Одного разу під час далекої автоподорожі ми з приятелем зупинилися перекусити в придорожньому кафе.
Приятель замовив хот-дог. Я утримався, хоча страшно зголоднів. У рейтингу Мішлена це кафе отримало б мінус три зірки, і я побоювався, що хот-доги тут розуміють буквально і подають розігрітих собак.
“Як ти можеш це їсти, – пожартував я, – зоозахисників не боїшся?”
“Містера Ендорфіна на тебе немає”, – відповів приятель.
“Кого – кого?” – перепитав я.
Так я дізнався про містера Ендорфіна.
Приятелеві готували його хот-дог, а він розповідав. Хот-дог готували досить довго, мабуть, спочатку їм все-таки довелося ловити собаку.
“У мене на першій роботі був чоловік. Бухгалтер. Ну, такий, як сказати… в розшук його не об’явиш – без особливих прикмет. Коли я його вперше побачив, подумав, фу, який плоский, нецікавий дядько. Поки одного разу не почув його тихий комариний сміх.
Він сидів перед своїм монітором і сміявся. Я проходив повз і з цікавості заглянув в екран. А там якийсь бухгалтерський звіт в екселі. І він над ним рже. А ти не простий, чувак, сказав я собі тоді. І ще прикинув, а може, вже пора з тієї контори валити, раз бухгалтер регоче над фінансовими документами.
Коротше, персонаж виявився, що треба. У нього завжди все було прекрасно. Це його фішка.
Розумієш? Завжди. І все.
Навіть восени. Коли будь-якій порядній людині хочеться, щоб двірник закопав його глибше в листя.
“Прекрасно”. Не “нормально”. Не “добре”. І навіть не “чудово”. Саме – “прекрасно”.
Погода у нього – тільки прекрасна. Іду якось раз на роботу, дощ як з відра, вітер, парасолька з мене склалася, відбиваюсь спицями від крапель, настрій паскудний.
Бачу, перед входом в контору бреде цей чоловічок по коліно у воді, дивиться собі під ноги. Зливні стоки забилися, вода б’є по бруківці струмками по його черевиках. Дивись, кричить він мені, як ніби гірська річка, і шкіриться.
Машина у нього – найкраща. Одного разу він мене підвозив. Їдемо на його автомобілі. На вигляд начебто “копійка”, але зад підозріло нагадує Москвич-412. Франкенштейн якийсь.
Послухай, як двигун працює, каже він мені. Пісня, так? Я послухав. Якщо і пісня, то такий собі Стас Михайлов в старості – кашель і спорадичні попукування.
А він не вгамовується: і адже не скажеш, що дівчинці тридцять років. Дізнавшись про вік дівчинки, я попросив зупинити, так як мені звідси до будинку рукою подати.
Вийшов на якомусь пустирі і потім годину брів пішки до найближчого метро.
Курорти у нього – всі як на підбір неймовірні. Я якось поїхав за його наводкою в Туреччину. Він мені півдня воркував про кращий відпочинок в життя, про космічний готель, про смачний шведський стіл. У нього навіть слина з куточка рота стікала. Я і купився.
З літака нас викинули мало не з парашутом над якоюсь долиною смерті. Посеред місячного пейзажу – три колючки і один готель (так що про космічний – не обдурив).
До моря можна дістатися тільки в мріях, готель в Кукуєво. Шведський стіл – для робітників і селян: сосиски, макарони і таз кетчупу. Я взяв у них книгу відгуків.
Там після десятка написів українською про “горе в пеклі” і “після повернення на Батьківщину передам ваші координати ракетним військам”, виділялася одна, розмашиста, на пів-сторінки: “ПРЕКРАСНО!!!” Не з одним, не з двома, а саме з трьома знаками оклику, і всіма великими літерами. І знайоме ім’я в підписі.
У нас в той час навколо офісу пристойних закладів не було. Доводилося випробовувати долю в закладах громадського харчування. Я завжди брав його з собою на обід.
Який приголомшливий суп, як крупно порізали моркву, скільки добірної картоплі, а приправа, приправа, голосив він в гастрономічній напівнепритомності, над тарілкою з пійлом з ганчірки.
Ну, що ж це за біляш, це ж диво, а не біляш, ніжна телятина (кожен раз у відповідь на це ніжна телятина всередині здивовано нявкала), тісто повітряне, сік, сік струмками, і так далі.
Послухаєш його, послухаєш, дивишся – і суп уже милом не віддає, і біляш провалився і не подряпав кігтями стравохід. А, головне, після обідів з ним я ні разу не отруївся – мабуть, організм в його присутності виділяв якісь захисні речовини.
І це була не маска, ось що цікаво. Сто відсотків – не маска. Все природно і органічно. Його пре від життя, як однорічну дитину.
Можливо, в дитинстві він впав в чан зі сльозами захоплення, наплакав прихильницями Валерія Ободзінского, як Астерікс – в казан з чарівним зіллям.
Ми в конторі прозвали його “Містер Ендорфін”.
У курилці часто можна було почути: чогось сьогодні фігово, піду з Ендорфіном поговорю. Містер Ендорфін виблискував лисиною, як маяк.
Знаєш, що найкумедніше? У нього і сімейка така ж, під вічним феназепамом. Він якось раз запросив мене в гості. Я похапцем купив якийсь непристойно дешевий торт, вафельний, ну, з таким ще першокласники на побачення до дівчат ходять.
Ми сіли за стіл, з ним, його дружиною і сином, розрізали цей дерев’яний торт, затупивши два ножа й погнувши один, розклали по тарілках і понеслась. Яке приголомшливе диво, застогнала дитина. Яке чудове потрясіння, підхопила дружина.
От зарази, знущаються, подумав я. А потім придивився: ні, у людей натуральний екстаз. При прощанні мало руки мені не цілували, всі троє”.
У цьому місці приятелю принесли хот-дог, і він закінчив розповідь.
“Ось ти запитав, як я це буду їсти, – сказав він, – дуже просто: включу містера Ендорфіна”.
Приятель взяв хот-дог, підніс його до рота і прошепотів:
“Яка рум’яна сосиска, прямо з печі, з прянощами. О, та тут не тільки кетчуп, з добірних томатів, та ще й гірчиця, пікантна, солодкувата. Пишна, найсвіжіша булочка…”
“Дівчино! – крикнув я через все кафе господині закладу, – можна мені теж хот-дог!”
© Олег Батлук
