Жив-був цар, і все життя йому не давали спокою три запитання: яка найголовніша пора, хто найголовніша людина, яка найголовніша справа?
Думав цар: «Знаючи відповідь на три ці запитання — весь світ підкорю, все, що не забажається, звершу, і стане народ за великого мудреця мене почитати.
Незліченна кількість людей приходила до царя, cотні учених, але ніхто на запитання ці так і не відповів. Дійшли одного разу до царя чутки, що живе на віддалі відлюдник якийсь і славиться він мудрістю. Звелів цар осідлати йому коня і поскакав сам відлюдника розшукувати. Їде він хащами лісовими й бачить: стоїть хатинка, а біля неї дідок старенький землю мотижить. Ледве з ніг від втоми не валиться, але мотики не випускає.
Зіскочив цар на землю, підійшов, поклонився старцеві.
— Приїхав я до тебе, щоб відповідь на три свої запитання отримати. Яка найголовніша пора? Хто найголовніша людина? Яка найголовніша справа?Вислухав його відлюдник, нічого не сказав у відповідь, землю далі копає.
— Ти, мабуть, стомився, дай допоможу тобі, — запропонував цар.
Взяв у відлюдника мотику і почав працювати. Потім знову свої три запитання повторив. І на цей раз не відповів відлюдник, лише сказав, щоб мотику повернув. Але цар його і слухати не хоче, мотики не віддає, сам вирішив справу до кінця довести.
Раптом бачить: іде назустріч людина, обличчя все поранене, кров’ю залите. Зупинив чоловіка цар, добрим словом утішив, сходив до струмка, приніс води, обмив рани, перев’язав. Попросив поранений пити — цар його напоїв. Потім відвів у хатинку, в ліжко уклав. Та й сам до сну збиратися став — уже вечір опустився.
Уранці знову до самітника пішов. Дивиться — той насіння садить у ґрунт, який учора розпушив.
— Мудрий відлюднику, — благав цар, — невже так і не відповіси на мої запитання?
— Годі тобі, — мовив той, — ти на них уже сам відповів.
— Жодних відповідей я не чув, — здивувався цар.
— Ти, бачачи мою старість і неміч, зглянувся наді мною і зголосився допомогти. Якби не залишися ти вчора тут, убили б тебе розбійники на дорозі, ті, що подорожньому обличчя понівечили.
Цар від подиву слова вимовити не може, а відлюдник далі мовить:
— Найголовніша пора та, коли ти копав землю, допомагав мені. Найголовніша в ту пору людина — я, а твоя допомога — найголовніша справа. Прийшов поранений — і найголовнішим став він, і найголовнішою справою виявилася твоя допомога йому.
Мало-помалу розумів цар зміст слів відлюдника.
— Пам’ятай же, — сказав пустельник на прощання, — найголовніша пора — сьогодні, найголовніша людина — той, хто поруч у цю пору. А найголовніша справа — вершити добро для того, хто поруч, тому що саме для цього ми й народжені.
Замовк відлюдник, заходився насіння сіяти, а цар скочив на коня та в палац поскакав. На все життя напуття відлюдника йому запам’яталося, і слава про великодушність і справедливість того царя рознеслася по всьому світу.
