Відвідуємо тестя у селі за сто кілометрів від міста. У його будинку, де він народився та виріс. З якого потім втік на фронт сімнадцятирічним і в який повернувся в сорок п’ятому з огризком на правому плечі замість руки…

— А Мишка немає! По дрова поїхав! — засмучує нас тітка Женя, його дружина. — У сусідньому селі клуб зносять! Віддали будинок на розбір!

Тестю майже вісімдесят. Але він ще досить міцний чоловік. Не пара сьогоднішнім.

– А далеко село? – Запитуємо тітку Женю.

– Та ні! – вона махає рукою, – Кілометрів п’ять буде!

Ми здивовано переглядаємось із дружиною.

– Через годину може повернеться.

Транспорт – старий дитячий візок сімдесятих років, без кошика, що нахилився під вагою старих дощок.

Він скидає ремені, перехрещені на грудях для зручності тягнути поклажу за собою.

– Ось! — хвалиться він видобутку, що випадково впав з неба, — Ще пару ходок і на зиму вистачить!

– Як розпилюватимете, Михайле Івановичу? — допомагаю складати дошки в штабелі.

– А он пилорама!

Він показує мені незграбно збитий верстат з купою пристосувань для пиляння дощок. Рука одна.

Зверху лежить стара іржава ножівка з металевою ручкою. Така сама була у батька. Нею я вчився пиляти свої перші дошки.

У мене стискається серце. Хочеться допомогти йому. Я готовий з’їздити та перевезти дошки на своєму позашляховику, чи замовити машину з робітниками.

– Може чим допомогти, Михайле Івановичу? — питаю його.

Та він мене не слухає. Єдиною рукою зупиняє мене і знову перекидає ремені через голову.

– Фури тільки заважають! Так близько часом притискаються до узбіччя, що наче зіб’ють! — журиться він.

Машин і справді багато. Великі, довгі, летять на великій швидкості, пролітаючи повз маленьке село. Траса транзитна, на Київ.

– Женя! Я поїхав! – кричить він своїй дружині. Та виходить проводжати його і коли він виходить із двору, каже нам гордо:

– Здобувач!

До мене лише зараз доходить сенс його дій. Йому справді не потрібна допомога. Він і живе лише тим, що почувається мужиком. Не чоловіком, ні, саме мужиком.

Хоча все своє життя пропрацював деканом в одному з економічних університетів.

Я дивлюся в далечінь і бачу старого, що самотньо йде по узбіччі зі старою коляскою ззаду, без “кузова”, на зв’язаних ременях, що хрестом лежать на його грудях.

У цій колясці колись катали мою майбутню дружину. Він нагадує мені бурлака. Тільки замість берегів та барж, гуркочуть великовантажні фури, обдаючи його гаром і кіптявою.

Мені не вдається втриматися від допомоги та ми з синком їдемо до будівельного магазину.

На його верстаті ми залишаємо нову фірмову шведську ножівку із загартованими зубами у футлярі.

За п’ять років ми забрали його до себе. У комфортних умовах він не протягнув і пів року.

Потім, після похорону, на поминках, я знайду подаровану нами ножівку незайманою в цьому самому футлярі, на кришці серванта та односельці скажуть про Михайла Івановича:

– Беріг! Господарський був чоловік!

– Точно, — киваю головою, — Мужик був. Зараз таких вже не роблять.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!

💬 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!