Їду я в електричці. Входить бомж. Обличчя опухле. На вигляд років тридцять. Озирнувшись, починає:
- Громадяни панове, три дні не їв. Чесно. Красти боюся, тому що сил немає втекти. А їсти дуже хочеться. Подайте, хто скільки зможе. На лице не дивіться, п’ю я. І те, що дасте, напевно, теж проп’ю! – і пішов по вагону.
Народ у нас добрий – швидко накидали бомжу гривень п’ятсот.
В кінці вагона бомж зупинився, повернувся до пасажирів лицем, вклонився в ноги.
- Спасибі, громадяни-панове. Дай Вам всім Бог!
І тут один чоловік, раптом як закричить на бомжа:
- Мерзота, гнида, жебрак. Грошей просиш. А мені, може, сім’ю нічим годувати. А мене, може, звільнили третього дня. Але я от не прошу, як ти.
Бомж раптом дістає з усіх своїх кишень все, що у нього є, тисячі дві, напевно, різними папірцями з дріб’язком, і простягає чоловікові.
- На Візьми. Тобі треба.
- Що? – ошелешений чоловік.
- Візьми! Тобі потрібніше! А мені ще дадуть. Люди ж добрі! – суне гроші в руки, відвертається, відкриває двері і йде в тамбур.
- Гей, стій! – схоплюється чоловік і з грошима в руках вибігає за бомжем в тамбур.
Весь вагон, не змовляючись, замовк. Хвилин п’ять ми всі уважно слухали діалог в тамбурі. Чоловік кричав, що люди – лайно. Бомж запевняв, що люди добрі і прекрасні. Чоловік намагався повернути гроші бомжу, але той назад грошей не брав. Скінчилося все тим, що бомж пішов далі, а чоловік залишився один. Повертатися він не поспішав. Запалив сигарету.
Поїзд зупинився на черговій станції. Вийшли і увійшли пасажири.
Чоловік, докуривши сигарету, теж увійшов назад в вагон і присів на своє місце біля вікна.
На нього ніхто особливо не звертав уваги. Вагон вже жив своїм звичайним життям.
Поїзд іноді зупинявся. Хтось виходив, хтось входив.
Проїхали зупинок п’ять. Ось уже й моя станція. Я встав і пішов на вихід.
Проходячи повз чоловіка, я кинув на нього швидкий погляд. Він сидів, відвернувшись до вікна, і плакав …
