У сина немає свого житла. Тільки не треба казати, що я не навчила його гроші заробляти! Навчила — зарплата в нього хороша, ми з чоловіком його до диплома утримували, та за інститут платили.

Може, це я не простежила, чому він квартири не купив? А що я у чужому бюджеті забула? Чи треба було відбирати? Чи на мізки капати, постійно дзвонити, та нагадувати, щоб на квартиру накопичував?

Одружився! Що кажете? Що чоловіки без квартир не мають права одружуватися, так? Давайте мене призначимо винною за всі синові гріхи! Хто ж ще винен у всьому, як не мати?

Невістка була з селища. Спочатку вони винаймали квартиру, потім, коли була в положенні, подзвонила:

– Мамо, чи можна ми до вас? На своє збирати будемо!
– Звичайно можна! Живіть, накопичуйте.

Ось невістку не навчили збирати, але, чомусь, до її батьків претензій немає. Приховає син десять тисяч, у скарбничку й прибере.

А через пару днів дружині нову сукню подавай, та скандал на всю квартиру.
– Тобі що, мені на сукню шкода?

З’явилася дитина, відразу почала нашу квартиру ділити на правах матері внучки:
– Розмінюватися? Приватизація, бла-бла-бла!

Облом — не було приватизації, ми із чоловіком самі квартиру купили. Але ми не проти були допомогти за умови рівного внеску: ми з чоловіком половину грошей дамо, другу половину — з того боку.

Вона розлютилася, як глузування сприйняла:
– Ви ж знаєте, що мої батьки не мають таких коштів!

Пішли на орендовану, поки нас вдома не було. І ключі не повернули. До внучки не можна ходити – не бабуся я. Любляча бабуся обов’язково купила б квартиру.

Зате бабуся з селища вважалася рідненькою, люблячою. Хоча теж квартири не купила. Чому?

Син втрутився, приструнив дружину. Під її незадоволені погляди ми з онукою спілкувалися. А потім вони поїхали на заробітки, на вахту, віддавши внучку свасі в селище.

Буває, діти не приїжджають по пів року, коли їм телефонуєш, одна відповідь:
– На квартиру заробляємо!

Ну, молодці, що сказати! Сваха нам перешкод у спілкуванні з онукою не чинить. І на тому спасибі.
Настав час до школи документи подавати.

Запропонували внучку до себе забрати: за сто метрів від нашого будинку хороша школа з поглибленим вивченням іноземних мов. Біля свахи в селищі — три з половиною особи в класі.

Нам відмовили. Невістка навіть зателефонувати зволила. Пригадала, як ми їх вигнали. Людська пам’ять — дивна штука! І наміру у нас такого не було, вони самі втекли.

Ні, і ще раз ні! Нехай онука навчається у маленькій школі, хай так і живе з дояркою та колишнім трактористом, раз невістка так хоче.

Невже особисті образи треба ставити вище за майбутнє дівчинки? Як вважаєте, хто з нас має рацію?