася свекруха.

– А це ми з Антоном разом вирішимо. Ось ви зараз підете, ми поговоримо та вирішимо, – відповіла Віка.

Коли родичі пішли, Антон подивився на дружину:

– Ти, правда, вирішила зі мною розлучитися?

– Не знаю, Антоне, але, чесно кажучи, я вже втомилася дивитися на все це неподобство! Адже тебе в сім’ї сприймають, як людину другого ґатунку. І до нас із Микитою відповідне ставлення!

– Не знаю, що у вас у сім’ї відбувалося раніше, але двадцять два роки я спостерігаю таке: якщо треба щось зробити – звуть Антона. Якщо свято, подарунки, розваги – тут Наталя та Юрій завжди попереду.

– Ось згадай, хто дачу зводив? Дядько Мишко і ти. А чиї діти там щоліта відпочивають? Правильно, Наташі та Юри! Що нам подарували на весілля твої батьки?

– До речі, весілля ми на свої відзначали. Конверт із п’ятьма тисячами нам подарували. А Наталці та Юрі й по банкету влаштували, і кожному у подарунок суму на перший внесок.

– Хто робив ремонт у квартирі батьків? Антон! Продовжувати? От і подумай, чи варто тобі звільнятися, втрачати свою сім’ю, гарну роботу і жити там напохваті, кому що треба буде зробити.

Наступного дня, коли Михайла Григоровича привезли додому, Антон повідомив сім’ї, що не буде звільнятися, але вони з Вікою готові допомогти в оплаті доглядальниці.

Доглядальницю найняли на пів дня. Двічі на тиждень Антон ходив після роботи до батьків, щоб допомогти матері. Юрій теж іноді заходив. Наталя відмовилася – своїх справ багато.

Через два місяці у Михайла Григоровича трапився ще один напад, і лікарі сказали, що на покращення чекати не варто. Тоді Наталя та Юрій переконали матір здати батька до будинку для літніх людей.

Антон був проти цього, але брат і сестра вказали йому, що він не родич Михайлу Григоровичу, і його думки ніхто не питає.

Ось такі “родичі” виявилися. А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.”