– Все, що я заробила до шлюбу, не стосується вашого сина, Ірино Миколаївно! – впевнено сказала невістка.

– Оленко, але ти зрозумій, сім’я – це ж спільне все має бути, — єхидним голосом промовила свекруха, розливаючи чай по кухлях у просторій кухні її чотирикімнатної квартири.

– Вибачте, але я так не вважаю. Я десять років працювала, відкладала кожну копійку, жила дуже скромно, щоб купити цю квартиру, – Олена говорила спокійно, але всередині все кипіло. – І ви чудово це знаєте.

– Так-так, звичайно, – Ірина Миколаївна підібгала губи. – Але ось Світлана з дітьми…

– А що Світлана? – Перебила Олена. – Ми з Мишком одружилися три роки тому, коли ця квартира вже була моєю власністю.

У цей момент вхідні двері відчинилися, і пролунав дзвінкий голос:

– Мамочко! Оленка! Ви вдома?

– Легка на згадку, – пробурмотіла Олена, впізнавши голос сестри чоловіка.

Світлана влетіла на кухню, неначе вихор, тримаючи за руки двох хлопчаків-близнюків шести років.

– Ой, добре, що ви обидві тут! – Вигукнула вона. – Хлопчики, йдіть у велику кімнату, там телевізор подивіться.

Діти пішли, а Світлана сіла на стілець, і жалібно подивилася на матір.

– Мамо, уявляєш, нам знову орендну плату підняли! Це просто неможливо стає платити такі гроші за студію!

Олена уважно подивилася на Світлану. Світлана була молодша за неї на п’ять років, але виглядала старшою через завжди незадоволений вираз обличчя.

– А чому ви не переїдете у більшу квартиру? – Запитала Олена. – Наскільки я знаю, ваші з чоловіком прибутки дозволяють.

– Ох, Олено, тобі легко говорити! – сплеснула руками Світлана. – У тебе тут чотири кімнати на двох із Мишком, а ми вчотирьох в одній! Он, діти навіть пограти до ладу не можуть, всі один в одного на головах сидимо.

Ірина Миколаївна закивала:

– От я й говорю, Оленко, може, ви хоч одну кімнату Свєті з дітьми виділите? Все ж таки рідня!

Олена відчула, як починає закипати. Ця розмова повторювалася вже не вперше за останні пів року.

– Послухайте, – вона намагалася говорити якомога спокійніше. – Коли я купувала цю квартиру, я не була одружена з Мишком.

– Мало того, ми навіть не були знайомі. Я працювала на трьох роботах, харчувалася локшиною швидкого приготування, та відкладала гроші. І кредит я виплачувала сама.

– Але ж тепер ми родина! – Вигукнула Світлана. – А в сім’ї усі мають допомагати один одному!

– Саме тому ти відмовилася ділитися із братом спадщиною від бабусі? – раптово спитала Олена.

У кухні повисла тиша. Світлана зблідла, а Ірина Миколаївна відвела очі.

– Це зовсім інша річ, – пробурмотіла Світлана. – Там була маленька сума…

– Двісті тисяч гривень – не така вже й маленька сума, – відбила Олена. – І ти тоді сказала, що це твоя спадщина, і ти не зобов’язана ділитися.

– Ну, годі вам! – Втрутилася Ірина Миколаївна. – Що старе згадувати? Зараз йдеться про дітей!

– Ні, давайте вже договоримо, – Олена випросталася на стільці. – Світлано, а розкажи мамі, чому ви насправді живете у студії?

Світлана зблідла ще дужче, і нервово забарабанила пальцями по столу.

– Не розумію, про що ти, – пробурмотіла вона.

– Правда? – Олена підняла брову. – Може, розкажеш мамі про трикімнатну квартиру на Січових стрільців?

Ірина Миколаївна різко обернулася до дочки:
– Яку ще квартиру, Свєта?

– Це не те, що ти думаєш, мамо, – Світлана занервувала ще більше. – Ми з Пашею просто тимчасово здаємо квартиру його батьків, щоб накопичити на свою.

– Тимчасово? – перепитала Олена. – Вже другий рік, як я розумію?

– А ти звідки знаєш? – підкинулася Світлана.

– Місто маленьке, Свєта. Твоя сусідка працює у нашому офісі.

Ірина Миколаївна розгублено переводила погляд з невістки на дочку:

– Зачекайте, нічого не розумію. Світлано, ви маєте трикімнатну квартиру?

– Це не наша квартира, а батьків Павла! – Вигукнула Світлана. – Вони дозволили нам нею розпоряджатися. Ми отримуємо за оренду десять тисяч на місяць, і збираємо на перший внесок по іпотеці.

– Тобто, – повільно промовила Ірина Миколаївна, – ви спеціально винаймаєте маленьку студію, щоб економити, при цьому маючи можливість жити у трикімнатній квартирі?

– Мамо, ти не розумієш! – Світлана заламувала руки. – Ми хочемо своє житло, а не жити у квартирі свекрухи! Ось батьки Паші – вони все розуміють, і підтримують нас!

– На відміну від мене, яка нібито захопила величезну квартиру, та не ділиться із ріднею чоловіка? – спокійно уточнила Олена.

У цей момент у кухню увійшов Михайло. Він щойно повернувся з роботи й, судячи з виразу обличчя, почув частину розмови.

– Що тут відбувається? – спитав він, оглядаючи всіх присутніх.

– Синку, – почала була Ірина Миколаївна, але Олена її перебила:

– Мишко, твоя сестра якраз розповідає, як несправедливо, що ми живемо у великій квартирі, а вона з дітьми тулиться у студії. Щоправда, забула згадати про трикімнатну квартиру, яку вони із чоловіком здають.

Михайло насупився:

– Світлано, знову починаєш? Ми начебто все обговорили минулого разу.

– Нічого я не починаю! – Схопилася Світлана. – Просто несправедливо, що в одних усе є, а інші мають заощаджувати кожну копійку!

– А ти знаєш, – раптом тихо сказав Михайло, – що, коли я вирішив відкрити свою справу, Олена продала свою другу квартиру, щоб вкласти гроші в мій бізнес?

Світлана завмерла з відкритим ротом. Ірина Миколаївна здивовано подивилася на невістку:

– Правда?

– Правда, – кивнув Михайло. – Однокімнатну на Північному бульварі. Я не хотів брати гроші, але вона наполягла. Сказала, що вірить у мене, і хоче вкластися у наше спільне майбутнє.

– Ой, можна подумати, вона це безкорисливо зробила! – Фиркнула Світлана. – Мабуть, частку в бізнесі зажадала?

– Ні, – відрізав Михайло. – Жодних умов не ставила. А могла б. І знаєш, що? Коли ти відмовилася ділити бабусину спадщину, саме Олена наполягла, щоб я не псував з тобою стосунки через гроші.

– Мишко, не треба, – спробувала зупинити чоловіка Олена, але він продовжив:

– А коли твій Паша залишився без роботи минулого року, хто йому допоміг влаштуватися у будівельну компанію? Хто замовив слівце перед своїм колишнім начальником?

Світлана опустилася на стілець, і затулила обличчя руками.

– Я просто хочу кращого життя для своїх дітей, – прошепотіла вона.

– А ми хіба не цього хочемо? – Запитав Михайло. – Тільки чомусь ти вважаєш, що домагатися цього мають інші, а не ти сама.

В кухню забігли хлопчики-близнюки:

– Мам, ми їсти хочемо!

– Зараз, любі, – Світлана витерла очі. – Нам час додому.

– Зачекайте, – раптом сказала Ірина Миколаївна. – Давайте все прояснимо раз і назавжди.

Вона обернулася до дочки.

– Світлано, ти навмисно приховувала від мене правду про квартиру?

– Мамо, я ж пояснила – ми збираємо на свою! – Вигукнула Світлана. – Що тут такого?

– Що такого? Ти ж ходиш по родичах, і скаржишся на тісноту! – Обурено промовила Ірина Миколаївна. – Розпускаєш чутки про те, як Олена одноосібно володіє величезною квартирою, і не думає про твоїх дітей!

– Я не розпускаю…

– Розпускаєш, – перебила мати. – Мені навіть тітка Валя дзвонила, питала, чи правда, що моя невістка така безсердечна, що рідню чоловіка у свій будинок не пускає.

Олена здригнулася. Вона не знала, що плітки зайшли так далеко.

– І що ви відповіли? – тихо спитала вона свекруху.

– Що це неправда, – Ірина Миколаївна подивилася невістці у вічі. – Але я не знала всієї історії. Тепер я розумію, що була несправедлива до тебе, Олено. Вибач.

– Мамо! – обурилася Світлана. – Ти на чиєму боці?

– На боці правди, – відрізала Ірина Миколаївна. – І знаєш що? Я думаю, вам з Пашею час переїхати у свою трикімнатну квартиру.

– Вона не наша, а його батьків! – Уперто повторила Світлана.

– Які дозволили вам у ній жити, – нагадала мати. – А натомість ви отримуєте гроші за оренду, і при цьому скаржитесь всім на своє важке життя!

– Ми хочемо своє житло…

– І тому вирішили підняти на вуха всю родину? – Запитав Михайло. – Світлано, ти ж моя сестра. Я тебе люблю. Але те, що ти влаштувала – це ганьба.

– Мамо, ми справді їсти хочемо, – знову подали голос близнюки.

– Так-так, ми вже йдемо, – Світлана почала квапливо збирати дитячі речі.

– Почекай, – зупинила її Олена. – Давай таки договоримо.

– Про що тут казати? – буркнула Світлана. – Все ж і так ясно. Я погана, ти гарна.

– Ні, не так, – похитала головою Олена. – Я хочу, щоб ми жили дружно. Я дійсно хочу бути частиною сім’ї. Але я не дозволю дорікати мені тим, що я заробила до шлюбу.

– Я розумію, – тихо сказала Світлана після довгої паузи. – Напевно, я справді перегнула палицю.

– Діти, йдіть, я вам бутерброди зроблю, – Ірина Миколаївна позвала близнюків на кухню.

– Знаєш, Світлано, – почала Олена, – я завжди хотіла, щоб у нас були добрі стосунки. Пам’ятаєш, як ми познайомилися на дні народження Михайла?

Світлана слабо посміхнулася:

– Так, ти тоді принесла чудовий торт.

– І ми проговорили весь вечір, – додала Олена. – Ти розповідала про хлопчаків, показувала фотографії. Я думала, ми потоваришуємо.

– А потім я дізналася про цю квартиру, – Світлана опустила очі. – І мені стало… прикро. Ми з Пашею так намагаємося, економимо кожну гривню, а тут…

– А ти знаєш, скільки років я збирала на неї? – Запитала Олена. – Десять років. Почала працювати у вісімнадцять, відразу після школи. Паралельно навчалася на вечірньому. Жила у гуртожитку, потім винаймала куток у комуналці. Щоліта бралася за будь-який підробіток.

Михайло підійшов до дружини, й поклав їй руку на плече:

– Коли ми познайомилися, вона ще виплачувала кредит. Я пропонував допомогти, але вона відмовилася.

– Чому? – Здивувалася Світлана.

–Тому, що це було моє рішення, та моя відповідальність, – відповіла Олена. – Як і твоє рішення – збирати на свою квартиру. І знаєш, я поважаю це рішення. Але навіщо розпускати чутки?

Світлана почервоніла:

– Я справді спочатку просто розмовляла з мамою. А потім якось само вийшло. Усі почали питати, співчувати…

– І тобі сподобалося бути жертвою обставин? – Запитав Михайло.

– Мишко! – обсмикнула його Олена.

– Ні, нехай говорить,- зітхнула Світлана. – Він має рацію. Мені справді подобалося, що всі мене жаліють. Що всі вважають тебе безсердечною, а мене нещасною. Це було приємно. Якийсь час.

– А потім?

– А потім стало соромно. Особливо, коли ти допомогла Паші з роботою. Адже він не знає, що це ти замовила за нього слово. Думає, його за резюме взяли.

– І хай думає, – кивнула Олена. – Я не для подяки допомагала.

Ірина Миколаївна повернулася до столу:

– Діти поїли. Світлана, я думаю, тобі справді варто поговорити з чоловіком про переїзд у ту квартиру.

– Але ж ми хотіли накопичити…

– Доню, – перебила мати, – твої діти ростуть зараз. Їм потрібен простір зараз, а не за кілька років. Подумай про це.

Світлана кивнула:

– Я поговорю з Пашею. І… Олено, вибач мені. Справді. Я поводилася безглуздо.

– Давай просто почнемо все спочатку, – запропонувала Олена. – Без образ та претензій.

– Правда? – Світлана з надією подивилася на невістку. – Після всього, що я наговорила?

– Правда, – усміхнулася Олена. – Ми ж сім’я?

За місяць Світлана з чоловіком та дітьми переїхали в трикімнатноу квартиру. Відносини в сім’ї поступово налагодилися, хоча деяка прохолода між жінками все ж таки залишилася.

Але головне – всі засвоїли важливий урок: щастя не в кількості кімнат, а в умінні цінувати те, що маєш, та поважати чужу працю…