Мені двадцять вісім років. До шлюбу з Оленою я встиг придбати власне житлом – невелику однокімнатну квартиру на околиці міста.

Майбутня дружина теж не була безприданницею і придбала у власність двокімнатну квартиру в центрі, яку ми вирішили здавати.

– Сашко, може в мою переїдемо, а твою здаватимемо? – Запропонувала мені Олена.
Проте, я на запитання відповів негативно. Я не хотів жити у квартирі дружини.

– Краще тоді взяти в іпотеку спільне житло, – пояснив я свою позицію.

– Щоб щомісяця платити за нього з оренди? У чому сенс? – здивовано спитала Олена. – У мене є двокімнатна!

– Найголовніше у цій фразі, що вона є у тебе! – обурено відповів я. – Ні, або в моїй живемо, або беремо в іпотеку.

Вона стурбовано зітхнула і більше не заводила мову на цю тему. До теми нерухомості нам довелося повернутись досить несподівано, і не з власної ініціативи.

Одного осіннього недільного дня до нас прийшла моя мати, яка була вдовою близько п’яти років і, одна проживала в трикімнатній квартирі.

– Сину, навіщо вам в іпотечну кабалу влазити? – поцікавилася Євгенія Іванівна.
– Щоб розширитись, – рішуче відповів я. – Скоро діти підуть, треба заздалегідь про це думати.

– От, робити вам нічого, – фиркнула свекруха. – Перебирайтеся в мою трикімнатну, а я у твою однокімнатну піду.

Ми, здивовано переглянувшись між собою, запитливо глянули на матір.

– А що таке? Для мене трикімнатна занадто. Тільки прибирання більше часу займає, – байдуже знизала плечима Євгенія Іванівна. – Переїдете туди, я ще й буду рада.

– Я навіть не знаю, – я зніяковіла від пропозиції свекрухи. – А на кого вона буде записана?
– На мене. Чого гроші марно витрачати? – незворушно відповіла жінка. – Переїдете?

– Ми подумаємо, – я поспішила випередити чоловіка з відповіддю і не дати йому погодитись на привабливу пропозицію.

Воно начебто і було приємним, з одного боку, але з іншого, лякало тим, що власницею квартири, як і раніше, мала залишатися свекруха.

– Чому було одразу не погодитися? – Запитав у мене Олександр, як тільки мати пішла. – Я думаю, вигідніше і придумати не можна.

– Ти ж спільне житло хотів начебто, а тепер і на материнську квартиру згоден? – хитро примружившись, спитала я.

– Мама ж у мою заїде, а ми – до неї, тому я не бачу потреби в іпотеці, – сковано пояснив чоловік, так і не давши прямої відповіді на моє запитання.

– Слухай, а якщо з твоєю мамою щось трапиться, поки ми житимемо в її квартирі? Що тоді? На жаль, спадкоємець не ти один, – я натякнула Сашкові на рідну сестру, з якою він не дуже приязно спілкувався.

– Я поговорю з цього приводу з мамою, думаю, вона зробить дарчу, – діловито промовив він.
– У такому разі, так, я згодна, – посміхнулася я.

Через два тижні свекруха обмінялася квартирою із сином і з’їхала зі своєї трикімнатної.

Я не була у свекрухи вдома жодного разу, тож, на мене чекав величезний сюрприз. Трикімнатна квартира Євгенії Іванівни потребувала ремонту.

Справа була не тільки в капітальній зміні опалення та сантехніки, нерухомість вимагала також нових дверей та вікон, а це обіцяло для нас вилитися в копієчку.

До того ж квартира ніколи не знала шпалер та лінолеуму. Прикинувши, у скільки нам виллється ремонт, ми зрозуміли, що потрібно готувати багато грошей.

Таких грошей у нас не було, тому ми ухвалили спільне рішення, взяти кредит. У той час, як Євгенія Іванівна жила у квартирі сина, ми посилено займалися ремонтом, проживаючи у моїй двокімнатній.

Ми вирішили, тимчасово, відмовити орендарям, на час ремонту. Щоб не витрачати фінанси на ремонтників, ми у вихідні дні частину робіт робили самі.

Близько семи місяців пішло на те, щоб привести квартиру свекрухи до ладу і заїхати в неї жити. Справа залишалася за малим – доробити туалет та передпокій.

– Прийду подивитися, – повідомила нас Євгенія Іванівна, дізнавшись про те, що ремонт практично закінчено.

У неділю вона навідалася у квартиру, в якій прожила понад тридцять років. Оглянувши кімнати зі свіжим ремонтом, свекруха схвально цокнула язиком.

– Молодці! Мені подобається. Коли передпокій із туалетом доробите? – поцікавилася вона.
– Пізніше, поки що у нас фінанси не дозволяють зайвих витрат, – розвів руками Олександр.

– Ви, звичайно, живіть, але майте на увазі, що квартира не ваша, – повідомила свекруха.
Я розгублено подивилася на Євгенію Іванівну. Слова жінки шокували не лише мене, а й Сашка.

– У якому сенсі? – насилу видавила з себе я. – Ми знаємо, що вона на вас записана, але хіба ви не домовилися з сином про дарчу?

– Ні, жодної дарчої не буде! Я вирішила квартиру віддати Людмилі. У вас і так є по одній, а це більш ніж достатньо, – з розумним виглядом промовила свекруха.

– Почекай, а як же витрати на ремонт? Ми стільки грошей вбухали, а ти вирішила віддати квартиру сестрі? Мамо, що з тобою? – з надривом спитав Олександр.

– Нічого страшного! Молодці, що допомогли сестрі, – байдуже відповіла Євгенія Іванівна. – Вона має трьох дітей, чоловіка немає!

– Люді допомога зараз, ой як потрібна. Щойно вона вирішить сюди або переїхати, або продати, вам доведеться її звільнити.

Чоловік вступив з матір’ю в суперечку і спробував переконати, що вона поводиться неправильно і несправедливо, але та продовжувала стверджувати своє.

Розлютившись на неї, ми почали збирати свої речі, щоб з’їхати у мою двокімнатну квартиру, добре, що орендарі ще не встигли заїхати, і ми змушені були їм відмовити в оренді.

Олександр не відразу зрозумів, що мати, яка вказала нам на двері, сама, як і раніше, проживає в його нерухомості.

Про цей факт чоловік згадав лише через пару днів, коли нарешті прийшов до тями й змирився з втратою прірви грошей.

– Треба було не віддавати ключі, а винести звідти все, що було куплено на наші гроші! – обурилася я, бо мені важко було усвідомити, що, за своєю дурістю, я погодилася з чоловіком і була втягнута в аферу Євгенії Іванівни.

Олії у вогонь підлила сестра чоловіка, яка зателефонувала братові, та поцікавилася, коли ремонт у її квартирі буде дороблено.

– Якщо взялися, то доводьте до кінця, – роздратовано промовила Людмила.

Олександр, не церемонячись, відчитав нахабну сестричку і кинув слухавку, проте я поспішила зупинити його.

– Дзвони сестрі, вибачайся, проси ключі та говори, що ми згодні доробити ремонт!

– Навіщо? Робити більше нема чого! Об тебе мало витерли ноги? – обурився Олександр у відповідь на мої слова.

– Хочу зробити “родичкам” сюрприз, – задоволено посміхнулася я.

Чоловік стиснув зуби й зателефонував сестрі, яка, почувши про ремонт, особисто привезла ключі до будинку, в якому ми жили.

– Доробите, і я її продам! – З важливим виглядом заявила Людмила. – Куплю великий будинок.

Сашко підтакнув сестрі й поспішив відступити. До самого вечора ми зривали шпалери та лінолеум, знімали батареї та сантехніку у відремонтованій материній квартирі.

Надвечір, ми винесли з неї все, що самі купували та встановлювали. Єдине, що не стали чіпати – це вікна та двері.

Після цього Сашко поїхав до своєї однокімнатної квартири й, побачивши, що матері немає, змінив вхідні замки.

Усі речі Євгенії Іванівни чоловік виставив на сходовий майданчик. Після цього ми заблокували номери жінок, щоб не чути їх прокльонів та обурень.

Можливо, ми вчинили жорстко, і ви нас засудите, але й з нами не церемонилися! Кому ж довіряти в цьому житті, як не рідним людям? Виявляється – нікому, окрім себе! Ви зі мною згодні?