Відвідуємо тестя у селі за сто кілометрів від міста. У його будинку, де він народився та виріс. З якого потім втік на фронт сімнадцятирічним і в який повернувся в сорок п’ятому з огризком на правому плечі замість руки…
— А Мишка немає! По дрова поїхав! — засмучує нас тітка Женя, його дружина. — У сусідньому селі клуб зносять! Віддали будинок на розбір!
Тестю майже вісімдесят. Але він ще досить міцний чоловік. Не пара сьогоднішнім.
– А далеко село? – Запитуємо тітку Женю.
– Та ні! – вона махає рукою, – Кілометрів п’ять буде!
Ми здивовано переглядаємось із дружиною.
– Через годину може повернеться.
Транспорт – старий дитячий візок сімдесятих років, без кошика, що нахилився під вагою старих дощок.
Він скидає ремені, перехрещені на грудях для зручності тягнути поклажу за собою.
– Ось! — хвалиться він видобутку, що випадково впав з неба, — Ще пару ходок і на зиму вистачить!
– Як розпилюватимете, Михайле Івановичу? — допомагаю складати дошки в штабелі.
– А он пилорама!
Він показує мені незграбно збитий верстат з купою пристосувань для пиляння дощок. Рука одна.
Зверху лежить стара іржава ножівка з металевою ручкою. Така сама була у батька. Нею я вчився пиляти свої перші дошки.
У мене стискається серце. Хочеться допомогти йому. Я готовий з’їздити та перевезти дошки на своєму позашляховику, чи замовити машину з робітниками.
– Може чим допомогти, Михайле Івановичу? — питаю його.
Та він мене не слухає. Єдиною рукою зупиняє мене і знову перекидає ремені через голову.
– Фури тільки заважають! Так близько часом притискаються до узбіччя, що наче зіб’ють! — журиться він.
Машин і справді багато. Великі, довгі, летять на великій швидкості, пролітаючи повз маленьке село. Траса транзитна, на Київ.
– Женя! Я поїхав! – кричить він своїй дружині. Та виходить проводжати його і коли він виходить із двору, каже нам гордо:
– Здобувач!
До мене лише зараз доходить сенс його дій. Йому справді не потрібна допомога. Він і живе лише тим, що почувається мужиком. Не чоловіком, ні, саме мужиком.
Хоча все своє життя пропрацював деканом в одному з економічних університетів.
Я дивлюся в далечінь і бачу старого, що самотньо йде по узбіччі зі старою коляскою ззаду, без “кузова”, на зв’язаних ременях, що хрестом лежать на його грудях.
У цій колясці колись катали мою майбутню дружину. Він нагадує мені бурлака. Тільки замість берегів та барж, гуркочуть великовантажні фури, обдаючи його гаром і кіптявою.
Мені не вдається втриматися від допомоги та ми з синком їдемо до будівельного магазину.
На його верстаті ми залишаємо нову фірмову шведську ножівку із загартованими зубами у футлярі.
За п’ять років ми забрали його до себе. У комфортних умовах він не протягнув і пів року.
Потім, після похорону, на поминках, я знайду подаровану нами ножівку незайманою в цьому самому футлярі, на кришці серванта та односельці скажуть про Михайла Івановича:
– Беріг! Господарський був чоловік!
– Точно, — киваю головою, — Мужик був. Зараз таких вже не роблять.
Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!
Залишити відповідь