— Дарино, залиш хоч пару скибочок для столу! — Мая вимкнула духовку й озирнулася. — Гості гаряче ще не куштували, а блюдо вже наполовину порожнє.
— Ой, Маю, ну не починай! — Дарина поклала до рота шматок кети. — Я просто перекусити зайшла.
— Ти вже втретє за пів години «перекусити» заходиш.
— І що? У мене дрібне харчування. Мені голодувати шкідливо!
Вона підчепила шматок язика й переклала до себе на тарілку. Поруч уже лежали риба та гірка сиров’яленої ковбаси.
Маї сьогодні виповнилося п’ятдесят. Два дні вона варила язик, солила кету й готувала качку з антонівськими яблуками. На свято приїхали її подруги з чоловіками, тітка та рідня Геннадія: мати, Ніна Трохимівна, молодший брат Демид і його дружина Дарина.
Демид із Дариною з’явилися вчасно, як і завжди, — з апетитом і скромним подарунком. Демид простягнув Маї листівку з віршами про «жіночу осінь» і коробку ванільного зефіру. На ній красувався жовтий акційний цінник.
— Ми люди сучасні, Маєчко! — Дарина чмокнула повітря біля її щоки. — Головне — увага й тепла атмосфера. Не в подарунках щастя, правда?
— Звичайно, не в подарунках, — пробурмотів Демид, стягуючи черевики. — А чим так смачно пахне? Качкою?
Минулого Нового року Дарина так само прийшла за теплою атмосферою, а потім присунула до себе салатницю з червоною ікрою. Поки Мая різала багет, гостя мастила ікру на хліб товстим шаром і розповідала, як шкідливо їсти продукти з холестерином. Іншим бутербродів майже не дісталося.
І ось тепер Дарина знову чергувала на кухні.
— Це нарізка на всіх гостей, — Мая взялася за край блюда. — У вітальні повно їжі. Іди до столу, я за п’ять хвилин винесу качку.
— Фу, там твоя тітка про розсаду розповідає! — Дарина притримала блюдо. — А в салатах майонез. Я, між іншим, за фігурою стежу.
— Тому й вирішила з’їсти язик до того, як я його подам?
— Тут чистий білок! І без хліба. Ти б краще раділа, що я твою кухню ціную.
На кухню зайшла Ніна Трохимівна. Поправила бант на шовковій блузці й зазирнула Дарині в тарілку.
— Дариночко, ти чого всухом’ятку їси? Візьми ще сирку з горіхами. Мая його на нижню полицю поклала.
— А де він? За каструлею?
— Он, у пергаменті. Бери, золотко!
— Мамо, цей сир до десерту, — сказала Мая. — А Дарина вже третю тарілку із загального блюда доїдає.
— Ой, почалося! — Дарина закотила очі. — Шматочок сиру пошкодувала!
— Та не в шматочку справа! Мені людям що ставити? Від риби чотири хвостики залишилося.
Свекруха насупилася.
— Дожила до п’ятдесяти, а все шматки в рідні в роті рахуєш! У дітей іпотека, машина в кредиті. Вони собі не можуть щодня делікатеси купувати.
— Отож! — підхопила Дарина. — Ціни в магазинах бачили? А Демидові ще й премію затиснули.
— Ми з Геною теж десять років іпотеку платили, — нагадала Мая. — І якось обходилися без чужих запасів.
— Не треба нам цим тикати! Ми взагалі не їсти сюди приїхали, а спілкуватися!
— Видно, як ти з ковбасою спілкуєшся, — не стрималася Мая.
— Фу, яка дріб’язковість! У нашій родині так не заведено.
На порозі з’явився Геннадій.
— Дівчата, чого ви розшумілися? У залі все чути. Демид питає, чи скоро гаряче.
— Гено, помилуйся на дружину! — Ніна Трохимівна показала на Маю. — Вона Дариночці шматком риби дорікає!
— Я її куховарство хвалю, а вона мене з кухні жене! — додала Дарина. — Нічого, каже, не смій брати!
— Я попросила не чіпати блюдо до подачі, — сказала Мая. — Гено, подивися. Годину тому тут була повна тарілка.
Геннадій глянув на нарізку й знизав плечима.
— Може, ти мало нарізала? Доріж іще.
— Із чого? Я купила один язик і один пласт риби. Більше немає.
Дарина цикнула, полізла у свою велику сумку й витягла три пластикові контейнери із зеленими кришками. Поставила їх на стіл.
— До речі, Маю, коли різатимеш качку, відклади сюди половину грудки й дві ніжки. Демид просив.
— Дві ніжки? — Мая розгублено подивилася на неї. — У качки всього дві ніжки.
— Ну то й що? Гостям крилець і філе вистачить. І язика в маленький судочок поклади. Демид завтра на добу заступає, не стояти ж мені ввечері біля плити.
— Правильно, — підтримала її Ніна Трохимівна й присунула контейнери ближче. — Чоловіка годувати треба. А мені, Маю, пирога з капустою загорни. У мене від магазинного печія.
— А гостям що подати? Качку без ніжок і грудки?
— Картоплі із салатами вистачить! Вони поїдять і забудуть, а ми сім’я.
Мая подивилася на чоловіка. Він відвів очі.
— Гено, ти це чуєш?
— Маю, ну не роби скандалу у свій день народження, — квапливо сказав він. — Наклади їм, хай забирають.
— Я два дні біля плити стояла. Для всіх!
— Подумаєш, велика праця. Поставила в духовку — воно саме й запеклося. Завтра ще приготуєш. Головне, щоб у сім’ї мир був.
Він пішов до вітальні.
Мая залишилася посеред кухні з прихватками в руках. Спина досі боліла після двох вечорів біля плити. На продукти вона витратила майже всю премію, а чоловік сказав: «Подумаєш, велика праця».
— Ну от, — задоволено мовила свекруха, знімаючи кришку з контейнера. — Нарешті домовилися.
Дарина знову потягнулася виделкою до риби.
Мая поклала прихватки на підвіконня, забрала з-під виделки блюдо й поставила в холодильник. Потім дістала чисту білу тарілку і з дзвоном поставила перед Дариною.
— Це що? — та витріщилася на порожню тарілку. — А де риба? Я ще не поїла!
— Ти ж сказала, що приїхала не їсти, а спілкуватися. От і спілкуйся.
— Маю, ти при своєму розумі? — обурилася свекруха. — Негайно поверни нарізку!
— Поверну. На спільний стіл, коли подам гаряче. А ви обидві відійдіть від холодильника.
— У гостей їду з-під носа забирати! Ганьба!
— Гості сидять у залі й чекають на мене. А ви тут продукти ділите.
Мая склала контейнери один в один, притиснула кришками й сунула Дарині в руки.
— А як же зміна Демида? — та притиснула судочки до блузки. — Гена дозволив нам качку взяти!
— Гена її не купував і не маринував. Жодних судочків із мого столу більше не буде. Ні сьогодні, ні надалі.
— Гено! Демиде! — закричала Дарина. — Ідіть сюди! Ваша Мая зовсім знахабніла!
Брати з’явилися майже одразу. Демид на ходу дожовував оливку.
— Ти чого кричиш? — спитав він. — Де качка? Ми гарячого чекаємо.
— Не буде тобі качки! Вона рибу сховала, а переді мною порожню тарілку поставила!
— І контейнери порожні назад віддала! — додала Ніна Трохимівна.
Демид насупився:
— Маю, це що за жарти?
— Ми ж домовилися, — втрутився Геннадій. — Дістань рибу й поклади Дарині.
— Рибу я винесу всім гостям. А для тих, хто прийшов поспілкуватися, у мене теж є частування.
Мая взяла з підвіконня подаровану коробку зефіру й поклала на порожню тарілку.
— Будь ласка. Ваш подарунок. Якраз до теплої атмосфери.
На кухні запала тиша.
Демид подивився на жовтий цінник, потім на контейнери в руках дружини. Його шия почервоніла.
— Дарино, ти навіть цінник не здерла?
— А що такого?
— Я ж у машині казав: не тягни ці контейнери! Вічно через тебе соромно!
— Через мене?! — Дарина аж задихнулася. — Я про твій шлунок дбаю! А тут шматка ковбаси для рідні пошкодували!
— Та помовч уже! — Демид вихопив у неї судочки. — Ходімо додому, годі ганьбитися.
— І ходімо! — Дарина забрала з тарілки коробку зефіру й сунула в сумку. — Моєї ноги тут більше не буде! Нехай своєю качкою подавляться!
— І я з вами! — Ніна Трохимівна рушила до передпокою. — Не сидітиму за столом, де рідні шматком хліба дорікають! Гено, ти з нами?
Геннадій зам’явся. Із кухні пахло печеною качкою та яблуками, у вітальні сміялися гості.
— Мамо, куди я зараз поїду? У Маї ювілей, перед гостями незручно. Ви їдьте, я завтра подзвоню.
— Залишайся під підбором у своєї скнари! — кинула свекруха.
Незабаром за ними зачинилися двері.
Мая дістала з духовки качку, а з холодильника — нарізку й винесла все до гостей. Уперше за багато років і язика, і кети вистачило всім.
Наприкінці листопада день народження святкувала Ніна Трохимівна. За столом у її квартирі розпоряджалася Дарина.
Перед Маєю та Геннадієм вона поставила миску вареної картоплі й блюдце квашеної капусти, а буженину та рибу присунула до Демида.
— Частуйтеся, — сказала вона з незалежним виглядом.
Мая привітно усміхнулася, дістала з сумочки пачку дешевого вівсяного печива з жовтим акційним цінником і поклала перед Дариною.
— А ми з Геною вдома добре пообідали, Дариночко! Ми ж до мами не їсти, а спілкуватися заскочили…