Цей випадок стався в школі ще в далекому 1986 році. Свідки, а це були діти восьми років, нікому нічого не розповіли, тому розголосу історія не набула. І навіть батьки, які, найімовірніше, дізналися про те, як це було, претензій до вчительки не висували. Ніхто.
А дізналася я про це від самої вчительки. Її все життя терзали спогади і почуття провини до учня, з яким вона жорстко вчинила.
Ситуація там була й справді дуже неприємна. Чесно кажучи, не знаю як до цього ставитися.Буду чекати ваших коментарів…
Отже: у районне місто за розподілом приїхала молода вчителька початкових класів. По суті, сама ще дівчисько – 22 роки. Досвіду – жодного. Одне бажання – отримати перший у своєму житті клас і показати всім, чого вона варта: і в професійному, і в загальнолюдському сенсі.
І, треба сказати, у неї це непогано виходило. З огляду на те, що до неї потрапили діти, які залишилися після ретельного відбору (у паралелі був спеціалізований клас), їхня успішність радувала і батьків, і керівництво школи. І з дисципліною серйозних проблем не виникало.
Серед тридцяти п’яти учнів завжди знайдуться кілька, які випробовуватимуть учителя на міцність. У Марини Анатоліївни, назвемо її так, теж такі були. Однак, вона легко знайшла з ними спільну мову, зуміла зацікавити, навіть залучити до громадського життя. Усіх, крім одного…
Ромка був із неповної родини. Мати дитиною особливо не опікувалася: нагодований і добре. Тож ріс хлопчисько як трава в полі: сам по собі, не вміючи й не бажаючи нормально спілкуватися ні з дітьми, ні тим паче з дорослими.
Марина Анатоліївна всіляко намагалася подружитися з Ромою, але нічого не виходило. Він усе робив на зло. Міг весь урок сидіти під партою і корчити дітям пики, викликаючи загальний сміх. Лаявся добірною лайкою, причому нарочито голосно, щоб усі чули. Обзивався останніми словами, доводячи однокласників, особливо дівчаток, до сліз. Демонстративно палив у дворі школи, чого не дозволяли собі навіть старшокласники.
Якщо хтось робив йому зауваження, Ромка ставав у позу і нахабно заявляв:
— Ну, і що ти мені зробиш?
Однак, найжахливіше, що робив цей нестерпний хлопчисько – він плювався!
У класі не було дитини, на яку він не харкнув хоча б раз.
Причому робив це з неприхованим задоволенням: набирав якнайбільше слини і відправляв звучний плювок у бік чергової жертви…
Гидко – не те слово.
Скільки разів Марина Анатоліївна розмовляла з Ромою, скільки соромила, пояснювала, чому цього не можна робити – марно. Упертюх продовжував плюватися з подвоєною силою.
Тоді Марина Анатоліївна поскаржилася його мамі. Зазвичай вона не зверталася до батьків по подібну допомогу, але тут уже не було вибору.
— Будь ласка, поговоріть із сином. Він мене не чує. Обплював усіх, кого можна і кого не можна. Мабуть скоро і мені дістанеться.
Мама пообіцяла «допомогти» і відходила сина кочергою. Ромка з’явився в клас весь синій і з неприхованою ненавистю в очах.
Цього ж дня він «розширив зону своєї атаки»: став плюватися на перерві в коридорі. Спочатку робив це нишком: в учня іншого класу летів плювок незрозуміло з якого боку, потім – у відкриту.
Здавалося, йому приносить задоволення знущатися з хлопців. Він зловтішно реготав, бачачи огиду і часто безсилі сльози на дитячих обличчях. Чому він плював у старшокласників – зрозуміти важко. Маленький, кволий, він, здавалося, втратив інстинкт самозбереження.
Дорослі хлопці не раз ловили Ромку, неабияк давали прочуханки, попереджали і, зрозуміло, відпускали. А він тікав метрів на 20 і сипав у бік «кривдників» добірною лайкою.
Словом, другокласник дістав усіх. Піком його «подвигів» став «смачний плювок» на голову вчительки географії, яку обожнювали всі учні школи. Цей «герой» вліз на сходи і посилав свої огидні «привіти» тим, хто проходив між поверхами нижче. Вчительку мабуть переплутав зі старшокласницею.
Та навіть не помітила, що сталося, зате це чудово побачили учні з десятого класу. Сказали географічці, а потім так всипали Ромці, що довелося вести його в медпункт.
— Марино Анатоліївно, колись це погано скінчиться, – сказала літня медсестра, коли «порушник спокою» втік у клас, – треба щось робити.
— Та я вже все випробувала – він не реагує. Тільки ще злішим і нахабнішим стає.
— Такі, як він, – промовила медсестра задумливо, – розуміють тільки своєю мовою.
— То що мені – плюнути в нього, щоб він щось зрозумів? – розлютившись незрозуміло на кого, запитала вчителька.
— Ну, не знаю…
На цьому розмова закінчилася, але в голові Марини Анатоліївни застрягла міцно.
Деякий час після всього Ромка притих, а потім знову взявся за старе.
В однієї дівчинки в класі був день народження. Вона принесла шоколадні цукерки, усіх пригостила, хлопці та вчителька її привітали. Ромка і тут відзначився: плюнув іменинниці прямо в обличчя. Дівчинка, звісно, розридалася… А він стояв задоволений, і нахабно дивився на вчителя, типу:
— Ну, і що ти мені зробиш?
Ось тут Марина Анатоліївна не витримала…
Вона викликала Рому до дошки.
Мовчки встала і закрила клас зсередини. Обвела поглядом притихлих через її грізний вигляд дітей, і твердо сказала:
— Встаньте ті, у кого хоча б раз плюнув Рома.
Встали практично всі.
— Ми не раз говорили, що це дуже неприємно, огидно, але він нас не слухає. Я думаю, він просто нас не розуміє. Зараз ми всі разом йому пояснимо.
Діти вичікувально дивилися на вчительку. Понад тридцять пар напружених очей…
— Я дозволяю кожному з вас зробити дуже негарний вчинок. Виховані люди ніколи так не роблять. Але в нас просто немає виходу. Зараз кожен із вас підійде і плюне в Рому один раз. Я не знаю, як ще йому пояснити, наскільки це огидно. Сподіваюся, після цього, він хоч що-небудь зрозуміє.
Діти майже синхронно й рушили до свого кривдника. Мовчки. Ромка кинувся до дверей, забувши, що вони замкнені. У підсумку однокласники затиснули його в кутку біля раковини і стали методично обпльовувати. Одні робили це старанно, з почуттям задоволення, інші – чисто символічно, відчуваючи явну незручність. Але взяли участь майже всі: спочатку одні, потім – інші. Усе відбувалося чітко, методично. Ніхто не сміявся. Нічого не говорив.
У класі чулося тільки повизгування Ромки.
Коли всі опинилися на своїх місцях, на нього було боляче дивитися…
Описувати картину не будемо. Спробуйте уявити самі, який вигляд може мати той, на кого плюнули тридцять осіб…
Ромка сидів на підлозі, обхопивши голову, і не піднімав очей. Це й не потрібно було: усі бачили, що сльози рікою течуть по його обпльованому обличчю.
Марина Анатоліївна обвела клас довгим поглядом. Тиша дзвеніла в повітрі.
— Не знаю як вам, а мені соромно. За себе, за нього, за всіх нас.
Діти опустили очі…
— Запам’ятайте цей день, – продовжила вчителька, – і ніколи більше не ображайте інших людей ні словом, ні вчинком. Інакше… Ви бачили, чим це може закінчитися.
Вона підійшла до дверей, відчинила навстіж. Ромка на напівзігнутих ногах вилетів геть…
— Не стану говорити про те, що це має стати нашою таємницею. Упевнена – ви самі це знаєте, – тихо промовила Марина Анатоліївна, – усі вільні.
Ромка зник до кінця дня.
Не з’явився і наступного дня.
Марина Анатоліївна пішла до нього додому. Готувалася до неприємної розмови з матір’ю хлопчика, але та явно нічого не знала про те, що трапилося.
— Не в собі він, – винувато виправдовувалася вона, – реве весь час, до школи йти не хоче.
— Давайте я з ним поговорю, – запропонувала вчителька.
Мати жестом запросила її у квартиру.
Побачивши Марину Анатоліївну, Ромка пірнув під ковдру.
— Розумію: прикро, – вчителька поклала руку Ромці на голову, – і страшно: ти впевнений, що тепер усі з тебе сміятимуться.
Ромка не видав жодного звуку….
— Але ти ж не боягуз? Може й посміються, але не приб’ють – точно.
У відповідь – тиша…
— Може, тебе в інший клас перевести? Раптом там дітям сподобається, коли ти почнеш у них плювати.
Ромка вискочив з-під ковдри з палаючими очима:
— Я більше ніколи не буду плюватися! – істерично вигукнув він і зупинився, – Не треба переводити…
— Ось і чудово. А то хлопці переживають, що ти до школи не ходиш і чи все в тебе гаразд.
Ромка опустив голову і нічого не сказав.
Марина Анатоліївна скуйовдила йому волосся:
— Ну все, до завтра!
— До завтра, – луною відгукнувся хлопчик…
Коли Ромка прийшов у клас, усі поводилися так, ніби нічого не сталося…
Більше в класі ніхто ніколи не плювався…
У старших класах усі вчителі зазначали, що такого дружного класу давненько не бачили.
— Таке відчуття, що вони – єдине ціле, – казали одні.
— Ось-ось, або їх об’єднує страшна таємниця, – підхоплювали інші, думаючи, що вдало пожартували.
Можливо, Марина Анатоліївна, яка віддала своїх перших випускників до середніх класів, що-небудь і сказала б із цього приводу, але вона переїхала в інше місто і більше в тій школі не з’являлася.
Багато років вчителька не могла забути той моторошний момент. Усе думала, переживала, відчувала докори сумління. Боялася, що по дурості нашкодила психіці дітей.
Коли вона розповіла мені цю історію, я порадила навести довідки про Ромку і заспокоїтися, нарешті.
Вона так і вчинила.
З’ясувалося, що, коли Роман був у шостому класі, його мама вийшла заміж за офіцера в запасі. Той наполіг, щоб Ромка пішов у училище, допоміг зі вступом.
Зараз колишньому хулігану близько 45 років. Він офіцер.
Усі ці роки підтримував зв’язок із багатьма однокласниками. Навіть приїжджав у місто дитинства.
І ще: на вечорах зустрічі випускників історію перевиховання Романа ніхто не згадує. Навіть жартома.
Не пам’ятають, напевно…
