– Паша, мама прийде, п’ять тисяч їй віддай!
– З якого переляку?
– З того, що вона нам займала.
– Тобі займала, а не мені.
– Якщо мені, то й тобі. Пашо, відірвись ти від свого матчу, чи тобі телевізор дорожче – чуєш?
– Чую, зрозумів, віддам їй п’ять тисяч, нехай забирає! Де вони лежать?
– Ну, де ще? У комоді.
– Могла б і подарувати, не обов’язково вимагати борг, – пробурчав Павло.
– Ну, вибач, після того, як ти мамі на ювілей мітлу подарував…
– Надя, я ж жартома!
– Ну так, так, жартома, а ще щоразу повторюєш, що снігу взимку у неї не випросиш – можна подумати, ти у неї сніг просив?
– Гаразд, годі тобі!
– Що «гаразд»?
– Зрозумів, я, Надя, зрозумів, віддам!
– Ох, викинути б цей телевізор, разом із твоїми матчами!
– Ура, забили!
– Я пішла.
– Та зрозумів, я зрозумів… гооол!
Павло цього дня був не на зміні. Провівши дружину і додивившись матч, згадав про п’ять тисяч і серце зайшлося, що віддавати доведеться. Ні, щоб забула теща про цей борг, але ж пам’ятати буде, поки не забере гроші!
Потім він зібрався, і пішов із дому в крамницю, по дорозі зустрів кума Миколу. Зупинилися, «перетерли» останні міжнародні новини, потім перейшли на тещ.
– Не пощастило тобі, Паша! Теща тобі жадібна дісталася.
Павло, відчуваючи, що наступили на хвору мозоль, сказав, що часу в нього в обріз, і пішов далі.
Скільки він так проходив, не слідкував. А коли додому повернувся, зрозумів, що дружина вже на обід приходила. Він і сам пообідав, а потім вийшов надвір, і почав розчищати сніг.
У них у райцентрі будинки переважно приватні, за винятком будівлі місцевої адміністрації. І снігу в них повно, і ліс тут недалеко, там снігу ще більше.
Павло із зусиллям згрібав сніг величезною дерев’яною лопатою – спеціально призначеною для такої справи. Потім змів залишки з дерев’яних містків, ще й за воротами розчистив – упорався, одним словом.
Теща так і застала його біля воріт розрум’яненим, з розстебненим коміром старої куртки.
– О-о-о, привидиться ж таке, цур мене, – пробурмотів він. – Чого це ви надвечір заявилися, Валентино Степанівно?
– Гляди очі не зламай, – пробурчала теща, – сито принесла, обіцяла Наді, ось і принесла.
– Ну так, принесло вас, разом із ситом, – Павло згадав про гроші, що треба віддати. – Ну, проходьте, теща, саме доріжку для вас розчистив.
– Ага, для мене, так я й повірила, – теща від запрошення не відмовилася, сміливо пройшла до хати.
Павло забрав сито, підійшов до комода, та дістав п’ять тисячних купюр.
– Ось ваші гроші, можете забирати.
Теща скинула підфарбовані брови, й почала свердлити зятя поглядом.
– Що не так? Думаєте, відсотки набігли? Ну ні, тут вам не банк, відсотків не чекайте. – Він засунув гроші в руки тещі.
Вона покрутила в руках купюри.
– Та справжні, не підробка. Чи, може, думаєте, намалював, і вам віддав?
– Від тебе можна всього чекати, – буркнула теща, і вийшла.
– Зараза така! – сказав Павло. – Скупердяйка, снігу взимку не випросиш!
Він повернувся за ворота, де залишилися лопата та мітла. Незабаром прийшла дружина з роботи, та застала його біля воріт із лопатою.
– Слухай, приходила все-таки Валентина Степанівна, – повідомив Павло, – думав, забула про гроші, так ні, куди там, згадала… прийшла під приводом, ніби сито тобі обіцяла, а сама за грошима з’явилася.
– І що?
– Ну, так віддав гроші.
– Які?
– Ну ті п’ять тисяч, що вона займала нам …
– Паша, ти що? Я тобі дзвонила, смс відправляла, а ти – жодного звуку у відповідь. Я ж повідомила, що гроші мамі в обід віддала!
– Як віддала?
– А так, на обід приходила, і мама прийшла, от і віддала! Ти зі своїми матчами зовсім збожеволів!
– Та не дивився я телевізор! Це взагалі, як розуміти? То які гроші я віддав?
– Це значить свої ти віддав, зі своєї зарплати, яку вчора отримав, витяг, і віддав.
– Ну так, там усі гроші й лежали, – Павло жбурнув лопату:
– Трясця її матері, якого дідька? Я що, свої гроші їй віддав, а вона промовчала?
– Ну, не знаю, що тут у вас сталося, – відповіла дружина.
– Надю, ти це, забери у матері мої гроші… наші гроші, бо вона збагатитися вирішила нашим коштом!
– Та ти сам схибив, треба частіше в телефон заглядати! Не піду я забирати, робити мені нічого, сам іди. Та не сьогодні, а завтра, а то вже вечір, стемніло.
– Твою ж матір, стерво така, обдурила на п’ять штук, і згвинтила!
Переспавши з думкою, що гроші треба негайно повернути, Павло прокинувся в суботу рано, і, оскільки в цей день теж не на роботу, швидко впорався у дворі. Він насипавши курям, і нагодувавши собаку Рекса, зібрався і пішов на сусідню вулицю до тещі.
Валентина Степанівна сиділа за столом, а на плечах красувалася квітчаста хустка, дуже їй личила, до речі.
– Доброго дня, мамо, – сказав Павло.
– О-о-о, зятю, як притисне, так одразу маму згадуєш, – уїдливо сказала теща.
– Можу офіційно – Валентино Степанівно, будьте ласкаві повернути п’ять тисяч, які дісталися вам не праведним шляхом!
– Які п’ять тисяч? – Теща підняла підфарбовані брови, й очі її показували непідробне здивування.
– А ті п’ять тисяч, що вчора я вам дав через непорозуміння! Ви ж знаєте, що це не ваші гроші!
Теща ляснула себе по кишені:
– Що сюди впало, те пропало. Для тебе пропало.
Павло почав нервувати:
– Слухайте, мамо, поверніть гроші. Борг вам Надія віддала, а це мої, кровно зароблені.
Теща продовжувала пити чай із варенням:
– Не знаю, не знаю, про які гроші ти говориш…
Павло засопів від обурення, почав підшукувати пристойніші слова. Валентина подивилася у вікно. – Ой, а снігу, снігу, скільки …. Батюшки, хоч продавай сніжок!
– Ага, вам якраз торгівлею снігом зайнятися, ви його в трилітрові банки закрутіть, і продавати можна, в Африку, наприклад.
Теща спокійно подивилася на зятя, продовжуючи пити чай:
– Пашо, я так просто гроші не роздаю, відпрацювати треба – снігу повно, розчистити б…
– Ви що, Валентино Степанівно, хочете, щоб я власні гроші відпрацьовував? Це ж мої гроші!
Вона ляснула по кишені кофти:
– Поки що мої. Моя справа запропонувати, а ти, як знаєш. Розчистиш сніг – тобі будуть гроші.
– Тьху, ну і жадібна ж ви! – Павло відчинив двері.
– Пашо, мітла там під навісом – це та, яку ти мені на ювілей подарував і сказав, що можна іноді політати на ній.
– Ну, що ви про цю мітлу, ми вам ще й покривало подарували, й міксер.
Павло покрутився у дворі й вирішивши, що жадібна теща гроші не поверне – доведеться розчистити сніг. Спочатку в огорожі, а потім і за брамою до самої дороги розчистив.
Розчервонівшись, повернувся до хати:
– Гроші давайте, – сказав він.
Теща, визирнула у вікно:
– А ти добре прибрав?
– Вилизав ваш двір мітлою, як ваш Сірко миску! – звітував Павло.
Теща схвально кивнула:
– Тримай, Паша, впорався зі сніжком – наступного разу, не будь лопушком!
Забравши гроші, він повернувся додому. Валентина вийшла слідом, і напрямки, через дорогу, до сусідки Наталі.
Наталя Григорівна вже пообідала, і тепер зібралася пити чай.
– Бачила? – Запитала Валентина, кивнувши у бік вікна.
– Бачила, – невдоволеним голосом відповіла сусідка.
– Сперечалася значить ти, – підморгнувши, сказала Валентина, – діставай банку вишневого варення, я суперечку виграла.
– Говорила тобі, що мій зять кращий за твого – прийде зранку, і весь сніг мені прибере. Глянь, як чисто, аж до траси розчистив доріжку.
Наталя дістала півлітрову баночку варення, та подала Валентині.
– У мене всяке є, а ось вишневого нема, піду чай пити. – Вона подивилася на незадоволену Наталю, що програла їй, щодо зятя, і кивнувши на двері сказала:
– А то ходімо разом, я помідори дістану, ну ті самі, які тобі подобаються.
Наталя, для годиться, зробила образливе обличчя, а потім усміхнулася:
– Гаразд, ходімо, помідори твої, аж надто подобаються.
– Я і тобі баночку подарую, – пообіцяла Валентина.
Через рік Павло з дружиною задумали поміняти машину, колишня зовсім старенька, ось і вирішили оновити, нехай із пробігом, але міцнішу.
Зібрали всі накопичені гроші, син з невісткою внесли свій внесок, дочка із зятем вирішили допомогти батькам, загалом – зі світу по нитці. І все одно малувато вийшло.
І тут теща приходить, і дістає з сумки пакетик, розгортає його, а там купюри. Кладе на стіл:
– Це вам на нову машину.
– Та що ти, мамо, яка нова, – каже Надія.
– Ну все-таки, тут п’ятдесят тисяч – знадобляться.
– Валентино Степанівно, мамо, а віддавати коли? – спитав Павло, чекаючи чергової каверзи.
– Ніколи, – відповіла теща. Бери, зятю, користуйся, може й мене якраз покатаєш, не все ж мені на “мітлі літати”!
– Ну, Валентино Степанівно, ну мамо, – Павло зворушився, – я вас возив, вожу, і возити буду!
Після покупки машини прийшов до них кум Микола, підморгнув, і нагадав Павлові про тещу:
– Невже розщедрилась? – спитав він тихо.
Павло також тихо відповів:
– Справжня теща, що березовий гай, – пошумить-пошумить, а потім пожаліє.
– Це ти про кого? – здивувався Микола.
– Це я про свою тещу, про Валентину – справжня, гарна у мене теща. – Він глянув у вікно:
– А снігу скільки намело, треба до тещі сходити, сніжок розчистити. Не дарма кажуть – як постелишся, так і виспишся! Виходить – працює!
Як вам вчинок тещі? Пишіть свої міркування в коментарях, ставте вподобайки.
