Місяць тому ми з чоловіком переписали все своє майно на молодшого сина. Будинок, машину, земельний пай все одному. На це ми мали вагомі причини.
Та звістка дійшла до старшого й він разом з невісткою приїхали до нас. Ще з порогу почали не приємну розмову. Тож довелося їм пояснити, адже вони знають лише те, що їм вигідно.
– Мамо, а чим це я заслужив від вас такого. Чим Іван кращий за мене? Чому йому все, а мені нічого? До того ж у них з Надією навіть дітей немає. А ми з Мариною вам вже двох онуків народили. Ви про них подумали? – почав з порогу тараторити Сергій.
– Ти чого кричиш? Це наше майно, тому ми самі вирішуватимемо як ним розпоряджатися.
– Ти не можеш мені пояснити, мамо. То нехай батько пояснить, бо Іван завжди був твоїм мазунчиком. А батько справедливо до обох ставився. – сказав Сергій та пішов до кімнат шукати мого чоловіка.
За хвилину повернувся.
– А батько де? – запитав.
– Як де, а хіба ж ти хороший син і не знаєш? То як за спадщину ти швидко дізнався, а те що батько в лікарні вже другий місяць не дізнався? Я тобі скільки раз телефоную, ти кажеш, що зайнятий і передзвониш, так жодного разу й не зателефонував. Марина твоя взагалі сказала, що не має часу й бажання з нами про щось говорити. А тепер ви нарешті за пів року з’явилися і те, щоб влаштувати тут театр? А сказати вам хто за батьком доглядає? Іван та Надія позмінно, навіть мені не дозволяють ночувати, біля батька. А те, що вони поки, що без дітей, то нічого, народять, ви за своїми дивіться. Після такого ніяких претензій від вас чути не хочу, наше майно, ми й вирішуємо, що з ним робити.
Після цього Сергій з Мариною демонстративно розвернулися й пішли до автомобіля. Я не стала зупиняти, може хтось мене й засудить, що я не справедлива матір. Але я себе такою не вважаю, ми все однаково на них колись ділили, все однаково купували. А коли старість прийшла то один син відгукнувся, а іншому не цікаво як ми живемо. Тож кожен має те нащо заслужив.
