Кав’ярня на розі старої площі пахла корицею й гарячим молоком. Дарина прийшла за двадцять хвилин до призначеного часу, сіла за столик біля вікна і тричі пересунула стілець, бо жоден не здавався їй доречним.
П’ятнадцять років вона уявляла цю зустріч по-різному. То холодно й коротко, то зі сльозами. Жодного разу вона не уявляла, що в неї так тремтітимуть руки.
Соломія з’явилася рівно об одинадцятій. Вона зупинилася в дверях, обтрусила з пальта дрібний дощ і подивилася в зал так, ніби шукала не людину, а вихід. Побачила Дарину. Кивнула. Підійшла.
– Ти майже не змінилася, – сказала Соломія.
– А ти змінилася, – відповіла Дарина. – Схудла.
– Роки.
Вони не обійнялися. Соломія сіла навпроти, поклала сумку на коліна й міцно стиснула ремінець. Підійшла офіціантка з меню в шкіряній палітурці.
– Мені каву з карамеллю і круасан з мигдалем, – сказала Дарина. – А вам?
Соломія навіть не розгорнула меню.
– Один кексик, будь ласка. Ванільний, якщо є. І склянку води.
– Без кави? – перепитала офіціантка.
– Без кави.
Дарина дочекалася, поки дівчина відійде, і нахилилася вперед.
– Ти мене принижуєш чи просто економиш?
– Про що ти?
– Я п’ятнадцять років чекала твого листа. Ти пишеш три рядки, запрошуєш мене в місто, до якого я їхала чотири години, а сама замовляєш один кексик. Навіть без кави. Це що, натяк, що ти зі мною довго сидіти не збираєшся?
– Я не збираюся сидіти з тобою довго, – спокійно сказала Соломія. – Це правда. Але кексик тут ні до чого.
– Тоді до чого?
– Дай мені дійти до цього самій.
– Ти мала п’ятнадцять років, щоб дійти. Я не збираюся ще чекати.
Соломія підвела очі. Вони були сірі й втомлені, з тонкою сіткою зморшок. Дарина раптом упізнала цей погляд. Так вона дивилася на випускному, перед тим як сісти в машину.
Принесли замовлення. Кексик стояв на білій тарілці, маленький, з кремовою шапочкою. Соломія дістала з сумки тонку свічку, ледь криву, з потертим кінчиком, і встромила в крем.
– Ти що робиш, – повільно сказала Дарина.
– Сьогодні друге листопада.
– Я знаю, яке сьогодні число.
– Тоді ти знаєш, що Тарасові було б тридцять шість.
Дарина відсунулася так різко, що чашка здригнулася на блюдці.
– Не смій. Не смій вимовляти його ім’я за цим столом.
– А де мені його вимовляти? – Соломія говорила тихо, і від цього було ще гірше. – На кладовищі ти мене не пустила. На похороні твій батько вказав мені на двері. Ти не відповідала на мої листи рік, потім два, потім я перестала писати. Де мені його вимовляти, Даринко?
– Ти його вбила.
Слова впали між ними, як посуд з полиці. Двоє чоловіків за сусіднім столиком обернулися й відразу відвели очі.
– Я знала, що ти це скажеш, – мовила Соломія. – Я їхала сюди і повторювала собі, що ти це скажеш. Думала, що буду готова.
– Ти сиділа за кермом. Ти була п’яна. Він просив тебе зупинитися, я чула це від людей, які були на тому випускному. А ти розганялася. І він загинув, а ти відбулася пробаченням під заставу, бо тато в тебе був знайомий з потрібними людьми.
– Мій тато?
– А чий же ще?
Соломія коротко, сухо засміялася. У цьому сміху не було нічого веселого.
– Мій тато тоді працював двірником у райвідділі. Ти справді цього не пам’ятаєш чи не хотіла пам’ятати?
– Не міняй тему.
– Я не міняю. Я кажу, що жодних знайомств у моєї родини не було. Були знайомства в твоєї.
Дарина завмерла.
– Що ти маєш на увазі.
– Те, що я нарешті вирішила сказати. Хоча обіцяла собі ніколи не говорити.
– Тоді не говори.
– Уже пізно.
Офіціантка прослизнула повз столик з тацею, відчула напругу й змінила маршрут. Дарина відчула, як усередині в неї піднімається щось гаряче і погане, те саме, що піднімалося п’ятнадцять років тому, коли їй зателефонували вночі.
– Ти хочеш сказати, що в нашій сім’ї щось не так? Що мій батько винен у чомусь? Він пережив втрату сина й так і не оговтався. Його не стало у позаминулому році, і ти тепер плюєш на його пам’ять.
– Я не знала, що він.., – тихо сказала Соломія. – Співчуваю.
– Не треба мені твоїх співчуттів.
– Тоді вислухай мене. Один раз. Потім я піду, і ти більше мене не побачиш, якщо захочеш.
– Нічого я не хочу слухати.
– Тоді навіщо ти приїхала?
Дарина відкрила рот і не знайшла, що відповісти. Справді, навіщо. Вона тримала цей лист у шухляді три тижні. Двічі викидала й двічі діставала з кошика. Не тому, що було цікаво.
Тому, що вночі, коли вона не спала, у голові її зривався той самий голос: «Даринко, а чому ти ніколи не питала, як усе було насправді».
– Говори, – сказала вона.
Соломія поклала долоні на стіл, ніби боялася, що вони її зрадять.
– Того вечора за кермом сидів Тарас.
– Це неправда.
– Він сказав, що я випила забагато й що він відвезе нас обох. Ми були в його машині, не в моїй. У мене тоді навіть прав не було, Даринко. Мені було вісімнадцять, я ще навіть не здала на водійське.
– Ти бреше.
– Дорогою він розігнався, бо сварився з тобою по телефону. Ти пам’ятаєш, що ти йому сказала?
Дарина мовчала. Вона пам’ятала. Кожне слово. Вона сказала братові, що він ганьба для сім’ї, що через нього тато не спить ночами, що краще б він взагалі не приходив додому. Це була звичайна сімейна сварка, одна з сотні. Вона не думала, що вона виявиться останньою.
– Він тримав телефон в одній руці, – продовжувала Соломія. – Я просила його кинути той дзвінок. Він відповів, що ти повісила слухавку першою. Він був такий злий, що не побачив повороту.
– Ти це вигадала, – прошепотіла Дарина. – Ти вигадала це, щоб мене зламати.
– Я нічого не вигадувала. Я п’ятнадцять років намагалася це забути.
– Тоді чому тебе судили? Чому в усіх документах було твоє прізвище?
Соломія заплющила очі.
– Бо наступного ранку до лікарні приїхав твій батько. Я лежала з переламаною рукою й струсом. Він сів біля мого ліжка й сказав, що його син не міг бути п’яним за кермом. Що Тарас був майбутнім юристом, що на нього чекало місце в обласній прокуратурі, що вся родина стільки в нього вклала. І що я, сирота без перспектив, можу зробити для його сім’ї одну добру справу.
– Замовкни.
– Він пообіцяв, що все буде тихо. Що мене не посадять, що я просто отримаю умовний строк. Що він оплатить мені навчання, якщо я скажу, що за кермом була я. Я була налякана, я була вісімнадцятирічна й нічого не розуміла. Я підписала.
– Тато ніколи б так не вчинив.
– Він так вчинив, – твердо сказала Соломія. – А потім передумав платити. Через місяць його адвокат зателефонував мені й сказав, що домовленість скасовується. Що мені краще зникнути з міста. Що коли я хоч слово скажу, суд переглянуть, і строк буде реальний. Я поїхала. Мені нікуди було подітися, і я поїхала.
Дарина дивилася на свічку в кексику. Полум’я хиталося від подиху зі сторони дверей. Вона хотіла встати й піти. Хотіла вдарити Соломію по обличчю. Хотіла, щоб усе це виявилося брехнею. Але щось усередині неї, те саме, що не давало спати, тихо підтверджувало: усе це схоже на правду.
– Чому ти мовчала стільки років, – нарешті спитала вона.
– Бо боялася.
– Чого?
– Що ти мені не повіриш. І що, якщо повіриш, тобі буде ще гірше, ніж мені.
– Мені й так було гірше.
– Невже?
Дарина різко підвелася. Стілець гучно проїхав по плитці.
– Не смій порівнювати. Ти втратила друга. Я втратила брата.
– Я втратила обох, – сказала Соломія. – Тараса і тебе. І майже вісімнадцять років життя, які я витратила на те, щоб людям у новому місті не розповідати, звідки я приїхала.
– Бідна, – з їдким спокоєм мовила Дарина. – Тобі слід було написати книжку.
– А тобі слід було хоч раз прийти й запитати.
– Я була в жалобі.
– Я теж.
Вони стояли одна проти одної над столиком. Хтось у залі зробив музику тихішою, ніби й тут відчули, що відбувається щось не для сторонніх вух.
– То чому кексик, – сказала Дарина, і голос її здригнувся. – Чому без кави?
Соломія вперше за всю розмову усміхнулася, і усмішка вийшла жалюгідною.
– Бо в Тараса був такий ритуал. Кожного свого дня народження він купував собі один кексик і казав, що кава псує смак. Пам’ятаєш? Ми з ним сміялися, що він старий дідусь у тілі двадцятирічного.
Дарина пам’ятала. Вона раптом побачила брата так чітко, як не бачила вже багато років. Він сидить на кухні, у футболці з дірою на лікті, тримає в руках кексик і крутить його, ніби дорогоцінний камінь.
– Він завжди їв його повільно, – вимовила вона.
– Так, – кивнула Соломія. – Двадцять хвилин. Усі навколо вже дописували кави, а він сидів із цим кексиком.
– І ти вирішила повторити.
– Я роблю так щороку. Другого листопада купую кексик і сиджу з ним, поки свічка не догорить. Не тому, що я винна. А тому, що більше нікому. Я ж навіть не знала, де його могила.
Дарина опустилася назад на стілець. Її руки лежали на столі, і вона не могла їх сховати.
– Тато після змінився, – сказала вона нарешті. – Він перестав розмовляти. Сидів у кабінеті, гасив світло й сидів. Я думала, це горе. Тепер я думаю, що це було щось інше.
– Він мав що приховувати.
– Не говори так про нього.
– Я не засуджую. Я просто кажу, що бачила.
– Ти розумієш, що ти мені зараз руйнуєш останнє, що в мене залишилося від батька.
– Я розумію. Тому й мовчала.
Дарина потерла скроні.
– Мені потрібні докази.
– Є лист, – сказала Соломія й розстебнула сумку. – Я зберегла його. Це копія угоди, яку підписав твій батько. Оригінал я віддала адвокату, коли в мене його забрали. Але цей екземпляр я сховала в підкладці куртки. Він пролежав у мене п’ятнадцять років.
Вона поклала на стіл складений учетверо папірець, пожовклий на згинах. Дарина розгорнула його й побачила почерк, який упізнала б у будь-якому паперовому хаосі. Нахил вправо, довгі хвости літер.
Вона читала довго. Соломія не заважала.
– Він справді це написав, – сказала Дарина, не підводячи очей.
– Так.
– Він міг мене попередити.
– Він не міг. Тобі ж було двадцять.
– Я мала право знати.
– Я теж мала право, – відповіла Соломія. – Але права, Даринко, нікому нічого не дають.
Дарина склала папірець і довго тримала його, ніби боялася відпустити. Потім підвела погляд.
– Чому ти приїхала саме зараз?
– Бо лікар сказав, що мені лишилося небагато часу.
Тиша в кав’ярні стала такою густою, що можна було почути, як на кухні дзвенить ложка об чашку.
– Що ти кажеш, – ледь чутно спитала Дарина.
– Нічого вигадувати не треба, і розповідати подробиці я не хочу. Просто я не хотіла, щоб цей папірець пропав разом зі мною. І не хотіла піти, не побачивши тебе.
– Ти могла сказати це в листі.
– Тоді ти б не приїхала. Ти б приїхала з жалю, а не з гніву. А мені потрібен був твій гнів. Він чесніший.
Дарина закрила обличчя долонями. Плечі її затремтіли, але звуку не було. Соломія нахилилася вперед, обережно, ніби до наляканої тварини, і поклала руку їй на лікоть.
– Не чіпай мене, – глухо сказала Дарина.
Соломія не прибрала руки.
– Я п’ятнадцять років тебе ненавиділа, – продовжувала Дарина. – Кожного ранку. Це було єдине, що тримало мене на ногах. А тепер ти кажеш, що ненавидіти мені було нікого.
– Ти можеш ненавидіти й далі. Мені не жалко.
– Я не вмію.
– Навчишся.
– Не хочу вчитися.
– Тоді не вчися.
Дарина прибрала долоні від обличчя. Очі в неї були червоні, але суворі.
– Ти мала приїхати раніше.
– Мала.
– Ти мала хоч раз приїхати.
– Так.
– Я б не повірила, але ти мала спробувати.
– Я знаю.
– Не кажи мені «я знаю». Скажи щось інше.
Соломія подумала.
– Пробач, що я була боягузкою.
Дарина мовчала дуже довго. Потім раптом взяла виделку, відламала шматочок кексика й поклала до рота. Пережувала повільно, двадцять разів, ніби пробувала на смак саму пам’ять.
– Занадто солодкий, – вимовила вона.
– Він теж так казав, – відповіла Соломія.
– І все одно їв.
– І все одно їв.
За вікном дощ перетворився на мокрий сніг. Свічка догоряла, і віск стікав на крем тонкою білою доріжкою.
– Де ти зараз живеш? – спитала Дарина.
– У місті на півдні. Орендую кімнату.
– З ким?
– Сама.
– А лікар?
– Лікар тут, у обласній лікарні. Мені призначили на четвер.
Дарина кивнула. Потім дістала телефон, швидко щось набрала й показала екран.
– Я забронювала тобі номер у готелі навпроти, на тиждень. Не сперечайся.
– Даринко.
– Не сперечайся, я сказала.
– Я не можу прийняти.
– Можеш. Це не пробачення. Не думай, що я так просто. Я ще довго на тебе гніватимуся. Але на четвер у мене вільний день, і я піду з тобою до лікаря.
– Навіщо?
– Бо ти сидітимеш у коридорі й нікому нічого не скажеш, – відрізала Дарина. – Я тебе знаю.
– Ти мене п’ятнадцять років не знала.
– Тоді почну знову.
Соломія хотіла щось відповісти, але голос її зрадив. Вона просто кивнула. Дарина допила холодну каву, яку так і не зачепила, скривилася й відставила чашку.
– А перед цим, – сказала вона, – ми з тобою поїдемо на кладовище. Завтра зранку. Там поруч із Тарасом і тато лежить. Я скажу йому все, що думаю.
– Ти справді це зробиш?
– Зроблю. І ти постоїш поруч, тому що ти маєш на це право. Наскільки я пам’ятаю, ти єдина, хто не вимагала для себе жодних прав.
Свічка нарешті догоріла й погасла. Тонка цівка диму піднялася над кремом і розтанула.
Дарина підняла руку й гукнула офіціантку.
– Принесіть, будь ласка, ще один кексик. І дві чашки чаю.
– Не кави? – уточнила дівчина.
– Не кави, – відповіла Дарина. – Кава псує смак.
Світлана Малосвітна