Ми з чоловіком разом понад 20 років. У щасливому шлюбі виховували двох донечок Настю та Лесю, які тішили нас з року в рік. І будинок побудувати встигли і машину купили. Жили в злагоді.
Настя все любила повторювати, що наші з чоловіком стосунки для неї приклад, а рідний батько Іван – ідеал чоловіка і вона б хотіла собі такого нареченого.
А коли вона по секрету розповіла, що зустрічається з деким я насторожилась! Невже настав той час, коли пора відпускати дитину у доросле життя?
– Мамо, знайомся, це – Ігор! – дочка невпевнено представила коханого.
Мені він здався повною протилежністю до мого Івана: мовчазний, сором’язливий, скутий. Та коли ми всі сиділи за одним столом я помітила, як він хитро дивився на Настю – мою молодшу. Мене це насторожило.
Час минав. Здавалося усе добре, поки Настя не прибігла до мене ощасливлена з новиною:
– Ігор освідчився мені! – і радісно простягнула руку з кільцем.
– Справді? – мені теж важко було в це повірити. – А як це було? Розказуй!
– Ну… – дочка намагалась приховати розчарування. – Просто взяв мене за руку і спитав: “Ти станеш моєю дружиною?”
– А квіти чи ресторан?
– Ні, без усього цього!
– То це хіба чоловік? – додав батько, але дочка вже нічого не чула. Для Насті кохання було на першому місці.
Приїхали свати, діти справили заручини і почалась підготовка до весілля. За два місяці відгуляли. Ігор переїхав до нас. Все було добре до одного моменту.
Я помітила, що Леся все частіше ходить до сестри. Подумала, що допомагає їй, бо дочка виношувала дитину, минав 9 місяць.
Я з нетерпінням чекала на появу внука. Але той вечір ніколи не забуду. До мене на кухню вбігає Настя у сльозах.
– Що сталося? Почалося?
– Він зрадив мені! Зрадив!
– Хто? Як зрадив? З ким? Ти впевнена?
– З Леською! Ой, живіт! Синочок!
Я ледве встигла підхопити її. Ми помчали до лікарні. Там казали, що стан серйозний, потрібно провокувати перейми.
Дитину врятували. Дочку поклали в порожню двомісну палату, виписали заспокійливе та вітаміни і сказали, що їй потрібен спокій. Вона була сама не своя, відходила після важких пологів. Тож мені сказали, що я можу поки їхати додому.
Я повернулась пізно ввечері й побачила, що на кухні горить світло. То чоловік повернуся з відрядження.
Я на радощах пішла обіймати його і кажу:
– Ми стали дідом та бабусею! Я щойно з лікарні! Все пройшло добре!
– Ти правду кажеш! То їдьмо до Насті чи то вже завтра?
– Завтра! Нехай спить!
У цю ж мить до кухні прийшла Леся і злим тоном сказала:
– Вітаю, батьки! А хочете ще одну прекрасну новину? Я теж стану мамою! І ця дитина від Ігоря!
– Я щось нічого не розумію! Це такий жарт? – почав Іван.
– Ні! Тату, це – реальність!
Як тоді вибухнув мій чоловік! Я ще таким злим ніколи його не бачила! Я і сама не могла повірити, що стільки новин і подій сталося всього за один вечір. На щастя Ігор був у відрядженні. Інакше він би вилетів з дому разом зі своїми речами!
Мовчала тільки Леся, бо знала яку прикру помилку допустила. А на ранок вона підійшла до мене і сказала, що почувається дуже зле. Звичайно, пережитий стрес дав своє.
Ми повезли її до лікарні, бо переживали за дитину. За збігом чи навмисне її поклали у ту ж палату, що й Настю.
– Дівчатам потрібен спокій! Інакше через нерви, які вони там переживають – дітям стане гірше. У старшої молоко пропаде і початки депресії, а інша може втратити дитину.
Коли ми це почули, то всі емоції та гнів відступили на другий план.
– Діти! Ви чули лікарів. Ви маєте турбуватись про дітей. Нема значення, хто батько і що буде далі! Головне вбережіть свої життя і немовлят. – благала їх я.
– Ми хочемо, щоб ви знайшли сили помиритися. Адже ми з матір’ю не вічні. Самі подумайте! Дві єдині сестри не повинні бути ворогами! А з Ігорем я сам розберуся! – Іван заплакав.
Хто б міг подумати, що така доля чекає на нашу родину.
Минуло трохи часу. Біль наче відступав. Леся просила вибачення перед сестрою:
– Щойно я вийду з лікарні я переїду в інше місто! Я не стану ніколи тебе турбувати. Якою я була сліпою! Але почуття були сильнішими за мене. Пробач! Я не хотіла зіпсувати тобі життя! Ти варта значно більшого!
Того вечора вона втратила дитину. Сестра пробачила їй. Та рани душі ще довго загоювались.
Коли всі повернулись додому зрозуміли, що від Ігоря і сліду не залишилось. Він забрав усі свої речі та не кажучи ні слова поїхав. Настя довго не думала і через кілька місяців тримала в руках свідоцтво про розлучення.
Леся поволі повернулась до свого звичного життя. Закінчила школу та вступила до вишу.
А ми з Настею та чоловіком тішились маленькою внучкою та підтримувати дочку. Життя наче стало налагоджуватись.
Через кілька років обидві наші донечки були знову щасливими, бо зустріли своє кохання. А ми стали щасливими дідусем та бабусею трьох ангеликів.
