Навіть найкраща подруга біля скроні пальцем покрутила, як тільки побачила мого нареченого: “Різницю у віці яка? Людко, ти що собі думаєш?”. Діти мої, між собою помирились, бо ж тепер одностайні в одному – я не повинна виходити заміж у своєму віці та ще й за такого чоловіка.
Заміж я вийшла дуже рано, до двадцяти років уже була мамою двох прекрасних діток. Не знаю, напевне. якби мала рідних, то хто мене напоумив і я б не пішла за Леоніда, та я кохала і вірила, що зумію його змінити.
Десять років того шлюбу зробили мене геть сивою. Леонід сам собі був не радий, сім’я його ніколи не цікавила і ні я ні діти не були йому потрібні.
Друзі йому на першому місці, гуляння та нові знайомства. Чоловіка я не бачила днями і потерпала в очікуванні його повернення. Зате, поруч була свекруха, яка робила мене винною у всіх негараздах і чергових зашкварах свого сина.
Добре, хоч із хати мене свекруха не виставила коли її син таки змилостивився і зробив нам трьом ласку знайшовши собі нову дружину. Про нас він забув, свекруха перемкнулась на нову невістку і я вперше за роки шлюбу видихнула.
На той час я працювала санітаркою у районці і зарплатні було мало. Я змінила кілька робіт, ще якось п’ять років тягла і економила, а потім уперше поїхала на заробітки за кордон.
Дівчата мої пішли навчатись, а я заробляла нам усім на життя. Нині мені 45 і я працюю в Англії у місцевого фермера. Працюю біля худоби, важко, але і гроші гарні.
За роки своїх заробітків змогла придбати своїм дівчаткам по однокімнатній квартирі у містечку нашому. Нині вже тих квартир немає, вони із сім’ями їх продали, переїхали до більшого житла.
І от, уже ніби все є, живи, радій, та спокою у нашій сім’ї ну ніякого. Бачте, як тільки я на заробітки поїхала, а діти навчатись, свекруха наш дім продала.
Мені було шкода тієї хати, але вона ніколи мені не належала. Тій жінці було принципово, аби я там не жила, тож про продаж я дізналась уже пізно. Мені вона його викупити і не пропонувала.
Я ж вирішила, що в рідне село не повернусь і придбала гарненький і сучасний будиночок у межах нашого містечка. Місце прекрасне, бо поруч і озеро і сад там гарний і територія після прекрасних господарів.
От за той будиночок між дівчатами моїми і немає миру. Бачте, що одна, що друга там себе господинями почувають повними. приїздять туди у вихідні дні ніби як відпочити з дітьми, але відпочинком там і не пахне, бо ж колотнеча.
Ото лиш мені телефонують і жаліються одна на одну. Обоє з дітками, то причин для непорозумінь багато. Я вже й ключі забирала і забороняла туди їм їхати, але все те ж і так же.
Цього року я у відпустку приїхала та не сама. Справа в тому, що вже багато років я маю у Англії кавалера, чи то пак – чоловіка.
Я нікому про Олівера не казала, бо ж то моє особисте. Ми працюємо і мешкаємо разом, поки нас усе влаштовувало і про майбутьнє не замислювались. Він – старший син господаря ферми на якій я працюю уже який рік
Аж тут, на тобі – я при надії. Олівер одразу мене покликав заміж і вже цьогоріч я приїхала в Україну із ним. Навіть подруга мого вибору не схвалила, а все через різницю у віці – Олівер молодший від мене на десять років.
А доньки, які і двох хвилин не могли разом побути у спокої, помирились і все тому, що не хочуть аби я виходила заміж і не зробила задуманого – не продавала свій дім.
Бачте, ми з Олівером вирішили оселитись в Англії і вже там я планую собі і життя будувати. Мої ж дівчата проти цього, а ще обидві вважають продаж будинку помилкою:
— Мамо, подумай гарно. А якщо не вийде у вас сім’ї, то де ти житимеш?
Я тепер дуже розгублена і просто не знаю, як і бути. Я не розумію, що говорить у моїх дітях – щира любов до матері, чи банальне бажання мати дім, бо ж кожна мені вже запропонувала викупити його, але гроші віддати згодом. Хоча я розумію, що те “згодом” – подарувати.
От скажіть, як же мені правильно вчинити і кого слухати: доньок, чи свого чоловіка?
Головна картинка ілюстративна.
