В Івана і Дарини шлюб був вінчаний.
У день вінчання, коли весільна процесія вже підходила до церкви, несподівано здійнялася літня шалена буря. Вона прилетіла невідомо звідки, безжально зірвала з нареченої фату.
Фата здійнялася до неба, наче повітряна кулька, закружляла у вихорі і, знесилившись, опустилася в брудну калюжу. Усі гості встигли тільки ахнути. Раптова буря стихла. Іван одразу кинувся за фатою, але зловити не встиг.
Білосніжна фата лежала в чорній калюжі. Дарина, в сум’ятті, крикнула своєму нареченому:
– Іване, не піднімай її. Я не буду цю фату надягати!
Бабусі, які вічно сидять біля церкви, зашушукалися між собою. Мовляв, тепер усе життя в молодих буде в бурях і негараздах…
Дарині в найближчій крамничці купили штучну білу квітку і зашпилили на зачісці. Шукати нову фату було ніколи. Не можна ж запізнитися на власне вінчання!
Молоді в притворі храму перед вівтарем стояли, вінчальні свічки тримали, подружні обітниці під вінцем давали. Для Бога. Але перед Таїнством Вінчання молоді люди в РАЦСі розписалися і весілля красиве зіграли. Для людей…
Через три роки шлюбу в родині вже було двоє дітей. Донька Софія та син Артем. Жили своїм сімейним укладом, горя не знаючи.
…А через десять років, у дім Івана і Дарини постукала дівчина.
Дарина завжди була рада гостям і званим, і непроханим. Усі приймалися добродушно. І були смачно нагодовані, чаєм напоєні, і задушевними бесідами втішені. Цього разу гостя була особлива. Вона прийшла, коли господаря не було вдома.
Дарина відразу жіночим оком оцінила незнайомку. Добре складена, привітна, дуже вродлива й молода.
– Вітаю, Дарино. Мене звати Міла. Я – майбутня дружина …Вашого чоловіка, – представилася незнайомка.
– Як цікаво! – сторопіла Дарина.- І давно Іван у вас у наречених? – продовжила дивний діалог Дар’я.
– Давно. Але мені довше тягнути нікуди. У нас з Іваном буде дитина, – анітрохи не бентежачись, відрапортувала Міла.
– Хм…Пані, а вам відомо, що ми з Іваном вінчані навіки? У нас діти, – намагалася напоумити “майбутню дружину” Дарина.
– Я про все обізнана. Але в нас кохання! І теж навіки! Розумієте? А ви можете розвінчатися. Вам же чоловік не зберігає вірність. Я все дізналася. Так можна, – вмовляла Міла.
– Ну, ось що, дівчино! Я щиро не раджу вам влазити в чужу сім’ю! Ми без вас розберемося з нашою вірністю і коханням, – почала дратуватися Дарина, – Прощавайте!
Дівчина, знизавши плечима, мовляв, я про все попередила, поспішно пішла. Дарина голосно зачинила вхідні двері.
“Вона все довідалася… Бач, яка! Не бачити тобі Івана!” – злилася Дарина.
Вона почала пригадувати, що Іван став якось не так ставитися до дітей, до неї самої. У таких випадках затримуються, начебто, на роботі; виникають непередбачувані відрядження; раптом чоловіка починає цікавити триденна риболовля чи полювання… Хоча до цього жодних хобі не спостерігалося.
Усе перераховане відбувалося і з Іваном. Жінка завжди відчуває фальш. Вона одразу “відчує” запах суперниці. У повітрі з’являється якась напруженість, недомовленість…
Але Дарина гнала чорні думки. А може, вона все надумала, а чоловік непорочний?
Увечері, коли прийшов господар будинку, Дарина запросила його за стіл повечеряти. Знала, спочатку чоловіка смачно-ситно нагодуй, потім вирішуй сімейні, та й усілякі проблеми.
І коли Іван подякував за частування, Дарина миттю перейшла в атаку.
– Ванюшко, ти закоханий? – не знала з чого почати непросту розмову ошукана дружина.
– Закоханий, – насторожився Іван.
– Сьогодні приходила твоя …коханка. У вас це серйозно? – боялася відповіді Дар’я.
– Я негідник! Жити без Міли не можу! Задихаюся без неї! Пробував порвати! Нічого не вийшло! Відпусти мене, Дарино! – взмолився Іван.
– Відпускаю… – Дарина розуміла, що кричати, застосовувати заборонені методи, на кшталт: у нас же діти, схаменеться – безглуздо. Життя розсудить.
…Іван пішов до коханої.
А Дарина поїхала в церкву до батюшки за порадою. Священник уважно вислухав прикрощі її і спробував утішити:
– Дочка моя, любов довготерпить, не перестає! Пам’ятай. Ти маєш право розвінчатися, оскільки, чоловік твій подався в гріховний блуд. Не зміг приборкати свою плоть. А можеш усе пробачити, молитися і чекати на нього. Шляхи Господні несповідимі…
…Через два місяці Дарина відчула, що під серцем носить дитину. Це було дитя Івана. Жінка зраділа, бо подумала, що це якийсь знак. Значить, Іван, з часом, покається і повернеться. Із цією заспокійливою думкою Дарина і жила всі місяці до появи малюка.
…На світ з’явився синок. Мама Дарії запропонувала назвати його Іваном. “Можливо, донечко, твій Іван повернеться. У житті всяко буває…”
Благо, мама Дарини їй у всьому допомагала. Усіх дітей няньчила-виховувала, годувала-поїла, казки розповідала, розуму вчила.
…Іван не забував Софію й Артема. Іграшки дарував, на море звозив, гроші для Дар’ї в конверті передавав.
Дарина дітям суворо заборонила говорити їхньому татові про появу братика. Та хіба ж послухають?
Софія все виклала татові, коли була в нього в гостях. Іван вирішив, що Дарина, нарешті, влаштувала своє особисте життя. Сердечко защеміло, налізли спогади про минуле щасливе життя… Він і уявити не міг, що це його рідна дитина!
…А тим часом, нова дружина Міла лежала на збереженні. Іван бігав то за фруктами, то за солоними огірками, то шукав “смачну” крейду. У Міли в організмі не вистачало кальцію і вона зі смаком гризла крейду.
Але все закінчилося бідою. Міла втратила дитину. Одна біда не згасла – інша розгорілася. Другу дитину вона також втратила.
Міла, важко переживши всі гіркі втрати, хотіла взяти коротку паузу. І почекати з дитиною. Але доля приготувала свій сценарій…
Іван завжди був поруч із дружиною. Він жалів Мілу. Вважав себе винним у всіх бідах, що спіткали їхню родину. У кожного свої турботи-хлопоти.
…А до Дарини зачастив у гості її колишній однокурсник Валерій. Коли Дарина навчалася в інституті, він у неї значився в залицяльниках. Валерій провчився з Дариною всі роки і відразу, після захисту диплома, запропонував їй вийти заміж. Дар’я ж ніколи не розглядала Валерія як чоловіка. Він був занадто нав’язливим, прискіпливим, без почуття гумору, улюбленцем своєї мами. І якимось складносурядним.
Хоча, дівчатам із курсу Валерка подобався. Вони навіть змагалися за його увагу. Але, щойно Дарина зустріла на своєму шляху Івана, Валерію дали беззастережну відставку. Він тоді відійшов убік. Виявилося, на час.
…Одного разу Дарина їхала в автобусі, дивилася у вікно. Була дощова й тужлива осінь. Настрій мінорний. До жінки підсів чоловік.
– До вас можна? – запитав він.
– Так, будь ласка, – не обертаючись, посунулася Дар’я.
– Сумуєте? – не відставав чоловік.
Дарина все ще не повернула голови. Зітхнула. Мовляв, а вам-то яке діло?
Чоловік не давав спокою.
– Дариночко, привіт! Чого сумна така?
Дарина, нарешті, знехотя обернулася.
– Валерка? Господи, сто років тебе не бачила! Де ти? Що ти? – зраділа Дарина і пожвавилася.
– Дарино, ти про себе розкажи! Із твоїм-то щаслива? – запитав Валерій.
– Валерко, запрошую тебе в гості! Дружина не насварить, якщо затримаєшся? – Дарина вже за руку тягнула чоловіка до виходу.
Дорогою Валерій купив пляшку ігристого, фрукти і всяку всячину для дітей.
За душевною вечерею Дарина все розповіла Валерію. Їй треба було виговоритися. Хоч кому-небудь. Валерій виявився вдячною “жилеткою”.
Він слухав, не перебивав, розуміюче кивав головою. Наприкінці своєї сповіді Дар’я поцілувала Валерія. У щічку. За співчуття. Валерій, окрилений і у світлій надії, попрощався і пішов додому.
…З’ясувалося, він так і не одружився, дітей не завів. Така, вже, доля.
Валерій став заходити в будинок Дарини. Усім дітлахам приносив гостинці. Дарині, неодмінно, квіти.
Дарина відразу поставила всі крапки над “i”.
“Приходити – приходь, але я чекаю чоловіка. Ніяких вольностей не дозволю”.
Валерій і ці умови вважав для себе щастям. Усе ж краще, ніж одному.
Він Дарині сказав: “Ну, що ж, буду тебе сестрою вважати! А дітлахів – племінниками.”
І прижився…
А тим часом у родині Івана відбулися приємні зміни. Міла привела у світ чудову і здоровеньку дівчинку. Назвали Боженою. Значить, благословенна. Щоб ближче до Бога…
Міла з головою поринула в довгоочікуване і вистраждане материнство.
Не раз і не два вона згадувала розмову з Дариною. Ох, не солодке це крадене щастя! Одна гіркота…
Міла тільки після появи Божени почала розуміти, яке лихо принесла в дім Дарини. Їй хотілося кинутися в ноги цій жінці і зі сльозами вимолити вибачення!
Іван дуже полюбив свою доньку Божену. “Закидав” її новими брязкальцями, ночами не втомлювався підходити до дитячого ліжечка і заколисувати малятко, обожнював її купати. Міла не могла намилуватися на такого турботливого тата.
Річка часу текла, не зупиняючись…
…Минуло п’ять років.
Усі діти цієї історії підросли, інші персонажі ще більше подорослішали.
Так сталося, що Міла серйозно захворіла. Їй тоді було всього тридцять років. Іван місця собі не знаходив. Лікарні, лікарі, дорогі процедури, ліки…
Міла прощалася з життям. Вона готувалася до неба.
Іван, як міг, втішав і підбадьорював дружину. Він бачив, як Міла з кожним днем відходила…
Вона була за крок від вічності.
І, коли лікарі виписали безнадійну пацієнтку додому, Міла насилу прошепотіла Івану:
-Відвези мене до твоєї рідної дружини. Будь ласка!
Іван здивувався, але перечити не став.
Дарина знала, що Міла невиліковно хвора. Дочка Софія розповіла. Вона, як і раніше, ходила в гості до тата. Тому, коли Іван зателефонував із проханням про зустріч, Дарина не відмовила.
Іван привіз Мілу у свій колишній будинок. Вона була така слабка, що Івану довелося на руках вносити її всередину будинку.
Уся родина була в зборі. Очікували пояснень.
Дарина, схрестивши руки на грудях, вказала очима на ліжко. Іван, як кришталеву вазу, дбайливо поклав Мілу на красиве покривало, підпер зручніше подушку.
– Залиште нас із Дариною. Прошу вас! – ледве чутно попросила Міла.
Усі слухняно вийшли з кімнати.
Дарина підійшла ближче до Міли, розглянула хвору.
Потім Дарина присіла на краєчок ліжка.
– Пробач, якщо зможеш, Дарино, ось і до мене добралася Божа кара… Хочу просити тебе. Забери Божену до себе! У мене, крім Івана і … тебе – нікого. Обіцяй, що Божену виростите з …Іваном, – пронизливо благала Міла.
Її сльози лилися в три струмки. Дарина, вислухавши свою розлучницю, взяла ніжно її за руку.
– Міло! Не Господь карає, а ми самі себе!
Я давно тебе пробачила! За Божену не хвилюйся, не залишимо. І ще. Поживіть з Іваном у мене. Важко йому. І тобі. А то недобре виходить. Будинок великий, помістимося!
Я обіцяю – ти видужаєш! Ось побачиш! Богу все можливо! Ти тільки не впадай у відчай і не бійся! – Дарина підбадьорювала Мілу.
У домі Дар’ї, всім знайшлося місце.
Усі виходжували Мілу. Найактивнішу участь брав …Валерій. Він якось із першого дня трепетно ставився до хворої. Майже невідлучно був біля її ліжка. Знаходив правильні слова. Вів із нею розмови довгі і, як виявилося, рятівні. Все більше про життя.
Валерій і не помітив, як закохався в Мілу. А Божену її обожнював! Називав божою ромашкою. Дівчинка, справді, була диво!Спеціально для сайту Stories
Міла хотіла жити! Вона боролася!
Дарина змогла вселити в неї, хоч і слабку, надію, вдихнути душу. Міла “вчепилася” за цю тендітну соломинку і вже не відпускала.
…Минуло півроку відчаю, болісного лікування, виснажливих процедур. Міла вже могла без допомоги виходити у двір. Гуляла, солодко вдихала п’янке повітря, підставляла бліде й схудле обличчя сонцю, щось шепотіла собі під ніс, усміхалася…
Життя тоненьким струмочком вливалося у змучене тіло Міли. Недуга відступала…
Міла думала про Валеру. Івана вона кохати не перестала, але він чужий чоловік! А, значить, не чіпай! Цю науку Міла зазубрила на все життя!
А Валерій хороша і чуйна людина. З такою не пропадеш. Дочку прийняв, як свою. І Мілу полюбив. Живуть і такі сім’ї. Любові одного вистачає на двох. Міла постарається, щоб кохання Валерія не згасло, а примножилося. І тоді буде порівну. Треба трохи почекати. Тільки б одужати!Спеціально для сайту Stories
Вона повільно, але впевнено зцілювалася!
…Настав день, коли Міла за сімейним обідом оголосила:
– Дарино і Іване! Ми з Боженою і …Валерою покидаємо вас. Дякую вам за притулок, за турботу, за любов, звідки й не чекала! Я ніколи не зустрічала таких людей! Напевно, вже й не зустріну! Низький вам уклін!
Іван і Дарина переглянулися.
Взагалі, вони знали, що між Валерою і Мілою зароджується високе почуття. Кохання.
Задовго до цієї події, Іван мав не просту розмову з Дариною.Спеціально для сайту Stories
– Дарино! За будь-якого результату з Мілою, я хочу і повинен бути з тобою! Твоїй великодушності немає кінця! Приймеш мене? Нам із тобою піднімати трьох наших дітей! У ногах у тебе валятися буду! Каюся перед тобою!
– А як ти думаєш? Чи прийму? Ще й вибачення в тебе проситиму! Значить, не старанною дружиною я тобі була, раз на іншу зазіхнув! Життя – наука мудра! Не захочеш, а навчишся! – обіймала і цілувала Дар’я блудного чоловіка.
– Як бути з Боженою, Іване? Ти ж їй батько! Вона любить тебе, – хвилювалася Дарина про долю дівчинки.
– Так, Божена моя донька! І вона не повинна страждати від помилок свого батька. Я ніколи від неї не відмовлюся! Мій дім завжди для неї відкритий, – поставив жирну крапку Іван.
Валерій, Міла і Божена готувалися їхати.
Міла вже біля порога підкликала Івана.
– Кохай Дарину свою! Більше життя кохай! Не ображай її. Я буду пам’ятати про тебе!
– Будь щаслива, Міло, – відповів Іван…
