— Дивись, вона знову прийшла, — дівчина років двадцяти в уніформі магазину звернулася до напарниці. І тепер вони обидві дивилися на жіночку середніх років, що стояла навпроти вітрини з боку вулиці.

— Ну, що ви на неї втупилися? Ну, дивиться. І що? — звернувся до дівчат хлопець у такій самій уніформі.

— Антоне, вона ж приходить щомісяця! Стоїть, дивиться. І йде. Вона навіть жодного разу не зайшла! — обурилася одна. — Так! Кожне двадцять п’яте число.

— Можна навіть у календар не заглядати, — Додала друга дівчина.
— Вона вам, що? Заважає? Краще займіться своїми обов’язками, — Антон махнув головою в бік комори, де нагромаджувалися коробки з товаром, що надійшов.

— Займіться справою!

Дівчата переглянулися і, невдоволено пішли розставляти нову партію туфель і босоніжок. Антон мигцем глянув на вулицю — жінка, немов завмерши, стояла на одному місці.

Уперше вона з’явилася на відкритті магазину “Бомондур”. Було зовсім небагато людей. Місце невигідне через арку у дворі.

Антон одразу помітив жіночку в червоному береті та зеленій в’язаній кофті, було в ній щось зворушливе. З цього дня жінка раз на місяць з’являлася перед вітриною магазину, стояла якийсь час і йшла.

Літо змінилося осінню, а осінь — зимою. Ось уже й весна на порозі. Змінювалася погода. Змінювалися колекції взуття в магазині. Змінювалися працівники.

Але двадцять п’ятого числа кожного місяця жіночка незмінно з’являлася перед магазином. Зараз вона стояла, тримаючи однією рукою маленьку потерту сумочку, а іншою стискаючи воріт старенького пальта.

Запізнілі сніжинки кружляли над її головою і танули, ледь торкнувшись обличчя і рук. Антон рішуче зробив крок до дверей:
-— Я можу вам чимось допомогти?

Жінка здригнулася й озирнулася назад.
— Це я вас запитую. Ви ж давно стоїте й замерзли зовсім.

— Ні, ні! Що ви! — жіночка зніяковіло посміхнулася, — Я тут просто… милуюся.
— Зайдіть у магазин, тут милуватися буде зручніше. Заодно й зігрієтеся.

— Та мені й звідси видно.

Антон підійшов до жінки:
— Що ж вас так зацікавило?

— Ту… туфлі, — збентеження зрадницьки збивало мову.
— А я, здається, здогадуюся. Он ті, червоні, у центрі вітрини.

— А як ви здогадалися?
— Усе дуже просто, вони там стоять із моменту відкриття магазину. Точніше, ця модель стоїть, як візитіва магазину. Коли їх купують, ставлять нові.

— І багато купують?
— Та не дуже… Ходімо в магазин, я їх вам ближче покажу. Та й замерз я.

Дівчата мовчки спостерігали, як Антон провів жінку в центр магазину і посадив на диван.
— Ви який розмір носите? — запитав він. — Сімку або трохи більше?

— Тридцять сьомий.
— Одну хвилиночку, — і Антон попрямував до комори.

— Ти з глузду з’їхав? — зашепотіли співробітниці, — Навіщо цій старій такі туфлі?

Антон мовчки взяв коробку і повернувся до відвідувачки.
— Давайте приміряємо.

— Що ви! Що ви! Я не зможу це купити!
— А приміряти-то зможете? — Антон, опустившись на одне коліно, відкрив коробку і дістав шовкову туфельку на тонкій шпильці.

Ще кілька хвилин, і туфлі опинилися на ногах жінки.
— Пройдіться, відчуйте їх, — Антон підтримав жінку за лікоть.

І вона пішла. Спочатку хитаючись і балансуючи. Потім кожним кроком додаючи впевненості. І ось уже модельну ходу не псували ні стареньке пальто, ні потерта сумочка.

— Ви чудово рухаєтеся! Каблук — це ваше! — щиро здивувався Антон.
— Так, колись у мене все взуття було на високих підборах. А потім… Потім щось продала, щось віддала… Ось зараз побачила їх і так захотілося! Адже в кожної жінки має бути хоч одна пара таких!

— Але ви ж на них дивитеся вже пів року, — донеслося з комори, — Купили б давно і ось вам щастя.

Жінка подивилася на дівчину, що говорила, і знизала плечима:
— Так, я хотіла. Але відклала до зарплати. Вона в мене кожне двадцять п’яте число. Я прийшла, а у вас ціни підвищили. Я відклала до наступної зарплати. А ціни знову зросли. А потім знову і знову… Ось і сьогодні…

— Вам сьогодні дуже пощастило, — раптом вигукнув Антон, — Вітаю! Ви стали десятитисячною відвідувачкою нашого магазину! Тому можете вибрати будь-яку пару взуття.

Жінка знову присіла. Дівчата, втративши дар мови, замахали на Антона руками, а він продовжував:
— Якщо вас влаштовують ці туфлі, я із задоволенням упакую їх.
— Так, звичайно влаштовують… Але мені ніколи не щастило, я ніколи нічого не вигравала.

— Значить сьогодні починається ваша смуга везіння.
Антон спритно склав туфлі в коробку, коробку у фірмовий пакет. Уже на порозі магазину жінка повернулася до нього:

— Як вас звати, чарівнику?
— Антон!

— Антоне! Ти збожеволів! — дівчата в уніформі вискочили з комори… — Що ти тепер робитимеш?
— Оплачу подарунок.

— Але навіщо?
— Моя мама мріяла про туфлі. Ось такі. І відкладала їх купівлю, бо спочатку треба нас із братом виростити, потім нас треба вивчити…

— А потім?
— Потім ми з братом їй купили туфлі, а їй ніби нікуди їх вдягнути. Так і стоять. Адже в кожної жінки мають бути такі туфлі. А ще краще, коли вона може і хоче їх носити.