Біля нашого магазину у дворі з’явився дідусь. Видно, що інтелігентний і не бездомний. Але раніше я його жодного разу не бачив, хоча все життя тут живу.

Він стоїть щодня, зупиняє кожного, хто проходить, і просить приділити йому всього тридцять хвилин нашого часу.

Як і всі інші, я щоразу проходив повз нього, або втикався в телефон, роблячи вигляд, що не помічаю його, або просто кажу, що в мене немає часу. У мене справді його небагато: сім’я, робота, друзі – самі розумієте.

Але нещодавно я вийшов прогулятися і провітрити голову.

Дід стояв на тому самому місці й дивився на всіх поглядом, у якому читалося, що йому потрібно обов’язково з кимось поговорити.

Я вирішив, що сьогодні повз не пройду і сам підійшов до старого.

— Дідусю, ви просто хочете поговорити чи вам потрібна допомога?

— Мені потрібно всього тридцять хвилин твого часу, а потім ти сам вирішиш, як вчинити. – Відповів старий.

Я сумнівався. З одного боку, у мене було багато часу, а з іншого – слухати маячню старого не дуже-то й хотілося. Трохи подумавши, вирішив, що потрібно іноді виходити із зони комфорту і відповів, що готовий його вислухати.

— Ти перший, хто відгукнувся. – Сказав дідусь, повернувся і пішов до лавочки, яка ховалася в тіні клена біля дитячого майданчика.

А я, як приклеєний, поплив за ним, думаючи про себе, що даремно вплутався в цю історію. Він не вимовив жодного слова поки ми йшли, і тільки сівши, він продовжив.

— Мене звати Сергій Іванович. Мені вісімдесят сім років, і я вдівець.

Сім місяців тому не стало моєї дружини, з якою ми прожили шістдесят два роки в шлюбі. Ми гуляли з нею в парку, коли їй стало погано і вона пішла. – Старий подивився кудись на верх, усміхнувся і кілька хвилин мовчав.

Сонце в його очах стало яскравіше відсвічувати, спогади через сльози стали скочуватися по його шкірі, потрапляючи в зморшки, які вказували їм шлях.

— Ми прожили чудове життя, але Бог не подарував нам дітей.

Ми до останнього сподівалися на диво, якого так і не сталося, а коли вирішили, що настав час взяти малюка з дитячого будинку нам повідомили, що люди з першою та другою групою інвалідності не можуть цього зробити. Звісно, ми засмутилися, бо на той момент нам обом уже було майже по п’ятдесят років, але якщо доля вирішила так, значить ми повинні їй коритися.

Старий перервав свій монолог, дивився на свої зморшкуваті руки і стискав кісточки пальців. Мені навіть здалося, що йому стало соромно.

У мене в самого троє дітей і зараз я навіть не уявляю, яке б у мене було без них життя. Кому його присвятити, якщо не дітям?

Думаю, що у кожного своя відповідь на це питання. Життя справа така.

Комусь воно дарує дітей, комусь талант або багатство, а комусь все з цього або навпаки нічого. Але хто з них щасливіший – питання, на яке ніколи не буде правильної відповіді. Я встиг про це подумати, дивлячись на мого співрозмовника. Мені стало шкода його, але почуття жалості для мене – це гірше навіть, ніж відсутність совісті. Тому я постарався викинути ці почуття з голови, тим паче старий продовжував свою розповідь.

— Понад тридцять років ми жили душа в душу і ніколи не порушували цю тему. Дбали одне про одного і просто жили. І дружина, і я були єдиними дітьми у своїх сім’ях і давно втратили своїх батьків. Тому були надані самі собі і навіть не замислювалися, що буде далі. А після її відходу я залишився один. Бути старим непросто.

І я навіть не про здоров’я або самотність, а про людей, які стали з’являтися в моєму житті. Вони думають, що я нічого не розумію, сам колись вважав, що люди в глибокій старості втрачають розум і абсолютно не розуміють, що відбувається навколо, але це помилка.

Просто в нас змінюється ставлення до цього життя і цінності.

І ніколи ні в кого не вийде пояснити сорокарічній людині, те, що відбувається у вісімдесят, а все тільки тому, що вона ще не готова. Але я відволікся і підходжу вже до найголовнішого.

Він знову задумався, мабуть, підбираючи правильні слова. І я задумався про своє дитинство, яке було тільки вчора, а зараз мені вже тридцять шість і впевнений, що не встигну озирнутися, як перетворюся на такого самого старого зі зморшками і хворими суглобами.

— Я не запитав, як тебе звати, вибач.

— Олег.

— Олеже, ти можеш встати і піти, але прошу візьми зараз мій номер телефону, перш ніж я тобі повідомлю головне.

Тому що для того, щоб подумати, потрібен час.

— Він простягнув мені листок паперу, на якому був номер і його ім’я.

— Я не бідна людина, є квартира і заощадження, але залишити мені їх нікому і просто так віддавати я їх теж не хочу.

Я бачу каблучку в тебе на руці, а кілька днів тому бачив тебе з трьома дітьми, тому ти саме той, кому я і хочу допомогти. Може, ти мене вважатимеш злим дідусем, але я не хочу допомагати пиякам і людям, які нічого не хочуть робити, а тільки просять. Моя мрія допомогти тому, хто бореться і живе власними силами, а подарунок у вигляді квартири і грошей буде приємним бонусом за працю і старанність. Я готовий піти на ризик і віддати все за свого життя, не дивлячись на ризик залишитися на вулиці, а у відповідь я лише прошу бути другом вашої сім’ї, щоб ви час від часу, провідували мене, грали в шахи і запрошували на обід. Якщо у вас квартира менша, ніж моя, або ви знімаєте, можете переїжджати до моєї, а я сам переїду до вашої.

Я хочу почуватися потрібним.

— Було видно, що йому страшенно соромно і незручно говорити ці слова.

Колись він був сильним чоловіком, а тепер доводиться благати незнайому людину не кидати його.

Ми розійшлися, обмінявшись ще кількома фразами.

Він дав мені п’ять днів, щоб подумати зі словами:

«Не думаю, що можу дати більше.» Сказав, що ці п’ять днів не буде нікого шукати, а чекатиме мого дзвінка.

Ми дійсно живемо в однокімнатній квартирі, дружина сидить із дітьми, а я працюю. Ми не потребуємо і ніколи ні в кого нічого не просили.

Але тепер ця думка не йде з голови. Дружина у мене совісна, сказала, що і без квартири і грошей готова брати дідуся на прогулянку, коли гуляє з дітьми. З чим я і погодився. Ми зараз дуже зблизилися з цим дідусем. У дружини не було батьків, і він їй якщо не батьком, то дідусем. Від квартири ми всіляко відмовлялися. Але наполегливість дідуся взяла своє. Ми з часом переїхали в ту квартиру. Але дідуся залишили разом із нами. Наші діти зараз його називають дідусем.

Порадою завжди допомогти може і руки золоті. Він як батько, з любов’ю, до нас ставитися. І ви знаєте, моїй дружині цього дуже все життя не вистачало, і вона днями назвала його татом. Він розплакався. Ось такі історії трапляються в житті…