Того дня я вийшла на роботу неохоче. Працюю в їдальні. В нашому маленькому місті вона одна. Раніше завод був, усі тут їли. Згодом в закладі лише весілля і поминки влаштовували. Та відколи війна почалась, чимало переселенців до нас переїхало, тож робота є.

Це перший місяць я працюю після великої перерви. Рік тому загинув мій син. Він самий вирішив до військкомату йти, навіть дозволу не спитав. Я б ніколи не пустила. Згодом лише раз вдома був у відпустці. А тоді одного весняного дня мені зателефонували.

 – Ваш син вчора загинув! Як герой, хотів побратима пораненого забрати. Обидвоє там і залишились.

 – Не може бути! Це якась помилка! – кричала я.

Та помилки не було. Тіло мого хлопчика ще довго забрати не могли. За місяць привезли і ми з чоловіком його поховали. Все місто зібралося, аби віддати Васі шану. Та мені було байдуже.

Дуже довго я не могла оговтатися. Все покинула, вдома нічого не робила. Минуло шість місяців і чоловік не витримав, пішов жити до своєї сестри. А згодом виявилось, що в нього інша вже є. Та через це я зовсім не переймалась. Нічого не хотіла. Кілька місяців тому прийшла до мене подруга, подивилась, на що я перетворилась і сказала:

 – Якби Вася тебе побачив в такому стані, що б він сказав?

 – Сварив би.

 – Давай виходь на роботу. Повернись до життя, допомагай іншим. 

Врешті я її послухала і вийшла в їдальню. Та того дня якось важко було. Днями річниця гибелі. І ось я працюю, як бачу, військовий увійшов, здалеку, наче мій Вася:

 – Васю! – гукнула я.

 – Так.

Він і справді був Василем, лиш не моїм. Це ж треба такий збіг. І схожий дуже. Зріст, статура. Тільки посмішка інша й очі зелені. В мого сина блакитні були.

Я відразу набрала усього найсмачнішого й принесла військовому.

 – Це вам коштом закладу!

 – Як це?

 – Ось так! Пригощайтеся.

В його стомлених очах заблищали сльози. Я не змогла стриматись, обійняла і сама заплакала.

– Пробачте, просто ви мені сина нагадали, він загинув під Бахмутом!

 – Нічого. Я теж там був.

– А ви звідки і чого тут?

 – Я з Маріуполя самий, там жив з сестрою і мамою. Ненька загинула на початку війни. Сестру в ваше місто привезли, живе в будинку сімейного типу. Та їй дуже важко, не приймають її інші діти, кепкують. Хотів би забрати, на не можу, вже після війни.

 – А скільки сестрі?

 – 15 років Тані.

Ми довго говорили. А тоді я його до себе з сестрою запросила. Наступного дня прийшли до мене й вже залишилися. За тиждень ми з Танюшою проводжали Васю на фронт. 

Тепер Таня мені наче донечка, в усьому допомагає. Разом чекаємо на її брата. І ви не думайте, вони мені сина не замінили, просто разом нам легше.

А як би ви зробили на моєму місці?