– Яке може бути весілля, коли твій батько хворіє?! – мати обурено стукнула по столу кулаком. – Невідомо, скільки він ще протягне…

– Знову переносити? Ти знаєш, що це великі витрати. Мамо, ми чекатимемо, поки його не стане? Можливо, тато ще встигне на нашому весіллі погуляти, – натягнуто посміхнувся я.

– Де там він встигне погуляти? Йому залишилося нічого, – приречено зітхнула мати. – Лікарі й так йому менше давали. Якщо ти не знаєш, то він нічого не їсть вже кілька днів…

Я у відповідь важко зітхнув. За три роки хвороби батька, я уже звик до того, що його одного разу не стане, але життя продовжиться.

За цей час я встиг познайомитися з Ольгою, закохатися в неї й навіть зробити пропозицію. Весілля щоразу відкладалося через хворобу батька, та тиск з боку матері.

Одного разу, коли вже було намічено день урочистостей, нам довелося все скасувати та втратити гроші за бронювання ресторану.

Тоді батько потрапив до лікарні та був на межі. Проте лікарям вдалося витягнути його буквально з того світу.

– Весілля все одно поки не плануйте, – прошепотіла мені мати. – Сергію буде неприємно знати про те, що поки він хворіє, ви вирішили погуляти.

– Мамо, день народження ж святкуємо? – дивуючись, спитав я.
-Тому, що це зовсім інше, – процідила вона, так нічого й не зумівши пояснити.

У результаті я не зрозумів справжню причину перенесення весілля. Між собою ми вирішили, що через три місяці, незважаючи ні на що, ми одружимося.

Матері про це я вирішив, поки що, не говорити, а приголомшити її тижні за два до урочистості.
– Нехай хоче йде, хоче не йде, – більше для свого заспокоєння промовив я.

Проте, за три тижні до весілля, коли вже було розіслано запрошення та заброньовано ресторан, трапилося непоправне – батька не стало.

Ми були шоковане неприємним “подарунком”, але скасувати вдруге весілля не наважилися.

До того ж я вирішив, що з поховання мине досить пристойний час для того, щоб можна було влаштовувати розважальний захід.

Ольга повністю підтримала моє рішення. Вона також не бачила в цьому нічого поганого.
– Це ж не несподівана подія, всі чекали, що скоро Сергія Петровича не стане, – підтримала мене наречена.

Батьки Ольги теж погодились із нашим рішенням і, навіть, запропонували поговорити на цю тему з Мариною Вікторівною.

– Не треба, думаю, що мама трохи вже відійшла і не буде проти, – люб’язно відмовився я від допомоги.

Однак, у глибині душі, я таки сумнівався в тому, що мати адекватно відреагує на звістку про весілля.

Купивши тортик, я поїхав у гості до батьківської квартири. Мати зустріла мене у жалобному вбранні, та з кам’яним обличчям.

– Мамо, ти як? – сконфужено запитав я.

– Ну, як я можу бути, коли залишилася одна? – схлипнула вона і, витягнувши носову хустинку, витерла сльози, що виступили на очах.

– Дивлюся, який краще пам’ятник батькові твоєму підібрати. Може, теж подивишся і порадиш?

У мене у середині все заклякло, коли я зрозумів, що звістка про майбутню урочистість просто розчавить її. Близько тридцяти хвилин мати розповідала мені про те, як їй тяжко живеться одній.

Зачекавши на відповідний момент, я, зненацька, повідомив матері про те, що через два тижні у нас з Ольгою відбудеться весілля.

Потрібно було бачити її обличчя, коли вона почула звістку про майбутню урочистість.

– У тебе зовсім немає поваги до свого покійного батька і до мене? Гаразд Ольга! Для неї ми чужі люди, але ти…

– Мамо, я не можу більше відкладати весілля. Скільки ще ми сумуватимемо? – суворо запитав я у матері. – Пів року, рік, два, п’ять?

– Все з тобою зрозуміло… Однак, якщо ти любиш і шануєш пам’ять про свого батька, ти скасуєш весілля! – Мати стала посилено тиснути на мене різними методами. – Почекай бодай сорок днів…

– Мамо, нікуди вже відкладати. Ми того разу втратили гроші, а якщо зараз скасуємо, втратимо ще більше, – обурився я. – Скільки ти в жалобі ходитимеш? Ти ж знала, що батька скоро не стане…

Замість відповіді, мати закотила очі й, раптом, надривно заридала. Я кинувся на кухню, та приніс їй води.

– Мамо, весілля не вдасться скасувати, вибач. Якщо ти не хочеш, то можеш не приходити, – шепнув я матері й попрямував до дверей.

Мені було важко і трохи соромно бачити, як вона страждає. Відхід батька мені дався набагато легше, ніж матері, і від цього мені було навіть, якось ніяково.

Після цієї розмови мати близько тижня не давала про себе знати й, не відповідала на мої повідомлення.

Я, дізнавшись через родичів про те, що мати жива та здорова, зрозумів, що вона причаїла на мене сильну образу.

Через вісім днів тиші, вона написала мені, що приїде на наше весілля. На превеликий наш подив, вона прийшла в чорній сукні, та чорній хустці.

Усі, тут же, стали шушукатися і звертати на неї увагу. Хтось навіть вирішив, що моя мати проти мого весілля і таким чином висловлює свій протест.

У ресторані, коли всі запрошені сіли за столи, мати зненацька попросила слова.

– Сьогодні для мого сина радісний день, але до нього не дожив Сергій Петрович, мій чоловік, та його батько, – монотонним голосом промовила мати.

– Тому перший тост має бути за нього! Згадаймо мого чоловіка та батька нареченого! – Додала вона і спустошила чарку до дна.

Запрошені гості здивовано переглянулись. Ніхто не зрозумів, де саме знаходиться – на весіллі чи на панахиді.

Конфуз, що виник, вирішив згладити тамада, який викрутився і забрав у матері мікрофон.

– Мамо, прошу тебе більше так не робити. Усі й так уже зрозуміли, що ти страждаєш і журишся, – суворо промовив я. – Проте, гості прийшли сюди радіти. Прошу тебе менше звертати на себе уваги.

Мати у відповідь кивнула, але я так і не зрозумів, що вона мала на увазі своїм кивком.

Через годину, добряче випивши, вона знову попросила гостей підняти келихи за її покійного чоловіка.

На цей раз не витримали батьки нареченої. Свати підійшла до матері й попросила її піти.

– Ми не на поминках, якщо ви забули, – з докором промовила сваха. – Якщо ви страждаєте, інші не повинні це робити разом з вами. Не перетворюйте весілля моєї доньки на свої поминки!

Розлючена мати стрімко схопилася зі стільця і ​​рвонула до виходу. Я побіг слідом за матір’ю, щоб поговорити з нею, але та заявила, що більше не хоче бачити жодної радісної морди.

– Мені гидкі всі твої гості, що сміються! Нудить від їхніх пик і від твоєї теж! Батька не стало зовсім недавно, а ти радієш! – Вона накинула пальто на плечі, та сіла в таксі.

Кілька місяців вона не спілкувалася з нами. Лише коли до неї дійшли чутки, що Ольга чекає на дитину, вона тут же пожвавішала.

Вибачила нам витівку з весіллям вона лише тоді, коли дізналася, що ми вирішили сина назвати Сергієм, на честь покійного батька.

А ви що скажете, стосовно нашого весілля? Ви також вважаєте, що я мав його вдруге скасувати, та засуджуєте нас?