Це була остання крапля, яка переповнила її чашу терпіння.
– Все! Досить! Мамо, я так більше не можу жити! – несамовито закричала Маргарита на кухні, і тільки потім Степан відчув запах горілої пластмаси.
Він кинувся на голос дружини і побачив, що на кухні були двоє – дружина, яка тримала в руках те, що залишилося від електричного чайника, і восьмидесятилітня теща, яка дивиться нерозуміючими очима чому кричить дочка.
– Що знову сталося? – спокійно запитав Степан, хоча він і сам вже зрозумів, що сталося.
– Ось! Вона поставила електричний чайник на газову плиту і запалила газ! – вигукнула дружина. – Чаю вирішила попити! Мало того, що вона спалила чайник, вона могла спокійно влаштувати пожежу! А якби нас не було вдома? Все, я так більше не можу. Я завтра ж почну оформляти її в будинок для людей похилого віку.
Теща, почувши таке, подивилася на дочку дивними очима і мовчки пішла в свою кімнату.
– Ти це серйозно? – запитав Степан у дружини.
– Ще й як серйозно! – Маргарита все ще продовжувала говорити на підвищених тонах.
– Скільки можна це терпіти? У мене вже сил ніяких немає!
– Скільки потрібно терпіти, стільки і можна. Це ж твоя мати. – Степан акуратно взяв з рук дружини спотворений чайник і посміхнувся. – А за чайник не переживай, я тобі новий куплю
.- Не заспокоюй мене, – нервово огризнулася дружина. – Мені на роботі давно радять здати її в притулок для старих. А я все тебе слухаю. Але тепер я буду діяти. Інакше вона спалить нам квартиру, і ми разом з дітьми підемо на вулицю.
– Ну, спалить, так спалить … – Степан знизав плечима. – Значить, така у нас доля … Просто, тепер нам потрібно перекривати газ, щоб вона тут без нас не господарювала. І будемо терпіти далі.
– Досить знущатися наді мною! – Дружина закрила свої вуха руками. – Всі з мене знущаються. І мама, і ти … Я так більше не можу …
– А я і не знущаюся. Вона твоя мама, і значить, ми зобов’язані дбати про неї. Деменція – це старече. Це не лікується. До речі, і ми з тобою коли-небудь можемо цим захворіти.
– Ні, я не зобов’язана таке терпіти … – перебила його Маргарита. – Будинки для старих людей для того й існують, щоб полегшувати життя здоровим людям. Я хочу спокійно жити. Розумієш ти це, чи ні? Я маю право пожити спокійно?
– Ні, – твердо сказав Степан.
– Що ні?
– Я не дозволю тобі цього зробити. Ми з тобою повинні пройти це випробування до кінця. Воно дано не просто так.
– Говори що хочеш, але на цей раз я поступлю так, як вважаю за потрібне. Я, як справжня жінка, повинна всіма доступними засобами захищати своє вогнище. І я його буду захищати.
– А те, що вона твоя мама, тебе це вже не хвилює?
– Я буду її відвідувати. Кожен місяць. Їй там буде краще, зрозумій це. За нею буде стежити кілька пар очей, її будуть годувати тим, що потрібно людям похилого віку. Вона ще й спасибі нам скаже. Ось побачиш, що скаже. Тут я на неї кричу, а там працюють спеціальні люди, у яких не нерви, а сталеві канати. А мої нерви вже на межі. Все! Досить мене вмовляти. Я не дитина.
– Добре, – раптом кивнув він.
– Нарешті, ти погодився, – зітхнула полегшено Маргарита.
– Я прямо зараз піду за однією адресою. Я вже наводила деякі довідки, і знаю, з чого треба починати …
– Добре … – знову кивнув Степан.
– Тоді я теж піду. Прямо сьогодні.
– Куди підеш? – не зрозуміла вона.
– Ще не знаю. Напевно, поки що до брата. У нього якраз Танька поїхала до доньки в інше місто, щоб допомагати з онукою.
– Стривай! До якого ще брата ти зібрався?
– До Володьки …
– Я зрозуміла, що до нього. А чого це ти до нього намилився?
– Маргарита не розуміла, що задумав чоловік.
– Якщо з нашого будинку піде теща, слідом за нею піду і я.
– Спокійно сказав Степан.
– Назавжди.
– Ти, що з глузду з’їхав?
– Дружина стала повільно осідати на стілець.
– Ти мене, кидаєш, чи що?
– Ні, я не тебе кидаю.
– А кого?
– Я кидаю незнайому мені досі жінку, що задумала кинути безпорадну маму, яка випадково опинилася в страшній біді. – Степан теж сів на табурет навпроти дружини. – Розумієш, Рито, я все можу тобі пробачити – слабкість, грубість, байдужість, навіть нелюбов. Але здатність вчинити зраду по відношенню до найріднішої людини … Ні … Пробачити це – вище моїх сил …
– Це ж не зрада. – В очах Маргарити заблищали сльози. – Це безсилля … Це страшна втома … Це страх зійти з розуму …
– І знову – ні. – захитав головою. – Ти сама собі брешеш. Ти просто хочеш полегшити своє життя за рахунок життя іншої людини. Якщо ти це зробиш з власною матір’ю, значить, ти це коли-небудь зможеш зробити і зі мною, і навіть з будь-яким з наших дітей … Навіщо мені чекати цього моменту? Краще піти раніше …
– Ти що говориш? – лице Маргарити раптово потемніло. – Причому тут ти і наші діти?
– Притому. Якщо ти втомилася, візьми відпустку і їдем на море. Я тобі слова не скажу. Я ж розумію, що сили у людини іноді виявляються на межі. Але ці сили мають здатність відновлюватися. А людяність в людині – вона або є – або її нема. Не можна відновити те, чого ніколи не було. Це я так думаю. І довіряти свою матір чужим людям, які в ній будуть бачити тільки божевільну … Моє серце вже зараз готове розірватися від сорому …
– І що ж мені робити? – спустошеним голосом запитала Маргарита.
– Знову терпіти?
– Що робити? Дістань зі своїх шаф звичайний чайник, і зроби матері чай … Вона, здається, дуже хотіла чаю …
Розповіді Анісімова
