Після виходу на пенсію Ніна почала жити на два будинки: узимку у квартирі міській була, а влітку у сільському будинку.
Туди можна було дістатися за годину автобусом, от і моталася заради роботи на ділянці, та турботі про квіти. Він їй дістався від батьків, і довгий час стояв порожній, все руки не доходили.
– Ти перебиралася б зовсім, – казала їй сусідка Антоніна. – У нас тут добре, батьки твої любили це місце, а ти все наїздами.
– Звикла я в місті, тож жити хочу там, а сюди їду, як на дачу, – відповіла Ніна.
Вона і справді не думала навіть про можливість переїзду, поки цю тему не порушив її єдиний син.
– Мамо, ти ж знаєш, що в нас з Олею скоро з’явиться третя дитина, – почав здалеку розмову Олег. – Ми весь цей час живемо з її батьками, але тепер сім’я стає більша, і місця зовсім мало.
– Ти маєш рацію, вам давно треба купити своє житло, вам краще жити окремо, – поки не розуміла суть питання Ніна, готуючи синові частування.
– Оля у декретній відпустці, я на двох роботах орю, але іпотеку все одно не потягнемо, – продовжував він невпевнено. – От ми й придумали вихід, тільки твоя згода потрібна.
– У мене є трохи відкладених грошей, я могла б додати вам на житло, – вирішила виявити участь пенсіонерка.
– Ми хочемо попросити в тебе згоду на переїзд у цю квартиру, – випалив він різко, й одразу подивився на реакцію матері.
– Ти думаєш, що ми зможемо добре жити разом? – Засумнівалася Ніна. – До того ж квартира невелика.
– Ми з Олею подумали, що ти могла б перебратися у сільський будинок, а нам віддати квартиру, – вів далі Олег. – Там свіже повітря, природа і твої улюблені квіти.
– А ще там автобус у місто ходить раз на день, до найближчої аптеки та лікарні треба ще зуміти дістатися, а будинок капітального ремонту потребує, – невпевнено перераховувала жінка.
– Це всі питання, які вирішуються, живуть же там люди, й не скаржаться, – відповів Олег. – Ну, звичайно, якщо тобі до нас і онуків справи немає, тоді можна нічого не міняти.
Потім він пішов, а Ніна залишилася сидіти на кухні й не знала, що робити далі. Вона була скривджена на сина і невістку, які практично виганяли її зі своєї квартири.
Вона не вважала себе вже настільки літньою дамою, щоб не знати інших радостей у житті, крім саду та городу.
У рідному місті Ніна провела велику частину життя, тут були подруги, прогулянки в парку, походи в театр, та можливість будь-якої миті скористатися благами цивілізації. У селищі всього цього не було.
– Я тут подумала, до зими я все одно постійно за містом пропадаю, так що ви поки що можете жити, а там видно буде, – сказала вона Олегу через кілька днів роздумів та сумнівів.
Сусідам та друзям Ніна нічого говорити не стала, просто перебувала на дачі, та займалася домашніми справами.
Але там було відверто сумно, бо жили здебільшого старі, городяни приїжджали на дачу лише у вихідні.
Звикла Ніна до шуму міста, тому сумувати почала, і вирішила поїхати до себе на квартиру, та з онуками побачитись.
Тільки двері відчинити своїм ключем не змогли, довелося дзвонити та чекати, поки у дверях з’явиться незадоволена Оля.
Виявилося, що один із замків був закритий зсередини, і ключ залишався в замку, тому відчинити двері зовні не виходило.
– Ви хоч би попередили, що в гості до нас збираєтеся, – не дуже вона була рада бачити свекруху. – На жаль, навіть пригостити вас до ладу нічим, Кирюша приніс зі школи вірус, заразив Аню, а я тепер переживаю, щоб маленький Степан не захворів, і кружляю навколо всіх.
Ніна все розуміла, претензій не мала, гостинців та подарунків навезла, на довгий час затримуватися не стала, і зазбиралася назад у селище.
– А чому двері зачиняєш зсередини? – Вирішила вона уточнити у невістки перед виходом.
– Мені так комфортніше, поки я вдома з дітьми, – не звертала увагу на реакцію свекрухи Ольга. – Я там ще викинула стару скатертину, вона вже не відпиралася.
– Але ж вона була моя, і спершу можна було спитати, – намагалася стримуватися Ніна.
– Якщо не хочете, щоб я викинула старі речі з шафи, то заберіть до себе за місто, бо дуже багато місця займають, – напирала Оля. – А то я викину щось, а ви потім скаржитися будете.
Дорогою додому Ніна подзвонила синові, й вирішила з ним поговорити:
– Я дивлюсь, твоя дружина у моїй квартирі зовсім себе власницею відчула?
– Мені здається, ми це питання вже обговорили, – сердився Олег. – Ти одна чудово можеш жити в селищі, а в нас сім’я, маленькі діти, і потрібні нормальні умови.
– А я, значить, не входжу до вашої родини? – боялася розплакатися пенсіонерка.
– Якщо тобі нудно, і посваритися нема з ким, дивися серіали, – грубо відповів Олег. – У мене на роботі запарка, вдома божевільня, бо діти хворіють, ще й ти нерви вирішила пошматувати.
Закінчивши розмову із сином, поїхала Ніна до свого селища, поплакала кілька днів, заспокійливого випила і продовжила далі роботу на ділянці, щоб нікому на свої проблеми не скаржитися.
Син і невістка носа не казали, а за кілька тижнів Олег несподівано з’явився в гості. Розповідав новини, кружляв навколо матері, а потім оголосив причину свого візиту.
– Якщо все так добре складається, давай оформимо документи, – почав він. – Ти чудово живеш у цьому будинку, ми квартиру теж обжили, залишилося документально все закріпити, й оформити на мене квартиру.
– Я не зможу жити взимку в цьому будинку, – суворо сказала Ніна. – Тут немає газу, а для пічного опалення треба піч перекладати, бо посипалося все. До води далеко, та й в негоду набрати буде великою проблемою.
– Нічого страшного, ще є час навести порядки, і зробити грубку, – наполягав син. – Просто неправильно якось виходить, ми наче на пташиних правах живемо. А так квартира буде на мені, дружину та дітей пропишу, бо вони досі зареєстровані у батьків Олі.
– А як же я? – спитала Ніна, здогадуючись про відповідь.
– Ти тут живи, а ми приїжджатимемо в гості, – захоплено говорив він. – Взимку навряд чи, звісно, з дітьми. А влітку, на ягоди, обов’язково навідаємось.
– Я не хочу і не зможу тут жити, – намагалася достукатись Ніна до сина.
– Дурниці, все в тебе вийде, – вважав за краще не чути Олег матір. – Я вже до нотаріуса записався наступного тижня.
Потім Олег залишив матері адресу нотаріальної контори, куди треба під’їхати для угоди, і щасливий помчав до міста.
А вона залишилася сама, дивилася на клаптик паперу і розмірковувала про своє подальше життя. Один син у неї був, якщо відмовиться зараз, то може стати ворогом назавжди.
А якщо погодиться, і піде на угоду проти власної волі, потім решта життя шкодуватиме і тягтиме жалюгідне існування у селищі.
– Мамо, де ти є? Я на тебе вже чекаю під кабінетом, – нервово говорив Олег телефоном. – Ти вже спізнюєшся.
– Я нічого зараз переоформлятиму не буду, і на зиму повернуся у свою квартиру, – рішуче відповіла вона.
– Я одразу тобі сказала, що тут жити мені не вийде. Якщо у вас є сумніви, можете самі спробувати перезимувати тут, а потім мені розповісте.
– Тобто ти заради власного комфорту готова вигнати нас із маленькими дітьми надвір? – Ображено кричав Олег. – Врахуй, якщо ти так зробиш, можеш вважати, що не маєш сина, бо ти його втратиш!
– Мені здається, я його давно втратила, – сумно відповіла Ніна. – Не хочете жити у злагоді, шукайте собі іншу квартиру, а я до себе додому повертаюся!
Ніна швидко відключила телефон, щоб більше не чути неприємних та образливих слів. Вона була б готова поступитися своїм комфортом, якби бачила нормальне ставлення та повагу з боку сина та невістки.
Але цього не було! Тому довелося відстоювати свої інтереси, навіть такою ціною – ціною «втрати» сина та його родини… Чи слушно вчинила мати, як ви вважаєте?
