Батька свого Арина не знала і ніколи не бачила, він зник ще до її появи.

Звичайно, дівчинка питала про нього матір, але та тільки хмурилася і веліла займатися корисними справами, а не про нісенітницю питати.

Бабуся теж була небагатослівна:

– Пролітав повз сизий голубок, сів на гілочку і полетів, а нам тебе залишив. А крім тебе більше нічого. Але ти на нього не ображайся, тебе він непогано обдарував.

– Чим обдарував, бабусю? – Запитала Арина.

– А подивися на себе в дзеркало: яке у тебе гарне каштанове волосся – так і в’ється кільцями. А очі? Виразні, сині. Таке поєднання нечасто зустрічається.

– А ще він залишив тобі по батькові. Мати твоя, Лариса, хотіла у свідоцтво тобі записати по батькові по діду – Петрівна, але я її вмовила, і ти тепер з батьковим – Олександрівна.

Арині її ім’я та по батькові подобалося – «Арина Олександрівна» звучало, набагато краще, ніж «Арина Петрівна». Але поки що її так ніхто не називав, бо їй було всього вісім років.

Жила вона з мамою та бабусею у трикімнатній квартирі, де в Арини була своя кімната – це їй теж подобалося, і дівчинка думала, що так буде завжди.

Але коли Арині виповнилося десять років, мама вийшла заміж за дядька Толю. Він був удівець і мешкав у двокімнатній квартирі з донькою – шестирічною Катею. Мама з Ариною переїхали до них, бо Анатолій не схотів жити з тещею.

– Тут я сам собі господар, а там по “ниточці” доведеться ходити, – сказав він.

Лариса не заперечувала. А Арину ніхто не питав. Просто перевезли її речі та повідомили, що тепер вона житиме в одній кімнаті з Катею.

Катя мала односпальну тахту, а Арині доводилося щовечора розбирати незручне крісло-ліжко.

Але на всі вихідні та канікули Арина переселялася до бабусі, де на неї чекала затишна кімната.

– Бабуся, чому мама завжди Каті поступається, якщо вона щось просить? А мені ні. Я ж її донька, а не Катя!

– Вона просто жаліє Катю – у тієї немає мами, а в тебе є, – пояснювала, як могла, бабуся.

Не могла ж вона сказати, що якщо Катя на Ларису батькові поскаржиться, він буде незадоволений.

А Арина скаржилася лише бабусі:

– Мама сказала, що цього року я на гімнастику не ходитиму, бо треба платити за підготовку Каті до школи.

– Весь клас на екскурсію поїхав, а я – ні. Мама сказала, що дорого, а їй треба ще Каті нові черевики купити.

Бабуся, звісно, ​​вимовляла дочці за таке ставлення до Арини. Але що вона могла вдіяти? Отримавши пенсію, вона йшла з онукою до крамниці та купувала тій нову форму, чи кросівки для фізкультури.

Анатолій швидко збагнув, що теща внучку почала одягати й велів Ларисі на Арину сильно не витрачатися:

– Якщо дуже треба – нехай бабця купить. У неї пенсія нормальна.

Коли десятирічній Каті подарували на день народження планшет, Арина запитала, чому на гаджет для Каті знайшлися гроші, а на найпростіший ноутбук для неї грошей немає.

– Катя пенсію за матір отримує, – відповів Анатолій, – а на тебе твій тато жодної копійки за чотирнадцять років не надіслав. Ти не голодна і не гола ходиш – радуйся і цьому.

Лариса у відповідь на слова чоловіка промовчала, і Арина зрозуміла, що їй на матір сподіватися не варто.

Закінчивши дев’ять класів, Арина вступила до коледжу та переїхала жити до бабусі. Стипендія у неї була мізерна, але дівчина не хотіла сидіти на шиї у бабусі й почала підробляти так, як це роблять усі підлітки.

Вона роздавала флаєри, розкладала рекламу по поштових скриньках, працювала в ігрових кімнатах, квитки продавала на атракціонах. Це давало можливість купувати деякі продукти та найпростіший одяг.

Після коледжу Арина влаштувалася на посаду діловода та вступила до університету на заочне відділення. У тому році було лише вісімнадцять бюджетних місць, але вона готувалася цілий рік, і в неї все вийшло.

З мамою Арина спілкувалась, але рідко. Особливо після того, як Лариса, скаржачись на скупість Анатолія, почала просити у доньки грошей.

– Ти ж працюєш, бабуся отримує пенсію, ви в грошах купаєтесь, а я собі чобіт купити не можу, – говорила вона.

Арина хотіла дати їй пару тисяч, але бабуся зупинила:

– Собі краще щось купи. Мені їхня сусідка сказала, що вони Катерині на вісімнадцять років машину подарували, а дівчисько, як школу закінчила, так досі ніде не вчиться і не працює – вдома сидить, та по клубах хитається.

Того року, коли Арина закінчила університет, бабусі не стало. А вже через два тижні у квартиру до Арини з’явилися мати та Анатолій.

– Ми прийшли по заповіт матері, – сказала Лариса. – Де він?

– Я не знаю, – відповіла Арина.

– Ми ходили до нотаріуса, хотіли дізнатися, але нам сказали, що заповіту немає. Значить, квартира тепер моя, – заявила Арині мати.

– Мамо, бабуся цю квартиру мені ще три роки тому подарувала, а іншого майна вона не мала. Може тому вона й заповіт не написала? – сказала Арина.

– Тобі подарувала? Чому вона мені цього не сказала? – Запитала мати

– Цього я не можу знати.

– Ми цю дарчу скасуємо, – втрутився у розмову Анатолій. – У мене є знайомий юрист, я завтра до нього сходжу. Так що ти губу не розкочуй, твоя мати – спадкоємиця першої черги, значить, квартира повинна їй дістатись.

– Ви рано занепокоїлися, ще місяця не минуло, а за законом вступити у спадок можна після шести місяців. Якщо, звичайно, спадок є. Але тут не той випадок. Квартира вже давно моя. Можу показати копії документів, – сказала Арина.

Мати та Анатолій приходили до неї протягом трьох місяців, кілька разів приводили якихось юристів, які називали різні статті, за якими Арина, нібито, має повернути квартиру матері, або хоча б поділитися з нею.

Потім вони заспокоїлися і припинили навіть дзвонити. Але, це було затишшя перед бурею.

Якось Арина поїхала у відрядження, а коли повернулася та увійшла до квартири, застала там страшну картину.

Квартира була порожня. У вітальні майже нічого не було – тільки по прямокутниках на шпалерах, що не вицвіли на сонці, можна було зрозуміти, де раніше стояли меблі: книжкова шафа, комод і диван.

На місці дивана в кутку були звалені книги, які просто витрусили на підлогу.

У бабусиній спальні взагалі було порожньо, тільки над вікном звисав карниз – мабуть, один його край вирвати зі стіни не вдалося.

Арина зайшла до своєї кімнати. На підвіконні безладно лежала косметика, а на підлозі височила велика купа, в якій впереміш було звалено її речі, взуття, якісь теки з паперами, виднівся шнур від праски, а збоку стирчав плафон настільної лампи.

На кухні залишилися лише газова плита, раковина, та під нею – цебро для сміття.

Арина подивилася на годинник – двадцять хвилин на сьому ранку. Дзвонити кудись було зарано. Вона вийшла з квартири, спустилася сходами й сіла на лаву біля під’їзду.

За кілька хвилин до під’їзду підійшов Василь Петрович – сусід. Щоранку він гуляв зі своїм собакою. Ось і зараз вухатий спанієль стрибав навколо господаря.

– Арино, доброго ранку! Хіба ви не переїхали? – Запитав Василь.

– А хто вам сказав, що я переїжджаю?

– Мама ваша. Вони тут речі в машину вантажили. З нею ще двоє чоловіків були й молода дівчина, – відповів він.

– Ні, я нікуди їхати не збиралася, мене просто пограбували, – сказала вона.

О сьомій Арина зателефонувала матері:

– Це ви зробили?

– Ми. Тобі ж квартиру подарували. Ми квартиру не зачепили. А речі нам знадобляться – дачу обставимо.

– Мамо, за що ти мене так не любиш? У дитинстві, я розумію, тобі треба було перед дядьком Толею вислужитися, ось ти його та Катьку облизувала. А тепер що?

– Ти думаєш, якщо ти їм бабусину квартиру на блюдечку принесеш, вони тебе цінуватимуть? Помиляєшся. Чи ти сподіваєшся, що в старості про тебе Катя піклуватиметься? Сумніваюсь. Але ти сама обрала, потім не ображайся.

Потім Арина зателефонувала до своєї подруги Вероніки, старший брат якої був адвокатом. Олег приїхав одразу. Поглянувши на квартиру, він спитав:

– До поліції звертатимешся?

– Я їхньої крові не жадаю, але й безкарними залишати не хочу. Що порадиш? – Запитала Арина.

– Якщо порахувати все, що вони вкрали, а вони саме вкрали, то сума буде пристойна. А це вже в особливо великих розмірах, та ще за змовою, плюс незаконне проникнення – років по п’ять – вісім може вийти, – пояснив Олег.

– І що робити? Анатолія мені не шкода – хай би посидів, але маму за ґрати відправляти я не хочу, та й Катька – просто недолуга, їй що сказали, вона те й зробила.

– Давай спершу з ними поговоримо. Сьогодні неділя – поїхали, вони, напевно, вдома, – запропонував Олег.

У квартиру Анатолія Арина та Олег приїхали о восьмій ранку. Усі, окрім матері, ще спали.

Анатолій вийшов зі спальні дуже незадоволений і одразу почав говорити, що вони нічого не повернуть – частину речей забрали на дачу, дещо вже продали, щоб компенсувати збитки за неотриманий спадок.

Тоді Олег пояснив йому, які наслідки на них чекають, якщо Арина звернеться до поліції.

– У неї навіть заяви не приймуть – скажуть, що справа сімейна, розбирайтеся самі, – посміхнувся Анатолій.

– Ні, ви помиляєтесь. От якби в Арини доказів не було і дізнавачам треба було когось шукати та щось доводити, тоді могли б і не прийняти.

– А тут вас половина сусідів бачила, і дехто вже готовий свідчити. Тобто, розслідувати нічого не треба, просто кілька допитів і справу до суду – і показники роботи підвищені: крадіжка була, злочин розкритий, справу передано до суду, винних покарано.

– Не лякай ти мене. Іди в поліцію, подивимося, чи тебе там слухатимуть, – сказав Анатолій.

– Є інший варіант, – продовжив Олег, – ви відшкодуєте збитки, а я приблизно прикинув – це тисяч шістсот. Тоді Арина до поліції не звертається.

– Шістсот? Ти з дуба звалився? – обурився Анатолій.

– Ні, ну якщо ви вважаєте, що років п’ять – вісім просидіти у місцях, не настільки віддалених, дешевше, то будь ласка. У вас є шість годин на роздуми, рівно о пів на третю ми з Ариною подамо заяву про крадіжку, – сказав Олег.

Вони вийшли із квартири Анатолія.

– Ти зараз куди? – Запитав Олег.

– Поїду додому, треба речі запакувати. Жити я там зараз не зможу. Мене Вероніка запросила – поживу в неї кілька днів, потім вирішуватиму.

– Завтра працювати треба виходити. Добре, що я у відрядження завжди беру свій ноутбук, а то довелося б стільки матеріалів відновлювати!

– Чудово. За дві години подзвони матері, запитай, що вони вирішили. Якщо відмовляться платити, тоді зустрічаємось біля вашого відділення поліції.

Анатолій платити відмовився.

Але через три дні після того, як усім трьом довелося відповідати на запитання дізнавача, після того, як пройшли обшуки у квартирі та на дачі, після того, як кілька сусідів дали свідчення, Арині зателефонувала мати.

– Ти що робиш? Вирішила всіх нас за ґрати загнати? Забери заяву!

– А просто так забрати заяву про крадіжку не можна. Мені адвокат пояснив, що треба писати нову заяву про відкликання першої.

– І там обов’язково треба зазначити причину, чому відкликаєш. А причина, знаєш яка? Примирення сторін та відшкодування збитків, які мій адвокат і пропонував на самому початку.

– То де ми шістсот тисяч візьмемо? В нас немає.

– У тебе ні, вірю. А в Анатолія точно знайдеться, – відповіла Арина.

Наступного дня Анатолій, Лариса та Арина зустрілися у кабінеті Олега. Трохи поторгувалися, але нічого не виторгували. Вирушили у відділення банку, яке знаходилося по сусідству, та Анатолій переказав гроші на рахунок Арини.

Після цього вона відкликала заяву, вказавши причину.

А квартиру Арина продала і поїхала жити в те саме місто, куди так часто їздила у відрядження – перевелася до місцевої філії своєї фірми.

Адресу нової квартири родичам вона не повідомила, номер телефону змінила, тому не знала, як далі жили Анатолій, мати та Катя.

Якщо їй немає місця в їхньому житті, то й вона про них більше не згадуватиме. Кожен обирає свій шлях самостійно – і мати його обрала свідомо, тож Бог їй суддя.

Забула, недолуга, що старість не за горами? Ну нічого, будинки для літніх людей функціонують, просто неба не залишиться. Можливо це жорстоко, але справедливо! Як вважаєте?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.